Розділ 29

Ян прокинувся від сонячного проміння, яке заливалося до кімнати через старе, розбите, невеличке віконечко, вони ковзали по його обличчю пробуджуючи від сну. Його тіло дико нило. Сил зовсім не було, відкривши очі та повернувши голову, Ян побачив Семенчика, який лежав поряд. Від цього на його обличчі з’явилася легка посмішка. Хлопець спробував встати, але тіло стало боліти сильніше і він був вимушений знову лягти. Від цього прокинувся Семенчик, побачивши це Ян запитав:

― Вибач, я тебе розбудив?

Семенчик на це з хвилину чи то суворо, чи то здивовано дивився на Яна, а потім міцно обійняв його.

― Ти хоч розумієш як налякав мене! Я думав, що з розуму зійду!

― Але ж все добре закінчилося. - винувато відповів Ян у відповідь обіймаючи його.

― Добре закінчилося!? Ти хоч розумієш як я злякався, коли побачив тебе лежачими на землі біля того клятого болота! Ти хоч розумієш, що я відчував?! Я думав, що ти не прокинешся! Я ледь не помер від хвилювання! Ти обіцяв, що дозволиш допомогти тобі!

― Вибач. Я був не правий, коли вирішив все звалити на себе, знову.- опустивши погляд вниз винувато відповів він.

У відповідь на його слова Семенчик ще сильніше обійняв хлопця, але за хвилину відпустив і сказав:

― Не роби так більше, прошу тебе, ділись зі мною усім. Ми ж найкращі друзі. Я не витримаю, якщо ти помреш, або постраждаєш, тому прошу тебе.

― Вибач, я був не правий. - обіймаючи друга відповів Ян, він відчував себе винним через те що сталося і зовсім не знав як дивитися Семенчику в очі.- Я клянусь, що більше нічого не буду приховувати від тебе і повністю усе розповідати. Ти віриш мені?

Семенчик підняв очі на Яна. В них хлопець міг побачити усю ту образу і той страх, який він відчув учора. Семенчик обійняв Яна і кивнув у знак згоди.

Так вони просиділи декілька хвилин поки їх не перервав Власій, який зайшов до будинку і сказав:

― Прокинувся нарешті! Я вже почав переживати, все ж ти два дні отак провалився.

― Два дні?!- Ян спробував встати, але тіло знову почало боліти й він сів.

― Не вставав так різко, ти все ще слабкий.

― Треба їхати, ми обіцяли, що повернемося за два дні. - спокійно сказав Ян.

― Ти що з глузду з'їхав?! Думаєш у такому стані в сідлі втримаєшся!?- спантеличений словами Яна зле сказав Семенчик.

― Ми обіцяли, і їм потрібно наша допомога. Битва вже не за горами.

― І що?! Будь тут Максим він би підтримав мене! Чорт треба було його з собою брати!- останнє він процідив через зуби після чого суворо додав:- Ти не можеш їхати в такому стані!

― Семенчик.- хотів заперечити Ян, але хлопець його перервав.

― Ти не поїдеш у такому стані, і крапка, ми більше не будемо про це говорити! Ми поїдемо тільки тоді, коли тобі стане краще!

― Добре, добре, але варто повідомити про це Максима.

― Ось і домовитись. - швидко відповів Семенчик посміхнувшись і полізши в сумку за папером і чорнилами.

Написавши листа, Ян відправив його Максиму за допомогою магії. Все ж, Семенчик мав рацію та і Ян це прекрасно розумів, але цього разу кожна хвилина без діла могла спричинити до величезних втрат, саме провину за це хлопець би повісив на свої плечі. Раніше він не був таким, нехай він досить часто співчував іншим, але зараз все було набагато глибше. Раніше він ніколи б навіть не подумав про те, щоб допомогти козакам, а, якби й навіть вирішив, якби вони програли, йому було б всеодно. Все ж, він допоміг як міг. Але зараз все було інакше. Він відчував відповідальність, бо саме через нього Рустем вирішив діяти так рішуче. Хоча чому він себе так винив? Все ж султан сам його прогнав, а тепер хоче, щоб той повернувся. Можливо і справді варто було повернутися? Це щемляче відчуття провини затаїлось десь глибоко в ньому, ховаючись, щоб хлопець ніколи не міг його позбутися. Ян розумів, що варто йому піддатися хоча б на мить і це його знищить. Дати слабину означало висунули самому собі вирок. І цей вирок – смерть, яка в випадку цього, неодмінно б його чекала. А вже від власних рук, або чиїхось, залежало вже від долі в яку Ян ніколи й не вірив.

― Я відновлюся за годин вісім. - спокійно сказав Ян дивлячись кудись у стелю.- Тоді й поїдемо.- хлопець посміхнувся подивившись на Семенчика.

― Тобі так не терпить поїхати? Навіть не дивлячись на те, що дорога може завдати тобі біль і погіршити стан?- він дивився в підлогу не розуміючи друга.- Чому? Це все через Максима?

― Що?- шоковано запитав Ян.

― Чому! Чому ти просто не можеш хвилюватися лише про себе! Завжди, ти завжди ставив себе на друге місце!

― Вибач.

― Чому ти проси вибачення, ти ж не винен? Це все я, я зірвався!

― І що? Ти мав на це повне право. Все ж саме я обіцяв, що більше не травмуюся. Я розумію твою переживання. Вибач, що ти вимушений за мене хвилюватися.

Семенчик з хвилину дивлячись на Яна ніби засуджуючи його слова, а потім посміхнувся і пом’якшав.

― Тоді будемо робити як і в дитинстві. Я піклуюся про тебе, а ти про інших.

― Домовилися.

Вони знаходились на невеликій ділянці поля, що була огороджена лісом і мала невеличкий прохід до основної. Ольга командувала козаками готуючи базу. Це нехай і не виходило так добре, як вона того бажала, але виходи досить добре. Микита постійно був поруч аргументуючи це тим, що його проставити її супроводжувати та охороняти. Насправді він ще вчора прийшов до Максима і дуже цього просив, але розповідати це було ні до чого. Знаходитись поряд з дівчиною для нього було вкрай потрібним. Він вже не тямив себе без запаху лісових квітів, який був на кожному її сантиметрі. Вона була для нього ідеальною по всім параметрам. Її характеру він навіть трохи заздрив. Вона була тією самою, яку він міг отримати, але не покрити.

― Микита, де Максим? Мені треба з ним поговорити.- запитала Ольга.

― Гетьман зараз розмовляє зі старцями на рахунок тактики. Пішли нам туди.- хоча він і не видав цього, але почувши з її вуст ім’я Максима, він навіть трохи приревнував за що відразу побив сам себе у своїй же ж фантазії, адже як він смів відчувати подібні емоції до гетьмана!

Дійшовши до намету Микита повернувся до дівчини та сказав:

― Я зайду спитаю чи можете ви поговорити, зачекай тут, будь ласка.

― Чого це? Я можу просто зайти.

― Але у Гетьмана зараз розмова.

― Ти думаєш мене це зупинить?- вона підійшла до нього майже в притул, запах польових квітів бив у його ніс від чого голова паморочилася.- Все ж я тут по справі. Чи не так?- вона ніжно пальцем припідняла його підборіддя і наблизилась ще ближче, її подих ніжно сковзнув по його шиї.- Солоденький.

Микита здригнувся від останнього слова. По його тілу пробігли мурашки. Він стояв не в змозі зрозуміти, що тільки но відбулося. Його щоки нагрілися рум’янцем і він не помітив як дівчина швиденько прошмигнула у шатер.

― Максиме! Де подівся Ян, вони вже повинні були повернутися!

Він трохи шоковано подивився на дівчину, а потім заговорив до старці:

― Прошу мене пробачити, мені треба з дечим розібратися.

― Нічого, ми ж з усіма справами розібратися. Залишимо краще вас.

― Ще раз дякую за ваші поради.

― Ми завжди раді тобі допомогти.

За декілька хвилин старці вийшли залишаючи Ольгу і Максима на самоті.

― Так, що там до мого питання?

― Вони написали, що їм потрібно затриматися.

― Чому, невже щось трапилося?

― Не знаю.

― Як не знаєш!?

― Ось так!- зле гримнув на неї Максим.- Вибач, я не хотів зриватися на тобі, але зрозумій, я сам хвилююся.

― Що ж, що будемо робити, якщо вони не повернуться найближчим часом?

― Не маю жодного уявлення. Я знаю, що вони відправилися до друга його батька, але навіть уявлення не маю де він проживає.

― І справді морока. Може варто запитати у Дем’яна? Хоча ні, погана ідея, він і так зараз на нервах. Відразу зірветься його шукати, а Ян потім нас усіх повбиває.

― Поки варто заспокоїтися і чекати. Я вірю, що у них все гаразд.

― Добре, якоюсь мірою ти правий. До речі, що, якщо я викраду одного милого козачка собі? Ти будеш сильно проти?

― Що вибач?- шоковано спитав Максим.

― Не суть.- засоромилась вона.- Піду я, не буду відволікати.- не дочекавшись відповіді вона вийшла.

Микита все ще стояв в шоці. Побачивши дівчину він подивився на неї й ще дужче почервонів і випалив:

― Ти, ти! Навіщо!?

― А що тобі не сподобалося?- посміхнулася вона підходячи ближче від чого Микита зроби крок назад.- Можу повторити.

― Ти!

― Такого гарного хлопчика кожна дівчина годна вкрасти,- вона поклала йому руку на плече і прошепотіла Микиті на вухо:- Але я обіцяю, що перегоню їх усіх.

Хлопець вже стояв червоний як помідор. Побачивши це, вона посміхнулася і пішла працювати далі.

Джабір зайшов до невеликої хижини біля лісу. Біля пічки, як завжди, сидів Закір і спокійно спостерігав за вогнем.

*― Вітаю вас, шехзаде Закір.

*― Джабіре, радий тебе бачити. Що тебе сюди привело?

*― Думаю, ви все розумієте. Рустем покинув країну, чи не найкращий це час, щоб почати діяти?

*― Ні, це звісно гарна ідея, але мій план набагато цікавіший.

*― Це ідеальна можливість, а ваш план може…

*― Провалитися?

*― Вибачте, я не мав це на увазі.

*― Сподіваюся, що ти й справді зрозумів свою помилку.

*― Так, прошу, давайте зробимо вигляд, що цієї розмови не було.

*― Добре. Сідай, думаю, що ти втомився поки добирався до мене.

*― Дякую.

За шатром почувся шум. Рустем відірвався від паперів і подивився на вхід. За хвилину двоє охоронців завели чоловіка. Він був міцно зв’язаний мотузкою, а в рот запихали тканину.

*― Прошу пробачити нашу грубість, султане. - сказав один.

*― Я пробачаю вам.

*― Ми спіймали його у табору. Він просив розмови з вами. Казав. що у нього для вас є вигідна пропозиція.

Рустем посміхнувся і підійшов до полоненого.

*― Ви двоє, вийдіть. Я поговорю з ним на одинці.

*― Але султане! Він може бути небезпечним.- схвильовано зауважив один з охоронців

*― Ти збираєшся мені перечити?- Рустем пронзив його поглядом від чого чоловіку згадалося, що сталося з минулим “занадто розумним”, хто посмів перечити султану.

*― Я не посмію.- вклонившись сказав він.

Охоронці швидко вийшли, а Рустем дістав тканину з рота чоловіка і сказав:

*― Ну говори. Яка ж пропозиція винадила тебе ризикнути життям прийшовши до мене.

*― Прошу вислухайте мене! У мене є важлива інформація, яка, я впевнений, вас зацікавить.

*― Розповідай.

*― Мене звати Данило. Я один з козаків і також я допомагав вашому втіклому брату, шехзаде Закіру. Я прийшов, щоб розкрити його замисел, а також допомогти вам перемогти козаків.

*― Чому ж ти вирішив піти проти мого дорогого брата?

*― Наші погляди розійшлися. Мене цікавить гетьман, я хочу, щоб він вижив в битві, а мені виплатили кошти і я отримав його як раба, але шехзаде Закіра занадто цікавить розум Айнура і він бажає його у свої партнери. Знаючи його, я розумію, що Айнур не дозволить зробити з гетьмана раба, а шехзаде поставить його на перший план.

*― А чому ж вирішив зрадити козаків?

*― Будучи козаком я не маю можливості досягти бажаного багатства.

*― Цікаво. І що ж у тебе за пропозиція?

*― Я допоможу вам знищити козаків і не дати вашому брату забрати престол, а ви в свою чергу дасте мені гроші, титул, попіклуєтесь, щоб гетьман став моїм рабом і зробите все, щоб Айнур не зміг допомогти йому вибратися з рабства. Як вам моя пропозиція?

*― Досить приваблива, але звідки мені знати, що ти мене не зрадиш?

*― Ви можете дати мені те, що я бажаю. Мені не вигідно йти проти вас.

*― Ти розумний. Мені підходять твої умови. Я згоден.

Данило розповів всі плани Закіра. Про те як до них прийшов Джабір. Про козаків і їх тактики. Рустем уважно вислухав його і відправив назад, наказавши розвідати все про дії Закіра, Джабіра і козаків.

Вечоріло. Останні промінчики ковзали поміж дерев заринаючи в тепло-помаранчеві та жовті відтінки. Легенький вітерець шурхотів листям і обминаючи перешкоди легко ковзав по їх обличчях. Ян їхав трохи попереду, адже лише він знав приблизну дорогу до табору. Трохи позаду їхав Семенчик, а в кінці їхав Власій.

Семенчик всю дорогу був схвильований за стан друга. Він подивився на хлопця і його дух захопило. Не дивлячись, що хлопець все ще був дуже блідий, але тепле світло, яке частково потрапляло на його обличчя заворожувало. Вітер злегка тріпав його волосся зав’язане у хвіст зеленою стрічкою, все ж він нарешті змінив її. Декілька прядок випали з під стрічки й тендітно розвивалися на вітру. Його зелені очі виблискували барвами вечірнього лісу. Семенчик дивився на нього немов заворожений не в змозі відвести погляд.

― У мене щось на обличчі?- запитав Ян відриваючи Семенчика від споглядання цієї чудової картини, яка захоплювала його подих і змушувала серце битися швидше.

― А?- він смикнувся від неочікуваності.- А ні, вибач, просто задумався.- Семенчик лагідно посміхнувся.

― Зрозумів.- Ян у відповідь також посміхнувся.- На скільки я розумію, нам залишилося зовсім трохи. Пропоную пришвидшити темп. Ви не проти?

― Я зроблю так, як скажеш.- відповів Семенчик.

― Якщо треба, то треба.- погодився Власій.

Ян кивнув і прискорив коня.

Через пів години почувся гам і голоси. Хлопець сповільнив тем, щоб нікого не налякати й випадково не напоротися на ворогів. Коли вони виїхали їх зустріли козаки, вони злізли з конів і один з козаків забрав їх до імпровізованої конюшні, другий же взявся провести їх до Максима.

Зайшовши до шатру Ян побачив Максима з Ольгою, які про щось розмовляли, поряд з дівчиною стояв Микита, який то й діло дивився на дівчину. Коли вона повернулася, почувши, що хтось зайшов, вона зірвалася з місця і кинулася на шию Яну, який від цього ледве не впав.

― Боже! Я так хвилювалася! Щось трапилося? Чому ти такий блідий!?

― Все добре, не хвилюйся. - заспокоював хлопець дівчину по трохи звільняючись від обіймів.

― Я знаю тебе занадто добре! Точно щось таки трапилося, а ти просто не хочеш мені нічого розповідати!

― Ну що ти. Все справді гаразд.

Семенчик закотив очі. Все ж Ян не любив розповідати свої проблеми інших і завжди все розхльобував сам. Це завжди бісило його найкращого друга.

Тим часом до них підійшов Максим. Він стояв просто дивлячись на Яна. За декілька секунд він сказав:

― Я з нею згоден. Щось точно трапилося і ти просто не хочеш розповідати. Чому ти не змусив його ще трішки зачекати та не їхати в такому стані?- подивившись на Семенчика обурено запитав Максим.

― Чого? Якби не я, він би поїхав в ще більш кепському стані. І весь цей поспіх саме через твої плани та проблеми.

― По перше, це наші спільні проблеми. Будь ласка, якщо захотів взяти участь, щось роби. По друге.

― Що по друге?- перебив його Семенчик.- Я тут лише для того, щоб Ян не постраждав. І, між іншим, ти зобов’язувався це робити, але дивлячись з останніх подій, зовсім на це не здатен. - Семенчик зарозуміло посміхнувся.

― Що?! Я не здатен! Я здатен точно більше ніж ти. Ти, мабуть, зброю навіть ніколи в руках не тримав!- ухильнувшись відповів він після чого додав:- Я ж вже не один рік практикуюся!

― Хочеш перевірити?! Спробуй! Впевнений, що на раз два з тобою розберуся!

Ольга вже відпустила Яна і вони спостерігали за перепалкою. Навіть Власій зайшов до них і зацікавлено дивився на хлопців. Микита ж став між Яном і Ольгою, але трошки позаду. Поклавши руки на плечі дівчини він також спостерігав за сваркою.

― Яне, ти повернувся! Як все пройшло. - почувся голос Наіля, який тільки но зайшов.

― О, ще тебе не вистачало! Хочеш приєднатися і знову жбурнути в мене ніж!?- ніби сміючись з Наіля зауважив Семенчик.

― Будь впевнений цього разу я не стану зволікати й він прилетить прямісінько тобі в лоба.- насмішкувато сказав Наіль.

― Досить вже! - розлючено випалив Ян не витримавши сварки.- Скільки вже можна! Ви хочете перед гостем честь свою посоромити!? Замовкніть вже і почніть працювати! Інакше я вас всіх гарненько відлупцюю! Впевнена, що ніхто з вас зі мною точно не зможе потягатися!

Максим, Наіль і Семенчик притихли та винувато подивилися на обуреного Яна. Ніхто з присутніх не наважувався вставити й слова тому Ян видихнув заспокоївшись і сказав:

― Знайомтесь, це Власій. Він друг мого батька про якого я розповідав.

Ян показав рукою на чоловіка, що той посміхнувся і засміявся.

― Не думав я, що ви тут таку сцену влаштуєте. Думав тут буде нудно, але радий, що помилявся. І з ким мені розмовляти щодо плану?

― Приємно познайомитися. Я Максим, гетьман. Всі деталі плану ви будете обговорювати зі мною, пані Ольгою.- показуючи на дівчину сказав він і додав:- Ян також буде присутній в разі відсутності справ.

― Мені також дуже приємно познайомитися. Сподіваюся, що спільними зусиллями у нас вийде добитися бажаного результату. - посміхнулася дівчина.

― Сьогодні мені, на превеликий жаль, доведеться покинути вас. Ці ідіоти вас також не будуть хвилювати.- сказав Ян посміхнувшись.

Він кинув на Наіля з Семенчиком злий погляд і вони вийшли. Ян йшов попереду і мовчав від чого вони напряглися. Дійшовши до окраїни табору Ян потер перенісся і повернувся до них.

― І що це було? Ні, краще запитаю по іншому. Якого біса ви там сцену влаштували!?

― Не сердься. Вибач, Я й справді спилив, але казав чисту правду! Він же справді обіцяв, що ти не поранишся, але явно не вберіг!- сказав Семенчик відвівши погляд в траву не наважуючись подивитися в очі другу.

― І з чого ти це взяв?

― З усього, ти що не пам’ятаєш у якому стані приїхав!- зле крикнув Семенчик нарешті подивившись в очі Яну.

― У якому це стані?- спантеличено запитав Наіль якого слова Семенчика шокували.

― Все досить. - перервав їх Ян.- Прошу не поводьте себе так більше хоча б до закінчення битви. Зараз головне розібратися зі цією проблемою і ми направимо всі сили на її рішення. Ви мене зрозуміли?

― Так.- відповів Семенчик.

*― Звісно, моя принцесо. - посміхнувшись сказав Наіль.

― Семенчик, прошу, розбери речі з дороги.

― Вже біжу робити. - посміхнувшись він пішов.

Наіль зняв накидку і поклав на землю.

*― Ви втомились моя принцесо. Сядь краще, ще з ніг звалишся.

*― Я ж просив мене так не називати.- посміхнувшись Ян сів.

Наіль сів поряд. Після хвилин мовчання Ян беземоційно запитав:

*― Мені ж доведеться його вбити?

*― Ти про…

*― Так.

*― Не знаю, але знай, якщо ти не впораєшся, я це зроблю.

*― Я впораюсь.- Ян посміхнувся.- Але чи я зможу спокійно спати після цього? Саме я посадив його на престол і був тим, хто казав як діяти, отже, я частково винен в тому, що він такий. Це я його створив.

*― Ні, він сам зробив себе таким. Ти намагався зробити його краще, але його натуру було неможливо змінити.

На це Ян лише посміхнувся. З самого початку він був зосереджений лише на виконанні місії та контролі Рустема, але в один момент все змінилося. Він і сам не розумів коли це сталося, коли Рустем став йому не байдужим, коли він почав бажати бути поряд і у всьому допомагати? Він до останнього моменту не вірив в те, що він міг так змінитися, але, коли султан засумнівався в його вірності, Ян це нарешті усвідомив. Але чи були це й справді сумніви, можливо, все було набагато глибше, а він через власні емоції навіть не усвідомив того? Не дивлячись на те, що він намагався контролювати його дії, не дивлячись на накази він робив усе, щоб Рустем залишався правителем і думав, що всі його вчинки, це його особистий вибір. Можливо, його головною помилкою було саме це. Можливо, варто було з самого початку дати йому знати, що всі його думки та дії вже давно були написані Яном в його голові. А що тепер? Всі його думки на цей рахунок ніщо. Немає способу все виправити, повернувшись назад. Йому залишається тільки глушити у собі всі сумніви та спогади про минуле.

Пройшло декілька годин і до них підійшов Максим і звернувся до Яна:

― Яне, ми можемо прогулятися і поговорити?

― Так, звісно.- встаючи відповів він.

― Не води його довго, судячи з усього почуває він себе не найкращим чином.- зазначив Наіль.

― Не хвилюйся, я це чудово бачу.

За декілька хвилин вони вже йшли по невеликій доріжці посеред лісу, яка проходила вздовж табору. Листя залите останніми промінцями сонця шурхотіло від легких поривів вітру.

― Про що ти хотів поговорити?- заговорив перший Ян перериваючи кілька хвилинне мовчання.

― Про наші відносини. Я розумію, що тобі важко мені вірити після… - Максим зам’явся і подивився на Яна.- Тих моїх слів. Тому ти можеш спитати все, що завгодно, а я без ніякої брехні відповім на все.

― Важко, мабудь, тобі.- він посміхнуся і подивився на крони дерев. - Не кожен зміг би наважитися розповісти про себе все не отримавши в замін нічого. Я б точно не зміг, як мінімум, старий я.

― Невже це і справді виглядає саме так?- посміхнувшись запитав він.

― Так, саме так. Тому ти можеш запитати одне будь-яке запитання.

― Ти впевнений? Я ж можу таким чином вивідати найбільш секретну інформацію?

― Не думаю, що ти так вчиниш. Здається, що я вже достатньо гарно тебе знаю.

― Тоді я запитаю лише одне. Ти боїшся побачити його смерть?

Від цих слів Ян зупинився, опустив свій погляд униз. Запанувала хвилинна тиша. Цей час тягнувся для обох немов вічність. В якийсь момент хлопець трохи посміхнувся і спокійним голосом сказав:

― Боюсь, але це нічого не змінить.

― Якщо його вб’є хтось інший тоді тобі не буде так боляче?

― Ні, лише я маю на це право. Я також винен, що він став таким. Саме я посадив його на престол і був поряд контролюючи кожен його крок. Не зміг його врятувати від його самого. Тому лише я маю праву подарувати йому вічний спокій… Навіть, якщо я буду відчувати не виносний біль від цього рішення.

― Ти думаєш, що немає іншого виходу?

― Немає, якщо не помре він, то полетять сотні, а то і тисячі голів. Він ніколи не відступить. Я не врятував його від цієї долі й стану тим, хто обірве його життя. Його катом. З самого початку все ішло саме до цього моменту.

― Якщо ти не впораєшся, то я займу це місце. Просто знай це. Я не хочу, щоб ти примушував себе це робити.

― Дякую за це, але не турбуйся, я впораюся, у мене нема іншого вибору. Все ж, я сам винен, що прив’язався до того, кого мав зробити маріонеткою.

― Пане, гетьмане! Можна вас на хвилинку!- почувся позаду окрик одного з козаків.

― Вибач, я відійду на хвилинку?

― Так, звісно.

Ян пройшов далі й Максим з козаком зкрилися з його погляду. Сівши на досить великий камінь у дерева він дивився на теплі, ласкаві пломінці, які пробивалися через листя дерев.

― Нарешті я знайшла тебе. - почувся м’який голос лади недалеко від нього.

― Щось трапилося? Тобі потрібна допомога? – встаючи запитав Ян.

― Так, ти, мабуть, знаєш, що я відчуваю до Максима і також, що він мені відмовив. Уявляєш як це неприємно для дівчини, яка була закохана і берегла себе лише для одного, який так просто взяв і відмовив їй.- вона істерично посміхнулася.- За що він так зі мною!?

― Звідки ж мені це знати?- він встав і став напроти неї.

― Він то і діло говорив лише про тебе, був лише поряд з тобою, хоча він тобі зовсім не потрібен. Схоже я єдина помітила, що ти намагаєшся гробити з нього свою ляльку, яка буде виконувати кожен твій наказ, а мене, що віддала усю себе, він просто залишив ні з чим!

― Повторюю, до чого тут я?

― Як ти не розумієш! Все це ти, ти! Він тільки й думає про тебе!

― Я не керую його думками. Він може робити все що побажає.

― Для мене все просто. Не буде тебе, не буде проблем. В його житті залишуся лише я, яка стану для нього усім. Саме я допоможу йому пережити цю утрату.

― Одже ніж ти принесла саме для цього. І як ти збираєшся вбити, якшо ніколи раніше не вбивала та і я набагато сильніше за тебе.

― Я вб’ю тебе заради кохання.

― Не боїшся?

― Чому я повинна? Боятися тут треба тільки тобі, адже, вже за декілька хвилин тебе не стане.

― Навіть, якщо у тебе все вийде, він про все рано чи пізно здогадається.

― І що? Він буде закоханий в мене, а про тебе забуде. Він просто заплющить на це очі.

― Але… - протягнув Ян і трохи посміхнувся.- У тебе нічого не вийде. Зараз я схоплю тебе, за декілька секунд вони зрозуміють, що я використав магію і прибіжать сюди, а далі думаю ти знаєш що буде. Він накаже прогнати тебе і ти більше ніколи його не побачиш. Думає це того вартує?

― Все буде не так… - вона дістала схований під спідницею ніж і направила на Яна.- Прощавай.

Вона не встигла зробити й кроку. Почувся гучний звук і з землі з’явилися терни, які міцно зв’язали її, а ніж впав на землю поряд з нею. Ян зробив пару кроків уперед, нахилився у її вуха і прошепотів:

― Я попереджував тебе. До речі, можливо, ти й справді права, а я всього лише роблю з нього свою ляльку, але про це ти вже, на свій великий жаль, не дізнаєшся.

Він зробив два кроки назад і з-за дерев вибігли Максим з козаком. Побачивши ніж він зиркнув на дівчину. Його погляд був повний злості.

― М-максиме! Все не так! Я, я.- налякано сказала вона.

― Як ти…- прошипів він.- Схопи її та зв’язати, а потім веди до табору!- наказав він козаку, а сам швидко підійшов до Яна. -Ти як!? Вона тебе не поранила!? Щось болить!?

― Все добре. Як вона могла мене поранити?- лагідно посміхнувшись відповів хлопець.

― Вибач, я повинен був бути поряд!

― Все справді добре. Я не такий слабкий, щоб дівчина могла мене поранити.

Тим часом козак зв’язав зап’ястки дівчини й підняв її з колін. Ян подивився на неї від чого вона почала кричати:

― Чорт! Це ти у всьому винен! Ти служиш дияволу! За що! Чому, чому вони на твоєму боці! Я обіцяю, я обіцяю, що ти помреш у муках! Я вб’ю тебе! Максим, Максим він лише грається тобою! Як ти цього не розумієш!?

Максим став перед Яном закриваючи його собою.

― Закрий рота! Ти хоча б розумієш, що намагалася зробити!?

― Чому ти наказуєш мені мовчати? Я не зробила нічого поганого! Його смерть пішла б усім на користь! Він сам мені зізнався, що робить з тебе покірну ляльку, прошу, послухай же мене!

― Досить брехати, Ладо! Ти понесеш відповідальність за те, що зробила!- після цих слів він подивився на козака і суворо мовив:- Відведи її до табору! Там я винесу вирок!

До шатру забіг Тарас. Максим стояв і дивився на папери з інформацією, яку принесли розвідники вираз його обличчі все ще був дуже сердитим. Лада стояла на коліна за плечі її тримали двоє козаків. Яна тут не було. Максим вирішив, що вона вже достатньо зробила і не варта його втоми через присутність тут. Хоча Яну і було всеодно на це, але він погодився з рішенням Максима і направився відпочивати. Тарас подивився на сестру, а потім на Максима.

― Як я розумію вона зробила щось дуже погане.- звернувся до друга Тарас.

― Так, за таке їй би треба відрубати голову, але я цього не зробив через те, що вона твоя сестра.

― Що вона зробила?

― Вона намагалася вбити Яна. А це б могло знищити нас усіх.

― Можу я з нею поговорити? Клянусь, що не дозволю їй втекти, ти мене знаєш, якщо вона втече, я відповім за це віддавши життя.

― Добре, мені забрати сторожу?- вставши запитав він все ще в дуже поганому гуморі.

― Якщо можна.

Максим кивнув і за хвилину вони залишилися на одинці.

― Братику, ти ж розумієш мене! Я робила це заради кохання! Ти не залишиш мене, допоможеш мені! Так!?

― Ти хоч розумієш що накоїла? Ян є тим, хто просив магів допомогти нам, він значна особа в їхньому світі, а ще дуже дорогий для султана, якби він постраждав, все могло закінчитися навіть знищення всього козацтва й султан з магами б забули всі образи та об’єдналися задля цього…

― Але ж я лише хотіла бути щасливою з Максимом!

― Максим і Ян зв’язані контрактом! Ти б просто могла вбити обох!

― Як обох…- налякано кліпаючи прошепотіла дівчина.

― Ти знищила своє майбутнє.

― Ні, ні! Ти ж не кинеш мене, я все що у тебе залишилося! Я клянуся, що Ян просто користується Максимом, я справді хотіла лише добра для коханого і для всіх нас!

― Не кину, я буду благати не вбивати тебе, але більше нічого не зроблю. Ти сама у всьому винна. Я ніколи не думав, що ти здатна на вбивство.

― Ти не можеш!

― Скажи дякую! Я б міг тебе віддати заміж за когось і без твого бажання, але я, як останній бовдур, хотів, щоб ти була з коханим! Я міг просто позбутися тебе, але не зробив цього, бо ти моя сестра! Більше не проси у мене нічого! Живи, як хочеш.

― Ти не можеш! Ти занадто добрий, щоб так вчинити!

Тарас вийшов. Вона кричала йому в слід, клала за те, що він залишає її одну.

― Я прошу лише одного, залиши їй життя. - звернувся він до Максима виходячи.

― Як ти? Хоча я і дико злий на неї, але ти мій друг, вона мені завжди була не байдуже, бо ти був її братом.

― Вона сама накликала на себе біду. Я тут безсилий. Вона навіть провини своєї не визнала.

― Пробач.

― За що ти просиш вибачення?- шоковано запитав Тарас.

― Я не вберіг твої ноги тоді, а зараз не зміг наставити на вірну дорогу сестру, хоча скоріше я і згубив її. Це її кляте кохання…

― Ти не винен.- лагідно посміхнувшись відповів він і поклав руку на плече друга. - Все гаразд.

Максим зайшов до шатру і подивився на дівчину, яка сиділа і дивилася в підлогу. Її волосся було неохайним, а обличчя залите слізьми.

― Я накажу відправити тебе як найдалі.

― М-Максиме…

― Ми більше ніколи не побачимось.

― Ні, прошу! Я-я ж кохаю тебе… Лише тебе.

― Ти помилилася закохавшись у мене.- відповів він і вийшов.

На ранок її відправили як найдалі. Ні Тарас, ні Максим не стали проводити її. Серце дівчини було розбите. Вона проклинала всіх і все. Ніби весь світ був винен в тому, що вона скоїла.

Настав день випуску з академії. Цього року зробили окремий день для видачі свитків. Ян був одним з найсильніших серед випускників як колись був його брат. Повсюди були купи випускників, які обговорювали плани на майбутнє і свої можливості. Він поглянув на свою руку на якій виднілось клеймо мага. Кинджал, який був оповитий тернами.

Ян пройшов до невеликого, старого фонтанчика, який вже давно потріскався і покрився мохом, але все ще працював. Він знаходився досить далеко і про нього ніхто не знав. Ідеальне місце, щоб ізолюватися від шуму і просто побути на одинці. Ян сів поряд з ним і заплющив очі слухаючи шум вітру і тихий спів пташок.

― Яне…- почувся голос Ігоря, який сів поряд.

― Хочеш знову наговорити образ?- посміхнувшись запитав Ян.

― Ні, я не повинен був, але все ще сподіваюся, що ти станеш на мій бік.

― Досить. Я ж сказав, що не можу.- він розплющив очі та подивився на хлопця.

― Я був не правий, добре? Я признаю це і прошу тебе допомогти мені!

― Ти не хочеш мене почути. Я все сказав.

Ян встав збираючись іти, але Ігор схопив його за зап’ясток.

― Зажди. Невже я так багато прошу?

― Я не можу допомагати й тобі, й брату. Якщо від цього ти рахуєш мене огидним зрадником, я нічого не можу вдіяти.

― Так уся наша дружба лише іграшка для тебе?

― Досить, я завжди був готовий на все і думав, що ти приймеш моє рішення і зрозумієш мене, але ти цього не зробив.

― І ти мене залишиш?

― Якщо наша дружба для тебе це лише моя корисність, то так. Я не хочу бути приладом у твоїх руках, якщо це не так, ти перестанеш мене винити та зрозумієш.- вириваючи руку відповів він і пішов.

― Чорт!- зле прошипів Ігор і зі всієї сили вдарив кулаком об кам’яний фонтан.