Розділ 4

Макс пішов тільки через пів години, коли впевнився, що  Яну стало краще,   а втомлений магією хлопець ліг спати та майже миттєво заснув. Прокинувся він приблизно о шостій ранку. Переодягнувшись він пішов на двір, щоб набрати води. Підійшовши до колодязя він спустив до низу відро і витягнув його вже наповненим прохолодною водою, яка вигравала барвами неба і сонця. Ян вже збирався йти, але ззаду почувся оклик:

―Доброго ранку!

Ян здригнувся і відро з водою ледве не полетіло в чорну безодню колодязя.

― Вибачте, я не хотів вас налякати.

Перед Яном стояв хлопець якому було  десь 22 роки. Він був досить високий з коротким волоссям світло-коричневого кольору та карими очима. Одягнений він був досить звичайно, а з поясу звисала шабля.

― Вибачте, не хотів вас налякати. Мене звати Данило. Я ваш сусід.

― Приємно, я Ян.

― Я вас тут раніше не бачив.

― Я тут не так давно.

― Невже ви той маг якого знайшли?

― Можливо. - Ян насторожено посміхнувся.

― Ну, що ж, мені пора. Сподіваюся при наступній зустрічі нам вдасться краще поговорити.

Ян забрав воду і зайшов до свого нового будинку. Поставивши його на стіл він згадав про ліки які потрібно було випити, хоча йому не хотілося цього робити. Відійшовши від їх неприємного смаку він нарешті зміг вмитися прохолодною водою. Тут до нього постукали. З-за дверей прозвучав знайомий голос.

― Доброго ранку! Можна?

― Так, заходьте.

Коли двері відчинилися, він побачив Максима. Опершись об раму дверей Макс дивився на Яна.

― Ну що, готовий?

― Так.

-Тоді пішли, а то ще запізнимося. Дорога тут не така довга, але все ж треба поспішити.

Вони вийшли із будинку і попрямували по стежці в сторону головної дороги. Вийшовши на головну дорогу вони пішли в протилежну сторону від брами.

― Яне, може розкажеш, щось про себе? – Максим сказав це з приязною посмішку.

― Ти ж не думаєш, що я так легко розкрию свої карти? – Ян подивися на церкву яка стояла на головній дорозі, вони саме проходили повз неї.

― Сподіватися не гріх. - сказавши це Максим посміхалася.- Ти  пам’ятаєш, щось про день коли тебе намагались вбити? Можливо, у тебе є ідеї хто це міг зробити?

― Ні, все як у тумані.

Максим замислився, але швидко відігнав всі думки. З цим він хотів розібратися пізніше, а зараз йому треба допомогти Яну розвіятися.

― Ми вже майже прийшли. Он по переду вже і їдальня.

Вони підходили до досить великого куреня. Там було багато людей.

Макс привітався з козаками й пройшов до середини. Ян попрямував за ним.

Там було декілька столів. Два величезні столи, які були для звичайних козаків, і ще один досить великий стіл, який був для старшин. Вже майже всі зійшлися. Максим запросив Яна за стіл старшини.

― Я от все думаю чи згодяться твої підтвердити договір.

― Навряд чи вони відмовлять. Він досить схожий з першим договором між козаками й магами.

― Що ж, тоді хвилюватися немає сенсу. - сказавши це Максим приязно посміхнувся.

Коли всі нарешті зібралися чергові козаки почали виносити їжу. Трапеза закінчилась приблизно через пів години.

Вийшовши із їдальні Максим почав проводити невеличку екскурсію.

Спочатку вони підійшли до дерев’яної церкви. Вона була невеличка. Її будували на скору руку. Вони не зайшли до середини. “Бог… Маги ніколи не вірили в богів придуманих звичайними людьми. У нас не було бога. Ми віримо в силу першого мага який заснував місячний ліс і наклав на нього захист.”- думав Ян йдучи за Максимом. Тут він згадав про мати. “В минулому я ходив до церкви з матінкою, але пізніше… Ні, не хочу згадувати той страшний день!” - Ян глибоко занурився у свої думки, але Максим привів його до тями своїми словами.

― Про що думаєш?

― Так, про минуле…

― Розкаже?

― Коли я був малим ми з матінкою часто ходили до церкви.- Ян трішки посміхнувся, але його посмішка майже відразу зникла, коли він знову згадав про той страшний вечір.

 Помітивши це максим вирішив швидше змінити тему.

― О, по праву руку лікарня. За нею знаходяться будинки для козаків і декілька конюшень. Я і тобі коня дістав.

― Навіщо?- спантеличено запитав Ян.

― Ну а як, чи ти не плануєш кудись їздити?

“І справді. Таке дурне запитання. Ніяк не можу звикнути до того, що моя сила так ослабла. Я чув, що сили неможливо забрати не використавши магії. Чому ж я ніяк не можу згадати той час, коли був у темниці?  Сили з часом відновляться, пощастило, що  всі забрати у них не вийшло. Невже це і справді зробив він? Але навіщо йому це? Чорт! Якби я тільки не втратив сили! Вперше почуваю себе таким слабким...” - Ян так і не виходив із думок поки вони не прийшли до конюшні. Вона була недалеко від головної брами. Конюшня була приблизно на тридцять коней. Коли вони  зайшли Максим підвів його до одного коня. Він був темно-коричневого кольору з темно-коричневою, майже чорною, гривою. На його тілі було декілька плям, які були досить світлі.

― Коли я його дістав сказали, що він дуже швидкий і гордий.

Ян підійшов і протягнув коню руку на якій лежало яблуко. Кінь з насолодою його з’їв. Ян легенько погладив його по голові.

“Так легко йому дався. Як мені відомо, цей кінь дуже буйний  і його вже декілька разів пробували осідлати, але крім його минулого власника це нікому не вдалося. Не думав, що він так легко йому підкориться, але тут немає нічого занадто дивного. Маги гарно ладять з тваринами. Він навіть мені не дався! Відчуваю себе якимось не таким.”- Максим подивився на Яна ще раз. Ян гладив коня який ні краплинки не опирався. Макс посміхнувся.

― Як він тобі?

― Хороший кінь.

― Радий, що ви поладили. Тепер він по праву твій.

― Кінь це не дешево. Я поверну всю суму коли будуть гроші.

― Не потрібно, рахуй, що це мій тобі подарунок. Та й коня цього привели із битви з татарами. Тому я ні копійки не втратив.

― Добре. Значить у мене буде більше грошей. - після слів Яна запала невелика пауза, після неї хлопець продовжив - Максиме, мені треба поїхати до Києва. Та і треба було б дещо обговорити.

― Добре, мені теж треба через декілька днів до Києва. Поїдемо разом. На рахунок розмови, поговоримо у тебе. Пішли.

Через хвилин десять вони вже були у Яна. Максим замкнув двері і виглянув у вікно впевнившись, що ніхто не підслуховував. І закрив вікна занавісом.

― Про що ти хотів поговорити? Я так зрозумів, що розмова досить важлива.

― Так… Коли я навчався магії нам розповідали про те як можливо забрати сили у чарівника. Неєдина рана не здатна настільки сильно позбавити сили, але з мага можливо зробити живу часу з магією, яка буде постійно відновлюватися.

― Це означає, що твоя сила відновиться, але також це означає що…

― Вірно, там і справді був маг. Сили відновлюються дуже повільно, тому мені потрібно багато часу, також якщо я використаю силу тієї кількості, що відновилася скоріше за все помру. Для магії треба, щоб сили було більше чим використовуєш.

― Зрозуміло, тоді поки краще не використовуй її. Час у нас є. Тому не варто ризикувати. Розкажи мені трішки більше про місце де ти навчався.

― Державу магів називають Місячний ліс або Тріона, це означає терниста дорога. Туди не можливо потрапити без клейма. Якщо хтось інший зайде на територію держави його вб’ють або зітруть пам'ять так, що він навіть імені не згадає. Якщо ж зайде військо, то держава, яка його послала, буде знищена. Це все, що я можу розказати.

― Після всього сказаного тобою моє враження про магів змінилося. Раніше я думав, що маги готові прийти на союз із будь-якою державою і не стануть воювати.

― Хм… Твоя думка на рахунок магів була досить звичайна. Всі як правило так думають, але наші люди є повсюди й ніхто цього не підозрює.

У Максима по всьому тілу пробігли мурашки.

― Тут теж колись був маг?- невпевнено запитав хлопець.

― Як я відчув то так, але це було досить давно.

― А навіщо Тріона посилає людей?

― Щоб попереджувати війну. Хоча більшість думає, що ми не беремо участь, але майже за кожним боєм слідкують тріонці.

― От як... Як я розумію в Києві теж є маги?

― Так, я їду за дозволом на договір. Скоріш за все треба буде поставити рамки договору.

― Навіщо?

― Це не великий контракт на захист. Так я посідаю значне місце у Тріоні мені не дадуть право зробити занадто довгий контракт.

― Які максимальні межі?

Ян замислився. Він і сам не знав яку кількість часу зможуть підтвердити. Через хвилин п’ять він відповів.

― Думаю, приблизно пів року.

― Чи можливо буде потім продовжити договір?

― Скоріш за все так, але якщо під час дійсності договору станеться щось, що не сподобається першому магу то нічого не вийде.

― Ну що ж, уже вечоріє, піду я, і ти виспись гарненько. Можливо виїдемо і раніше. Тому краще набратися сил.

― Добре.

Максим вийшов зачинивши за собою двері. Ян переодягнувся, влігся на ліжко і майже миттєво заснув.

Все більше вечорів. Двоє хлопців йшли дорогою додому. Один був старшим, йому було десь  тринадцять поряд з ним йшов менший, чотирирічний який йшов підстрибуючи тримаючи старшого брата за руку. Малий подивитися на старшого і запитав:

― Братику, а мати з батьком вже вдома?

― Мати вже скоріш за все вдома, а батько ще працює.

― А коли він прийде?

― Думаю, що скоро.

Старший хлопець посміхнувся подивившись на свого маленького брата.

― Ми стільки ягід назбирали, як думаєш матінка буде щаслива?- запитав менший.

― Звісно, і за це вона приготує нам з них щось смачненьке.

Вони вже могли бачити їх будинок який стояв в далечі. Прохолодний вітер дмухав їм в обличчя ніби попереджуючи та намагаючись зупинити. Маленький хлопець подивися на дім і запитав:

― Братику, а чому у домі так темно? Невже матінка ще не повернулася?

― Мабуть.

Старший відчув неприємне відчуття. Мати раніше завжди поверталася вчасно, але зараз щось було не так. Занепокоєння все більше і більше тривожило його душу, але він говорив собі, що це лише пусті турбувався.

― Скоріш за все вона вирішила зачекати на батька і прийде разом із ним.

Промовив старший сподіваючись заспокоїти молодшого. Він побачив в його очах той самий страх, що щось могло статися, але маленькі очі після його слів знову замерехтіли безтурботністю.

По дорозі йшов старий чоловік. Із сивими вусами, зеленими очима і не дуже охайною зачіскою. В руках він тримав палицю на яку опирався при ходьбі.

― Дідусю!

Маленький хлопчик побіг йому на зустріч і обійняв.

― О! Мої дорогенькі онуки! Хлопчики, я вас тільки день не бачив, а ви вже так виросли.

― Диви скільки ягід ми назбирали.

Маленький хлопчик взяв кошик із рук старшого брата і підняв його, щоб показати діду. Кошик важив трішки менше чим сам хлопчина. Дідусь лагідно посміхнувся і погладив хлопця по голові.

― Який же ти сильний! Молодці хлопці!

― О! білочка.

Віддавши кошик брату хлопчина відбіг, щоб розглянути її детальніше.

― Не відбігай далеко!- крикнув у слід молодшому старший.

― Що сталося, онуче?

― Дома світло не горить. Матінка завжди вчасно поверталася.

― Й справді дивно. Марія ніколи пізно не приходила. Піду я, мабуть, з вами.

― Ти думаєш, що щось сталося?

― Ой не знаю. Щось на душі не спокійно.

― Брате, підемо!  Вже пізно!- крикнув старший.

― Уже йду.

Маленький хлопець підбіг і взяв дідуся за руку.

Пройшло близько п’ятнадцяти хвилин і вони вже підійшли до будинку. Дідусь поставив палицю біля забору.

― Матінко! Ти вдома?

Маленький хлопець побіг до будинку. Його старший брат побачив через вікно страшну картину і крикнув.

― Яне! Зажди, не іди туди!

Він рвонув за молодшим братом, щоб не дати йому побачити тієї картини, але не встиг всього на декілька секунд. Маленький хлопчик побачив тіло жінки, яке висіло в кімнаті.

― Мамо?

Голос хлопчика затремтів. В його очах було видно страх і не розуміння. Його старший брат миттю притис його до себе закривши собою кімнату. Дідусь забіг до них і підбіг до Марії. Миттю він зрізав мотузку і тіло впало на землю.

― Забери брата на двір! Відійдіть до забору і не заходьте!

Хлопець миттю взяв заплаканого брата на руки й вибіг на двір. Дід зостався у середині, він намагався заставити її дихати, але вона висіла занадто довго і нічого не допомагало.

Тим часом до дому підходи батько побачивши синів які стояли у воріт і відкриті двері він зрозумів, щось сталося. Сльози потекли з його очей він підбіг і обійняв своїх дітей.

― Мама, вона, вона… - тремтячим голосом сказав Ян.

Він сильніше обійняв хлопців, а потім відпустив і направився до будинку. З будинку вийшов його батько і помахав головою в знак того, що це для неї кінець…

Чоловік зайшов до будинку і притиснув до грудей тіло вже мертвої дружини. З його очей потекли сльози. Він розумів, що це кінець, що вона більше ніколи не подивитися на нього лагідний, люблячим поглядом. Зараз він в останнє тримав її на руках.