Розділ 28

Ян саме стояв поряд з колодязем і вмивався прохолодно, кришталевою кодою, коли Семенчик радісно окликнув його:

― Добрий ранок!

― Добрий.- посміхнувшись відповів Ян.

― У мене з’явилася чудова ідея! Ти, мабуть, не знав, але той чоловік, що був на похоронах, ну, той друг твого батька. Пам’ятаєш?

― Так, пам’ятаю.- відповів хлопець витираючи руки об рушник після чого кладучи його на лаву, яка стояла поряд.

― Він раніше козакам допомагав стратегію складати. І завдяки йому ні однієї битви не програли. Може ми попросимо його і нам допомогти?

Ян задумався. Він розумів, що це була гарна ідея, але довіряти батьковому другу не міг. Хоча виходу не було, їм потрібно було бути впевненими в перемозі. Тож Ян сказав:

― Ти правий, ідея і справді не погана. Можемо спробувати. Збери поки речі, а я повідомлю про це Максима.

― Добре!- Семенчик лагідно посміхнувся і забирався йти, але Ян його окликнув.

― Ти ж не запропонував це лише аби здихатися Максима?

― Ні, ну що ти таке кажеш. – хитро посміхнувшись відповів Семенчик.

Ян і не враховуючи його відповідь, зрозумів, що саме заради цього той і розповів про це, хоча ідея і справді була не поганою і це того точно вартувало.

Закінчивши з умиванням, Ян пішов до хати. Максим сидів на скамї й точив свою шаблю. Побачивши Яна, він посміхнувся йому і поплескав по лаві, запрошуючи сісти поряд. Ян не став перечити та сів.

― Мені здається, що шабля це як дитина. Вона так само потребує великого догляду і є вкрай важливою для козака.

― І нащо ти мені це говориш? - спантеличений запитав Ян.

― Просто здалося, що ти здивував, побачивши як я точу шаблю.

― Дивні у тебе думки. Як може здивувати, що хтось точиться шаблю?

― Ну, ну. Не сердься, ти хотів про щось поговорити?

― Так, друг мого батька гарний тактик. Ми з Семенчиком поїдемо до нього, щоб попросити про допомогу. І так, я не пропоную, а кажу, що він нам знадобиться.

― Я б і не перечив тобі, як накажеш мені, так і вчиню.

― Не будь ідіотом, що, якщо я тебе померти попрошу? Також виконаєш?

― Тільки, якщо ти мене і вб’єш.

Ян шоковано подивився на Максима, який лише посміхався, а за декілька секунд той додав:

― Можна мені поїхати з вами?

― Непотрібно. Ми впораємося. Краще займися підготовкою до бою і не забудь повідомити силачці місце.

― Але я ж обіцяв, що буду поряд, щоб ти міг мене використовувати!

― Вважай, що так я тебе і використовую. Це не обговорюється, я вже все вирішив.- встаючи сказав Ян і повернувшись до Максима додав: - Ти знаєш, ти не змусиш мене його змінити.

― Але!- схопивши Яна за руку скрикнув Максим.

Ян лише зле подивившись на його руку, але він все відразу зрозумів і відпустив.

Коли Ян подивитися на Максима, який явно через це засмутився, він зробив глибокий вдих і сказав:

― Зараз занадто небезпечна ситуація, ти не можеш бути занадто далеко від своїх людей. Ти ж це розумієш?- лагідно мовив Ян присівши перед ним і поклавши руку йому на плече.- Ти ж гетьман, а не мала дитина.

Максим промовчав. Він прекрасно розумів про що говорив Ян, але на його душі чомусь було не спокійно. Він хвилювався через те, що щось може трапитися, як тоді, коли Ян ледве не потонув. “ А якби мене не було поряд, якби я не побачив, не впізнав його? Він би міг померти! Якщо щось трапиться, я ніколи не пробачу себе!”- думав Максим, але в голос сказати це не наважився. В решті решт, він все ж погодився відпустити їх.

Половину дороги вони подолали завдяки магії переміщення, але іншу половину повелося їхати на конях. Десь за чотири години вони вже були там. Ян зліз з коня і сказав:

― Чекай тут, я сам схожу.

― Впевнений?

― Так.

Підійшовши до дверей він постукав і голосно запитав:

― Хтось є вдома?

Після цього йому відкрила маленька, чорнява, темноока дівчинка. Здавалося їй було років вісім.

― Ви до кого? - запитала вона здивовано.

― Я...- не очікуючи побачити дитину Ян розгубився.

― Одарочко, хто там?- рятуючи Яна своїм виходом спитав батьків друг, побачивши хлопця, він радісно додав:- О, Яне, радий тебе бачити! Заходь скоріш! Це там у воріт твій друг? Нехай теж заходить.

― Добрий день, ми тут по важливій справі. Тому хотілось би поговорити на одинці.

Чоловік нахмурився, але потім лагідно подивився на онуку. Посміхнувшись, він погладив її по голові та сказав:

― Одарочко, іди поки погуляй, а ти проходь, - подивившись на Яна сказав він.- поговоримо всередині.

Ян на це кивнув і попрямував за Власієм. Коли вони зайшли до кімнати, чоловік зачинив двері й показав Яну рукою на лаву біля якої стояв стіл, запрошуючи сісти. На що хлопець слухняно сів і дочекавшись поки співрозмовець сяде, сказав:

― Я розумію, що не маю права просити у вас допомоги, адже ми не друзі, але зараз вибору у мене немає. Мене послав гетьман однієї з Січей. Турки та Поляки хочуть знищити козаків і нам вкрай потрібен гарний стратег. Про вас чутки ходять гарні, кажуть, що за ваших тактик ні одного бою не програли.

― Правду кажуть, але я вже у віці, навряд з мене буде багато користі.

― Прошу вас, цю битву ми аж ніяк не можемо програти. Не вистоїмо ми ц всі інші теж можуть пасти. Прошу вас.- благав Ян не сподіваючись на згоду Власія.

― Справа і справді вкрай важлива. - чоловік задумався і через хвилину продовжив:- Я згоден.

Ян здивовано подивився на чоловіка. В чей момент ніби камінь звалився з його душі й посміхнувшись він сказав :

― Дякую вам. Коли ви зможете відправитися з нами?

― Сьогодні залишитеся у мене, а на ранок поїдемо. Скоро вже сонце сідатиме.

― Добре, дякую вам велике.

― Не варто, хлопче. Мене твій батько і більше разів виручав. А я йому так і не встиг відплатити, хоч його дітям допоможу.

Наступного ранку вони виїхали зі сходом сонця. Телепортацію скоротивши менш ніж половину дороги, вони направилися до місця про яке повідомив Максим. Саме там було вирішено влаштувати табір. Дороги залишалося ще більше ніж на день. Тому було вирішено проїхати як можна більше і заночувати десь по дорозі.

Сонце вже за декілька годин мало ховатися за горизонт. Вони їхали невеликою стежкою посеред густого лісу. Через декілька хвилин пошуку слушного місця під табір, вони наткнулися на дуже стару, закинуту хату зроблену з дерева. За декілька хвилин обговорень і зважування усіх за і проти було прийнято рішення. Вони залишалися тут на ніч. Поки Власій готував нічліг, Ян з Семенчиком відправилися за дровами.

Під час збору дрів для багаття, вони наткнулися на болота. Вже починало темніти. Болото перетворювалося на найтемнішу частину лісу. У якій, як водилося в легендах, збиралася у цей час уся нечисть. Край води росла пишна і вкрай гарна верба. Вона дуже виділялася на фоні болота. Вона ніби показувало, що завжди в темноті є краплина світла. Ян заворожено спостерігав за цією картиною і ніби забував про час, про те, що він пливе так швидко і з кожною секундою стає все темніше й темніше.

― Яне ! - Семенчик смикнув Яна за руку.

Здавалося, Ян тільки тоді вийшов із трансу і повернувшись до Семенчика спантеличено запитав:

― Що?

― З тобою усе гаразд? Я звертався до тебе вже стільки разів, а ти все не реагував!

― Не хвилюйся, все гаразд. Я просто задумався.- посміхнувшись, в знак, що все добре, відповів Ян.- Гарно тут.

― Згоден, але нам пора, пішли, темніти починає.

В цей момент амулет на шиї хлопця почав ставати все гарячішим. Здавалося, що ще декілька секунд і він залишить опік на його тілі. Він швидко зірвав його з шиї, але амулет не перестав пекти. Вже за секунду на його долоні з’явився опік.

― Яне! - скрикнув Семенчик забираючи з рук Яна амулет і кидаючи його на траву.- Боже, твоя рука!

― Все гаразд, не дуже боляче, я зараз її вилікую.

Хлопець почав шепотіти заклинання, його рука кожен раз огорталася світлом, але травма не зникала. Він все продовжував і продовжував намагатися аж до моменту, коли в очах почало темніти й хлопець ледве не впав. Пощастило, що Семенчик швидко зреагував і врятував Яна від падіння.

― Яне, що трапилося?

― Не виходить. - тремтячим голосом налякано сказав він. - Чому? Я… Нічого не вийшло. Чому в мене не виходить вилікувати себе?

― Яне прошу заспокойся. - повернувши хлопця лицем до себе сказав Семенчик, але хлопець був у паніці й все повторював одне слово “чому”.- Прошу почуй мене, все гаразд. - Яну це не допомагало він лише продовжував повторювати й дивився кудись донизу. Тоді Семенчик вирішив перейти вже на крик.- Ян!

Лише після цього Ян підняв очі на Семенчика. Він мов прокинувся. Відновивши темп дихання Ян тихо сказав Семенчику:

― Все гаразд. Я в нормі.

― Ні, ти точно не в нормі! Думаєш я такий дурний і не побачу цього!?

― Вже все гаразд.- легка посміхнувшись сказав Ян.

Семенчик на це зціпив зуби й зі всієї сили обійняв хлопця. Він був наляканий тим, що трапилося. Адже знав, що Ян іноді переставав контролювати емоції й колись навіть довів себе цим до втрати свідомості.

― Мені краще, справді.- поховавши хлопця по спині відповів він лагідно дивлячись другу в очі.

― Не думай про рану, я її перев’яжу і вона за якийсь час загоїться. - відпускаючи Яна сказав Семенчик.

― Так, схоже мені потрібно розібратися з цим. Дивно, що з моїм амулетом сталося подібне.- знову подивившись на амулет, який все ще лежав у траві, сказав Ян.

― Мені піти з тобою?

― Ні, для тебе це небезпечно. Пішли до Власія.

― Добре.

За декілька хвилин вони вже були там. В хаті були невеликі ліжка з листя, Власій зловив трьох кроликів і готував до приготування. Побачивши хлопця він посміхнувся і помахав їм у знак привітання. Вони злегка посміхнулися і розпалити багаття. Приготувавши вечері й смачно поївши всі лягли спати, окрім Яна. Він зачекав поки його супутники заснути й взявши сумку з речима направився до дверей.

― Ти куди ?- почувся ззаду сонний голос Семенчика.

― Треба закінчити одну справу, не хвилюйся, я швидко, спи.

Ян пішов, але Семенчик ніяк не міг заснути. Він занадто сильно переживав. Його голову не покидала думка чи не піти у слід за другом.

Ян направився до верби. Це єдине місце, яке йому здавалося відповідним. По дорозі він помітив амулет, який все ще лежав у траві. “ Дем'ян, мабуть, зараз хвилювався. Точно ж відчув як він зламався. Варто повідомити йому про це.” - подумав Ян і піднявши його, сів під вербою біля озера. Діставши з сумки свічку, хлопець заклинанням підпалив її магією. Потім дістав папір з невеличкою паличкою. На перший погляд, це була звичайний, невеликий фрагмент гілки, але за допомогою сили магів нею можна було писати. Це допомагало їм не тільки спілкуватися не маючи під рукою великої кількості предметів, а й маскувати текст. Писали ними за допомогою магії, тому звичайна людина не могла нічого побачили.

Коли Ян відправив лист Дем'яну, запевняючи того, що все гаразд, дістав мішечок з травами та сіллю, сиру кролятину і ще декілька свічок, він взяв декілька віток верби й почав готувати ритуал. У середині він поклав м'ясо потім були гілки, які замкнули у коло підношення, передостаннім була сіль з травами, яка теж була розсипана колом і на кінець свічки, які Ян розставив та підпалив. Він не вперше користувався методами темної магії, але вперше робив це з підношенням. Зазвичай, в магії як оплату використовували власну енергію, але в цьому підвиді в деяких роботах потрібно було ще приносити якісь предмети або їжу в дар, але гарною новиною було те, що завдяки цьому ти не витрачав власної енергії. Він вперше з моменту отримання сили знову вирішив зв'язатися зі своїм так званим “покровителем”. Він хотів попросити про допомогу і про відповіді. І дуже сподівався, що ритуал подіє. Заспокоївшись, він заплющив очі й зосередився на звуках. Відчувши повний спокій він дуже тихо, щоб не порушити його, почав шепотіти замовляння:

― Сила, що дала мені покровительство своє. Кров'ю і бажанням призвана. Послуги у тебе прошу,- у цей момент вітер подужчав і Ян відчув, як чиїсь холодні руки лягли на його плечі. - Допоможи ж посланцю своєму. Захисти від впливу. Очисти від того, що шкодить мені,- ставало все холодніше, Ян вже починав тремтіти.- За це я тобі ласощі приніс,- Ян підняв руку над колом і на ній за мить з’явилася рана з якої у центр потекла його кров.- За це я тобі кров свою даю. Візьми ж її та виконайте бажання моє. - після цих слів Ян різко відкрив очі.

Прямісінько перед ним було щось темне, воно тримало своїми руками його обличчя і здавалося, що щось намагалося сказати, але Ян не міг розібрати, що саме ж воно говорило. Боковим зором хлопець помітив, що позаду темної фігури вогонь зовсім розбушувався. Але цей вогонь ні краплини не грів. Не дивлячись на це, Ян вже втрачав свідомість від холоду. Кожна його клітина промерзла, а темні руки робили ситуацію ще гіршою. Секунда і безсилий Ян впав на сиру землю. Відкривши з останніх сил очі, він зрозумів, що свічки потухли, а підношення зникло. Десь в далині він чув чийсь голос. Повіки були важкими й не в силах триматися він втратив свідомість.

― Яне! - кричав Семенчик біжучи до нього.

Він все ж відправився за другом. Побачивши Яна освітленого місячним світлом лежачим на землі, він відчув ніби серце зупинився, не залишилося нічого ні звуку, ні дерев, ні питань. Час ніби став повільнішим і ті декілька секунд бігу здавалися для нього вічністю. Впавши перед другом на коліна, він швидко підняв його і почав трусити.

― Яне! Яне! Прошу тебе, прошу, прокинься ж! Молю тебе!- кричав він.

Ян не приходив у себе й ледве дихав, а його тіло було холодним немов лід. Розум Семенчика нарешті почав пояснюватися.

Тим часом за одним з дерев стояв чоловік і спостерігав за всією тією картиною. Як Семенчик швидко зняв свою сорочку та одягнув на друга, підняв його з сирої землі й швидко поніс до будинку. Коли він перестав їх бачити, він пішов.

Рустем сидів у шатрі. На невеликому столику лежала стопка старих листів. Чоловік просто дивився на них ніяк не наважуючись нарешті доторкнутися. Вони нагадували йому про його головну помилку, яку він все ще намагався виправити.

*― Вітаю сонце Османської імперії, султана Рустема.- почулося зі входу.

*― Що?- зле відповів Рустем переводячи погляд на чоловіка що тільки но увійшов.

Чоловік підняв голову і сказав:

*― Дозвольте дізнатися, коли краще принести вечерю?- налякано запитав той.

*― Пізніше, не бачиш, я зайнятий! Принеси краще кави.

*― Зрозумів, дозвольте іти?

*― Іди!

Чоловік швидко вклонився і пішов. Він сподівався лише на те, що кава заспокоїть султана і йому не накажуть відрубати голову, що було досить можливим дивлячись на стан Рустема.

Каву він приніс швидко. Рустем зробив ковток. По його тілу прокотилося приємне тепле відчуття. Він знову подивився на листи й тремтячою рукою дістав одне та почав читати.

Вітаю шегзаде Рустема. Сподіваюся, у вас все добре і ви у доброму глузді. На жаль, через вашу поїздку, довелося трішки змінити плани, але завіряю вас, що я все налагодив і ніщо вам не заважатиме.

З останніх новин, султан зустрівся з Хасекі. Схоже, що вона знову намагалася умовити його симпатизувати шегзаде Закіру. Я скористався своїми джерелами та дізнався, що вона просить одружити його з дочкою найближчого друга султана. Скоріше за все, таким чином вона намагається укріпити свої позиції. Також у цей же ж час поповзли чутки, що шегзаде Закір закохався в одну із нових фавориток султана. Це зіграло нам на руку і похитнуло його становище. Султан почав менше йому довіряти та відсторонився від нього. Згідно з даними, що я дістав, цю чутку поширила ваша сестра.

Сподіваюся на ваше найскоріше повернення.

Ваш вірний підданий.

Айнур

Рустему після останніх строк цього листа ніби здавило легені. У горлі з’явився якийсь ком і він сидів все вчитуючись і вчитуючись в останні строки. Через силу він відірвав погляд, випив ще кави та відклав листа беручи наступний.

Вітаю шегзаде Рустема. Через останні події мені не доводилося вас бачити. Я розумію ваш біль, але прошу вас заспокоїтися. Хасекі намагається вплинути на рішення султана і добитися того, щоб ви покинули палац. Султан вкрай злий через ваші останні дії та вже майже погодився на це. Я усіма силами намагаюся змінити його рішення, але його терпець майже урвався. Тому прошу вас продовжити діяти згідно з планом.

Сподіваюся, ви повідомите мені своє рішення при нашій наступній зустрічі. Я прийду сьогодні ввечері. Маю надії, що ви відчините. Якщо не забажаєте мене бачити, прошу, відправте хоча б листа.

Ваш вірний слуга.

Айнур

Рустем зробив ще ковток і зі всієї сили жбурнув чашку об стіл після чого промовив розглядаючи її уламки:

*― Вірний, так?- болісно посміхнувшись запитав сам у себе він пошепки.

*― Султане, у вас все гаразд?- налякано запитав охоронець заходячи в середину.

*― Гаразд? Гаразд!?- встаючи, спочатку пошепки, а потім криком запитав він.

Рустем взяв шаблю зі столу і направився до охоронця, який стояв вклонившись.

*― Як думаєш, чому він так вчинив? Що було не так?- проводячи пальцем по лезу запитав Рустем, на пальці проступила кров.

*― Хто ж осмілиться, султане. Ви найчудовіший з усіх. Потрібно бути бовдуром, щоб піти проти вас.- тремтячим голосом відповів охоронець.

*― Бовдуром?- Рустем посміхнувся.- Підніми голову.

Коли охоронець підняв голову, встиг на долю секунди побачити спокійне, але обурене обличчя Рустема і лезо його шаблі. За секунду рука охоронця лежала на підлозі. Він впав і зціпив зуби від болю, тримаючи рукою місце, де раніше була його друга рука.

*― Буде тобі наукою. Не варто так говорити про тих, кого не знаєш.- спокійно сказав Рустем беручи зі столу хусточку і витираючи нею кров зі зброї.- Приберіть його!

За мить двоє інших охоронця вивели чоловіка і Рустем знову залишився один. Він поклав біля столу шаблю та опершись об нього руками запитав:

*― А чи не я винен?- на його обличчі за цих слів з’явилася посмішка.

Але в момент його охопила злість і за мить стіл був перевернутий, а Рустем стояв над ним і сміявся.

*― Я, я, все я! - істерично кричав він.

Тут він впав на коліна, подивився на свої руки та запитав:

*― Невже це і є моя розплата за гріхи?- по його щоці пробігла сльоза, але він посміхався не дивлячись на весь той біль, що випалював його з середини.

Ян прямував на задній двір академії. Ігор просив його зустрітися і поговорити про дещо важливе. Вже усі екзамени закінчилися і за день вони покинуть стіни академії тому хлопець не розумів, чому ж його друг був таким серйозним.

― Що трапилося?- посміхнувшись запитав Ян підходячи до Ігора.

― Ти ж готовий допомогти мені в будь-якій ситуації?- серйозно запитав він.

― Ти мене лякаєш, що вже трапилося?- спантеличено запитав хлопець.

― Що ж, тоді не буду тягнути кота за хвіст. Я хочу стати королем магів і хочу, щоб ти мені допоміг.

Ян впав у ступор від його слів. Другий раз за тиждень його просили допомогти у цій справі й обидві людини були йому дорогі. Він розумів, що допомогти одному означало зрадити іншого, але схоже, що все ж вибирати доведеться.

― Яне, ну що, ти згоден?- з надією, щиро посміхаючись, запитав Ігор.

― Я вже допомагаю братові тому…

― О, клас, тоді давай, стоп, що?

― Ігорю, я розумію твоє бажання, але я справді не можу.

― Чому?! Я впевнений, ти все ще можеш змінити рішення!

― Зрозумій…

― Ні! Ми ж друзі й обіцяли допомагати один одному! Ти знав, що я завжди прагнув цього!

― Я знаю, але я не можу, він же мій брат.

― Так це все через титул? Зі мною ти б отримав тільки титул радника, а з ним ти б став братом короля, він же має більше привілеїв!

― Перестань.

― Ні не перестану!

― Досить! Не смій зі мною так говорити!- Ян хотів піти, але Ігор схопив його за руку.

― Вже зарозумівся, так!? Скажи, це все через бажання влади!? Треба було відразу показати який ти насправді, ато прикидався білим ягнятком всі ці роки!

― Перестань, боляче, пусти.- зле подивившись на друга сказав Ян.

― Ти всього лише людина, яка прогнила через жагу до влади! Може мені тоді тобі просто вищу ціну запропонувати!?- стискаючи руку Яна ще сильніше сказав Ігор.- Ну давай! Колись, скільки він тобі пообіцяв!? За скільки я можу тебе купити!?

― Відпусти, кому сказав!

― Не дочекаєшся! Давай, говори! Скільки! Скільки ж коштуєш ти та твоя клята дружба!

― Пусти!- вириваючи руку крикнув Ян.

Вирвати руку з міцної хватки Ігора в нього все ж вийшло. Зрозумівши, що з ним марно говорити, Ян зле направився геть. Рука дико боліла і він продовжував розтирати її, щоб хоча б трішки покращити ситуацію. Зараз Ігор виглядав мов ненормальний. В його очах була злість, але він ніби сміявся над Яном. Хлопець розумів, що з ним немає сенсу розмовляти та пришвидшив темп.

― Ну давай! Тікаєш?! І це все на що ти здатен! Давай же, повернись, скажи мені щось!- кричав Ігор йому у слід.