Розділ 33

Він прокинувся вже зранку. За наметом чулися розмови козаків і співи солов’я. Поряд сидячи задрімав Семенчик. Ян тихо сів намагаючись не розбудити його і потягнувся. Тіло на диво вже зовсім не боліло, навіть відчувалася якась легкість.

― Коли ти прокинувся?- сонним голосом запитав друг.

― Декілька хвилин тому.

― Як себе почуваєш? Вже краще?

― Так, не хвилюйся. Мені вже набагато краще.

― Це добре.- він посміхнувся. А за тим закрив обличчя руками й сказав:- Як же ж я хвилювався. Коли побачив, що Ольга тримала тебе непритомного, ніби зовсім розум втратив. Навіть не пам’ятаю як приніс тебе. Думав, що це все, що ти помреш.

Ян наблизився до нього й обійняв. Хлопець притисся обличчям до його плеча.

― Все гаразд. Я в нормі.

Семенчик лише ледь помітно кивнув і відсторонився встав зі стільця і взявши чашку з водою протягнув її Яну.

― Дякую.- посміхнувшись відповів він.

За декілька хвилин Ян встав на ноги та переодягнувшись і заплівши волосся в високий хвіст, вийшов із намету. Теплий вітер ніжно потріпав його волосся, а спів птахів радував слух. Пройшовшись по табор він побачив Максима, який стояв біля лісу і не відриваючи погляду від одного з дерев.

― Зачекай на мене. Мені потрібно з ним поговорити.

― Ян він…

― Припини, він не винен що на мене напали.

― Але повинен був бути поряд, а значить захистити тебе!

― Я і тільки я винен у всьому. Тому, прошу тебе, припини.

― Добре, як скажеш.- розлючено відповів Семенчик склавши руки на грудях і відвернувшись.

Ян лише лагідно посміхнувся і сказав:

― Я швидко.

Підійшовши до Максима він обережно доторкнувся його плеча від чого той смикнувся. За секунду він сказав:

― Навіщо ти прийшов?

― Я…- слова застрягли в горлі, ті слова знову почали різати його душу, але зібравшись з силами він все ж сказав:- Прошу подивись на мене.

―Не треба.

― Прошу. Максиме, подивись мені в очі, я хочу поговорити.- майже пошепки поблагав Ян.

― Я все розумію, тобі було боляче, та ще і я поводив себе підозріло. Тобі не потрібно виправдовуватися.

― Я сказав, щоб ти подивився мені в очі.- вже біль грубо сказав хлопець. Він не хотів зараз бути грубим, бо знав як всі вони переживали, але поведінка Максима виводила його з себе. Що найцікавіше, він сам не розумів чому.- Максиме, я сказав повернись.

― Не хочу, щоб ти бачив мене слабким.

― Чому я маю побачити тебе слабким?

― Бо такий я справжній.

― І що? Що в цьому поганого?

― Але я гетьман.

― Ти виводиш мене з себе.- насупивши брови сказав Ян і зі всієї сили стис його плече.

― Просто йди. Я ні в чому тебе не звинувачую.

Ян зі всієї сили повернув Максима до себе. Перед ним постало його втомлене, сонне обличчя. Очі хлопця були червоними, а синці під очима напрочуд темними.

― Я ж просив.

― Ти що всю ніч не спав?

― Якщо бути точнішим, я не спав три ночі.

― Три? Ти що з розуму зійшов! Ти ж гетьман! А якби Рустем з військом напав? Як ти б віддавав накази!

― А як я міг спати! Ти був без свідомості й все через мене! Я знав, що Наіль ненормальний і небезпечний, але навіть слова не зміг тобі сказати! Я пішов знаючи, що, якщо мене не буде поряд, він обов’язково зашкодить тобі! Я! Саме через мене ти ледь не помер!

― Ти не винен у своїх емоціях. Він був моїм другом і я бездумно довірився йому. Саме моя помилка ледь не стала для мене фатальною.

― Ти не міг знати який він, бо довіряв, а я знав. Я з ним розмовляв і розумів, що він щось затіяв, але не попередив тебе! Хоча міг, розумієш!? Він так легко мене підставив, бо я боявся, що, якщо розкажу, зроблю тобі боляче! А моє мовчання ледь тебе не вбило!

― Прошу не звинувачуй себе. Ти не винен.

― Винен! Ще і як винен! Я…

― Припини! Це наказ! А тепер йди спати. Поговоримо, коли прокинешся.

― Не треба. Я не хочу спати.

― Будеш зі мною сперечатися?

Максим подивився на злого Яна і завагавшись кілька хвилин відповів:

― Ні.

― Ось і добре.

Провівши Максима поглядом, він направився до Семенчика.

― Як поговорили?- ображено запитав той тільки но він підійшов.

― Більш менш нормально. Ти образився?

― Ні.

― А я думаю, що так.

― Та не образився я!- нарешті подивившись на хлопця відповів Семенчик.

― Ось і чудово. Тоді перестань дутися і пішли гуляти. Хочу розім’ятися.

Ян сидів в наметі та читав той самий щоденник. Тут до нього забігла налякана Ольга і сказала:

― Яне! Там Максим з якоюсь дівчиною свариться!

― З якою ще дівчиною?

― Та не знаю я. Вона прийшла і попросила мене покликати його, я й покликала, а вони почали сваритися!

― Пішли. – вставши відповів Ян.

Вони вийшли із намету і направилися до лісу. За десяток метрів Ян почув крики. Підійшовши ближче, він побачив Максима, який сварився з дівчиною, яку Ян бачив далеко не вперше.

*― Камала, а ти тут що робиш?

*― Раднику, Айнуре.- вона подивилася на нього і вклонилася швидко після цього піднявши голову.- Рада вас бачити.

― Максиме?

― Вона моя сестра.- збираючись піти відповів Максим на що Ян схопив його за передпліччя зупиняючи.

― Почекай.

― Я не хочу більше з нею розмовляти.

― Ти не можеш змінити того, що вона твоя сестра. Вона прийшла, а значить їй щось потрібно.

― Мені начхати, що їй потрібно.

― Тоді я сам з нею поговорю.

― Нетреба. Хто знає, що вона може зробити. Все ж ти тільки одужав, а вона наложниця Рустема.

― Тоді будеш тут, разом зі мною розмовляти з твоєю сестрою.

― Ні ми не будемо це робити!

― Ти зможеш мене зупинити?

Максим обурено подивився в очі хлопця затим на сестру. Потерши скроню тяжко видихнув і знову подивившись на Яна відповів:

― Схоже що ні.

― Правильно думаєш. – Ян посміхнувся і знову подивився на дівчину.- Камало, прошу, розповідай навіщо прийшла.

― Можна просто Наталка.

― Добре Наталко.

― Як ви знаєте, я є наложницею Рустема, але це ніяк не завадить мені вам допомогти. Я дуже близька до нього і знаю багато таємниць, стратегій і звісно його слабкі місця, які з‘явилися останнім часом. Том прошу, дозвольте мені вам допомогти.

― Дай нам хвилину подумати на одинці.

― Так, звісно.- вона кивнула і відійшла на декілька метрів.

― Що думаєш?- пошепки запитала Ольга і подивилась на Яна.

― Наскільки мені відомо єдиною улюбленицею Рустема є Феріда. Він ніколи не підпустив когось у кому не впевнений занадто близько, а беручи до уваги, що вона сама рахуй напросилася до нього в гарем, вона бреше.

― От і чудово. Тоді я піду і скажу, що вона нам не потрібна.- посміхнувшись відповів Максим.

― Зачекай. З іншого боку вона і справді може бути корисною.

― І що ми будемо робити?- поцікавилась Ольга.

― З якого це переляку?- обурено запитав Максим.

― Приймемо її допомогу, але будемо насторожі. Вона і справді може втнути якусь дурницю.

― Мені не подобається ця ідея.

― Я знаю.

― Ти тільки встав на ноги, а що, якщо вона тебе вбити спробує?

― Думаю з нею я впораюся. Мої сили вже відновилися.

― Так, як впорався з Наі…- Максим різко зупинив себе і потерши перенісся сказав:- Вибач. Я не повинен був.

― Все гаразд, не хвилюйся через це.

― Добре, нехай поки побуде, але знай, мені це не подобається.

Ян ще хвилю постояв в роздумах, а потім підійшов до дівчини та сказав:

― Ми згодні. Сподіваюся, ми допоможемо один одному.- він протягнув їй руку уважно вдивляючись в її очі.

― Дякую, обіцяю, що не підведу.- потискаючи його руку відповіла вона.

Ян посміхнувся і вони направилися до табору. Він здогадувався, що скоріше за все це лише пастка та обман, але о якщо вона каже правду? Ця інформація могла врятувати десятки життів, які були втягнуті в цю бійню. Хоча це і було дуже малоймовірно, адже він занадто гарно знав Рустема, але після того, як вже полягло стільки народ, він просто не міг вчинити інакше. Сумніви, недовіра і надія були всім, що зараз заполонили його голову.

Вечоріло, Ян сидів на траві біля табору і спостерігав за Максимом, який говорив з дядьком іноді поглядуючи на сестру, яка вмостилася на траві біля лісу. Ян його добре розумів. Максим ненавидів дівчину через її вчинок і якоюсь мірою навіть мав рацію. Його гнів і недовіру було легко пояснюваними. Він викреслив її з життя і навіть після зустрічі в палаці намагався не згадувати не дивлячись на всі ті емоції, які пережив. Ян знав, що це точно залишило в ньому слід. І саме тому її поява так збісила його. Хлопець і сам не був дуже радий її появі. Він гарно пам’ятав її, бо дівчина часто впадала в істерики, коли Рустем запрошував інших до себе. Одного разу вона навіть увірвалася до його кімнати перериваючи його розмову з Ферідою. Наталка хотіла бути його єдиною обраницею, але султану це не було потрібно. Йому завжди було байдуже на більшість наложниць. Рустем навіть половини їх в обличчя не бачив.

Ян встав і направився до Максима. Він не став переривати розмови, а став за декілька метрів чекаючи поки вони закінчать. Через декілька хвилин Максим побачивши його перервав розмову з лікарем і підійшов до нього.

― Щось трапилось?- запитав він підійшовши.

― Нічого, просто хотів попередити, що піду прогуляюся.

― Зачекай, я піду з тобою. Зараз тут небезпечно, я не можу відпустити тебе одного.

― Ні, я хочу прогулятися один. Мені треба подумати над дечим.

― Я не можу відпустити тебе одного.

― А я підійшов лише щоб попередити тебе.

― Яне прошу припини. Ти знаєш, що я не просто так хвилююся.

― Знаю, але мені вже краще, я можу себе захистити.

― Як я можу в це вірити, якщо буквально пару днів тому тебе ледь не вибили!- грубо і напрочуд голосно сказав Максим.- Вибач, я зірвався.

― Нічого я все розумію і вже казав, що ти маєш повне право на це.

― Мені не подобається, що ти так говориш. Ти точно не повинен винити себе в тому, що сталося. Це була лише провина Наіля. Він тебе ледве не вбив. А я винен, що не був поряд.

― Ти не виниш себе, а я себе. Давай домовимося на цьому.

― Добре, але йти самому все ж небезпечно. Я хвилююся.

― Я обіцяю, що за декілька годин повернуся цілим і неушкодженим.

― Може хоча б Семена з собою візьмеш?- з надією запитав Максим.

― Ні, мені потрібно побути наодинці.

― Впевнений? Якщо з тобою знову щось трапиться я точно не впораюся з емоціями, та і твій брат мене точно вб’є.

― Ти мені довіряєш?

Максим невпевнено подивився в очі Яна. Він поклав руку йому на плече і легко стис його. Постоявши так декілька хвилин він видихнув і прибираючи руку сказав:

― Довіряю.

― Чудово. – посміхнувшись відповів Ян і помахавши йому рукою направився в глиб лісу.

Він йшов туди не просто так. Десь пів години тому Ян відчув там знайому енергію. Перевіривши чи та людина сама, хлопець все ж вирішив іти до нього. Зустріч з ним не була для Яна небезпечною, але все ж він побоювався його хитрості, адже колись той вже ледь не обвів його навколо пальця. Ян йшов через густий ліс, здавалося, що з кожною секундою він ставав все густішим. Ніби ховаючи галявину до якої він прямував. Через декілька хвилин він нарешті вийшов на галявину, але нікого не побачив. Ян точно відчував, що він був тут. Хлопець вийшов на середину і подивився по сторонах.

*― Радий тебе бачити, Айнуре.- прошепотіли Яну на вухо і він відчув як на його пояс лягла чиясь рука.

Він відскочив і повернувся. Перед ним стояв Закір, який посміхався і підняв руки в гору демонструючи, що здається. Ян гнівно подивився на нього і сказав:

*― Що ти тут забув?

*― Я обіцяв, що ми обов’язково прогуляємося.- наблизившись до Яна сказав він.

*― А не боїшся, що я зараз тебе вб’ю? Ти знаєш, шукати тебе ніхто не буде.

*― Ти не такий. Між нами не було конфліктів.- наблизившись ще ближче сказав він.- Я не такий як він. Я б ніколи не звинуватив тебе, якби на троні був я, ти б не постраждав, це лише моя провина, що впустив трон.- Закір взяв прядку його волосся і легко закрутив на пальці при цьому ніби ненароком торкнувшись щоки хлопця.

*― Що тобі потрібно?- відштовхуючи його руку сказав Ян.

*― Я сумував за тобою.

*― Ми бачилися всього декілька разів.

*― Ти правий, але не думаю, що це могло завадити мені сумувати за тобою. Знаєш, саме я врятував Наіля, бо знав наскільки він важливий для тебе.

*― Що? Але як?- шоковано запитав Ян трохи похитнувшись.

Закір миттю опинився позаду нього і ніжно підтримав його. Всі думки Яна змішалися. Біль яку приніс йому Наіль декілька днів тому ніби поменшав, а спогади, всі ті переживання які він переживав після його смерті, той сум і відчай знову закрались в душу.

*― Я знайшов жінку, яка мала дар і вона погодилась повернути його в обмін на шкатулку яку мені подарувала моя мати.

Ян стояв і дивився на траву в голові гуло, здавалося, що зараз світ попливе і він втратить свідомість зовсім. Але в одну мить він прийшов до тями та відштовхнув від себе Закіра.

*― Припини нести ці нісенітниці. Навіщо я тобі?

*― Це не нісенітниці. Я чесний з тобою.- спокійно ніби гіпнотизуючи сказав він.

*― Брешеш. Тебе цікавить лише влада. Отже, ти хочеш, щоб я допомагав тобі.- спокійно відповів він злегка посміхнувшись.

*― Можливо.

*― Я тобі не помічник.

*― Але можеш ним стати.

*― Яка від цього мені буде вигода?

*― Я поверну тобі все, що ти втратив. Ніколи не посмію піти проти тебе. Ти станеш для мене радником. Хоча ні, ти будеш мати всю мою владу. Я буду слухати тебе і підкорятися.

*― З чого ти взяв, що мені це потрібно?

*― Це може стати гарантією твоєї безпеки.

*― Мені це непотрібно.- розвернувшись і вже зібравшись йти відповів Ян.

*― Думаєш твій гетьман стане на твій захист, якщо з іншого боку буде хтось з його людей?- крикнув йому в спину Закір.

Ян зупинився і подивився кудись в даль. За декілька секунд він посміхнувся і відповів:

*― Мені це й не потрібно. Я б прийняв будь-який його вибір, бо я вже маю владу, яку тобі й уявити важко.

*― Якщо передумаєш ти знаєш як мене знайти. Я буду чекати на тебе.- йдучи відповів на це Закір.

Рустем сидів в наметі та переглядав папери, але його голова була зайнята далеко не ними. Все, що його хвилювало, це питання того, хто тоді ледь не вбив Яна. Тут до його намету зайшов чоловік він вклонився і сказав:

*― Вітаю вас, султане.

*― Знайшли?

*― На жаль сьогодні мені нову доведеться повідомити вам погані новини, але ми не залишаємо пошуків.

Рустем важко видихнув і потер перенісся. Подивившись спочатку на папери, а потім на чоловіка, він сказав:

*― Відкладемо це на другий план. Зараз зосередимося на підготовці до наступного бою. Ми не можемо програти. Я в будь-якому випадку отримаю своє.

*― Накажете іти й виконувати?

*― Так, іди.

Чоловік вийшов залишивши Рустема одного. Відкинувшись на стільці він утупив свій погляд у верхню частину намету. Для нього все вже здавалося не таким, як завжди. Його погляди змінилися і всі вчинки задавалися неправильними. Ця доля сумнівів ніби рвала його з середини від чого голова боліла. Рустем починав розуміти кожен вчинок Яна. Їх відносини з самого початку не були ідеальними, але через свій норов Рустем з кожним днем робив їх лише гіршими. Його страх бути зрадженим тоді зовсім затуманив розум змусивши зробити всі ті речі через які він зараз починав жалкувати.