Частина 4
Розділ 24
― Сподіваюсь ти розумієш, що робиш. - сказав Дем’ян, передаючи Яну невеликий пакунок, він був напрочуд серйозним і лише по його голосу було зрозуміло наскільки старший хвилювався відпускаючи брата.
― Звісно, ти ж знаєш. Я ніколи не роблю бездумних дій.
― Прошу, будь обережним і повертайся скоріше. – міцно обіймаючи його, сказала Марія.- Ми не витримаємо такого горя знову, тільки не знову.
― Я все розумію.- відповів він, трохи відсторонюючись.
Марія все ніяк не могла відпустити хлопця, притиснувши його знову до себе. Хвилювання розривали її душу, що не було дивним. Вона виховувала його з братом наче своїх дітей, як і батько був приязний до Мотрі наче до доньки. Вони берегли їх, як зіницю ока, адже після одруження так і не змогли мати ще дітей. Тим часом Дем’ян підійшов до Семенчика і сказав:
― Дякую тобі.
― А? За що?- шоковано відповів він.
― Коли він приїхав, здавалося, що у ньому не залишилося зовсім нічого. Ніби в середині була лиш пустота, але після того, як ви зустрілися… Він нарешті знову став собою. Тому прошу тебе, не дай йому знову загубитися у собі.- Дем’ян поплескав хлопця по плечу і направився до Яна і Марії.
― Ну, все, все. Їм пора їхати.
― Яне ти точно все узяв? А ліки, а зброю?
― Не варто хвилюватися. Я повернуся цілим і не ушкодженим, обіцяю.
― Гарної дороги.- сказав Дем’ян поклавши руку братові на плече.
Ян все розумів, знав, що не дивлячись на хвилювання брат вірить йому. І він не повинен його підвести. Посміхнувшись, хлопець направився до конів, Коли вони вже сиділи у сідлах, він помахав рукою рідним і вони поїхали.
― Я буду молитися, повертайся цілим! - почувся окрик Марії позаду.
Ян поскакав швидше, за ним поспішив і Семенчик. Максим і Наіль чекали їх на виїзді з села. За декілька годин вони вже наближалися до місця де планували залишитися. Декілька старих будиночків стояли посеред лісової гущавини. На здивування вони були у досить гарному стані. Вони прив’язали конів і пройшли у середину одного з них. Там було зовсім пусто. Білі стіни були злегка потріскані, а вікна настільки заляпаними, що не було видно вулиці від чого навіть в день там було темно.
― Я з Семенчиком розберу речі, а ви поки перевірте чи тут і справді безпечно.
― Зрозумів. - відповів Наіль, виходячи із будинку, Максим тихо направився за ним.
Виклавши речі із сумок, вони вийшли на двір, щоб знайти листя на якому вони могли б спати. Максим і Наіль стояли на дворі зло дивлячись один на одного.
― Що у вас тут відбувається?- суворо запитав Ян.
― Нічого. - в унісон відповіли обидва.
― Ми закінчили. - додав Наіль.
― От і добре, допоможете нам зібрати листя для постелі.
― Добре.- Максим посміхнувся, підходячи до Яна.
― Як накажеш.- підтримав Наіль і посміхнувся.
― Ну от і добре.- відповів Ян, віддаючи листя, яке назбирав, Максиму аби той заніс його всередину.
На вечір вони розпалили багаття, щоб приготувати їжу. Поки Максим і Семенчик готували й через щось сперечалися, Ян сидів на траві й перегортав сторінки купленого щоденника. Він і не помітив, як біля нього сів Наіль і також почав вдивлятися у нього.
― Все, про що тут написано, справді існує?- запитав Наіль.
Ян здригнувся від неочікуваності й перевів погляд на хлопця. Він застиг на декілька секунд і тільки тоді, коли їх погляди зустрілися, прийшов до тями та почав говорити.
― Якщо чесно, мені теж цікаво. Якщо це так і є, це може допомогти дістатися до первинної магії, і це заворожує, я стільки років шукав все, що з нею пов’язане. Думаю, коли все закінчиться, я з головою у це занурюсь.
― Наша принцеса як завжди у дослідженнях.- Наіль саркастично посміхнувся.
― Знову ти.- Ян посміхнувся і після невеликої паузи невпевнено продовжив:- Чому ви з Максимом ніяк не можете поладити?
― Сьогодні такі гарні зорі й чисте небо…- тікаючи від відповіді, сказав він.
Ян перевів погляд на небо. Темні хмари пропливали по небу зрідка затуляючи собою маленькі кристали якими була усипана уся небесна гладь.
― І справді гарно, але схоже, що ти вирішив втекти від відповіді.
― Визнай, я все ж це зробив.- посміхнувся він на що Ян розчаровано видихну.
― Про що говорите? - запитав Семенчик підходячи ближче.
― Та так…- протягнув він.- Про зорі.- Ян злегка посміхнувся після чого знову подивився на чарівне небо.
Максим сидів у будинку з досить суворим виразом обличчя. Ще всі спали, лише він чимось стурбований вирішив подихати свіжим повітрям.
― Не розумію чому Ян тебе так цінить. - зневажливо сказав Максим Наілю, я кий тільки но вийшов з будинку.
― Ну звісно, такому як ти не зрозуміти. Боюся, що твої розумові здібності не настільки розвинені.- Наіль зневажливо посміхнувся.
― Ти!- через зуби прошипів він різко вставши, після чого додав: - Ти, мабуть, і битись не вмієш, тільки тріпати язиком і ладен!- підходячи ближче до Наіля, мовив він.
― І це мені говорить той, хто не виправдав його сподівань, думаю, що він вже розуміє яку помилку зробив, дозволивши тобі піти з нами.
― Думаю, найбільшою його помилкою було знайомство з тобою.
― Як ти смієш! Ти ніщо, просто якийсь перший зустрічний, а я був з ним декілька років! Був набагато ближчим ніж ти!
― І що це тобі дало? - Максим ставав все більш зневажливим, здавалося, що він робив це навмисне, тільки б Наіль вийшов з себе і накинувся на нього.
― Може варто помірятись силами? Я нарешті покажу тобі твоє місце, собако!- вже в гніві викрикнув він, закочуючи рукава сорочки.
― Ще подивимося хто кого!- ніби насміхаючись, відповів він.
За секунду обидва дістали кинджали й були в повній бойовій готовності. Наіль напав перши, завдавши декілька ударів, які ніяк не нашкодили Максиму, він зробив крок у сторону. Максим також не став відставати підступивши на крок і завдав йому три удари, але не зміг дістати Наіля.
― І це все на що ти здатен?- сказав Наіль, піднявши одну брів догори.
― Можу сказати теж і про тебе!
Вони билися ще з тридцять секунд, але в один момент Максим пропустив один з ударів і по його руці потік багряний струмок крові на який той здалося й не звернув уваги.
― Знай своє місце, козаче! Я був одним із кращих!
Від звуку прокинувся Ян. Він не відразу зрозумів, що відбувається, вийшовши з дому, він був дуже злий. Здавалося, що він зітре їх в порошок прямо от там на місті, але вони його не помітили та продовжували битися, що було фатальною помилкою і робило їх становище ще гіршим. Семенчик, який вийшов за Яном, стояв опершись об дверну раму позаду розуміючи, що цих двох навряд чи уже щось врятує.
― Досить!- Ян крикнув.
Від одного його голосу по їх тілах пробіг мороз, а душу скрутив дикий страх. Вони за мить завмерли на місці не наважуючись навіть гучно дихати. Семенчик теж здригнувся від голосу друга, хоча він його не розлютував, але під гарячу руку друга потрапити було страшно. По його тілу пробігли мурашки. Він вже давно не бачив його таким сердитим.
― Ви що тут влаштували! Ну давайте повбивайте один одного! У нас же і так мало проблем! - тут йому на очі попала рука Максима. Сорочка уже просочилась кров’ю.- Боже, Максиме, ти поранений!?- Ян підійшов ближче, задрав рукав догори та почав роздивлятися поріз.
Наіль тим часом почав розглядати руку. Каплі крові повільно стікали з неї й падали на траву.
― Наіль, твоя рука!- перевів погляд на чоловіка Ян.- Ану швидко до хати, обидва!- наголосив він.
Вилікувавши їх травми, Ян вирішив вийти на вулицю аби подихати свіжим повітрям і заспокоїтися. Семенчик направився за ним, подивившись на цих двох, як на найбільших ідіотів в його житті.
― Я не поранив тебе… Ти…- зле мовив Максим.
― А що? Тільки тобі дана честь отримати допомогу від Айнура, хоча ти його знаєш, як Яна.
― Навіщо?- зле мовив Максим.
― Думаєш я не зрозумів, що ти спеціально дозволив себе поранити, аби виставити мене останнім покидьком перед ним? Навіть слабким себе виставити не побоявся.- він посміхнувся і відправився вслід за Яном і Семенчиком, але у самих дверей додав:- На кинджалі було трохи отрути, яка мала тебе знерухомити, але думаю ті пігулки, які ти непомітно випив перед боєм, були не простими.
― Я ж не такий ідіот як ти.- саркастично посміхнувшись, відповів він.
*― Ні, ні він не може! Не посміє! Цього, цього не може бути!- істерично кричала Кюсем.
Вслід за словами дівчини на землю полетіло все, що стояло на невеличкому столику. Фрукти з блюдцем, невелика скринька з прикрасами й декілька парфумів у невеликих скляних пляшечках. Все з гуркотом впало на підлогу. Пляшечки розбились і запах поширився по всій кімнаті.
*― Чому, чому!? Все ж було так ідеально! Де я помилилася!?
Налякана служниця стояла не наважуючись підійти ближче. Тут двері кімнати відчинилися й у середину зайшов Джаір.
*― Ти! Ти повинен щось зробити! Ти обіцяв! Не забувай завдяки кому ти на цьому місті!- підбігши до нього і вхопивши його за одяг, кричала дівчина.
*― Звісно, як я можу не допомогти вам в подібній ситуації.- спокійно відповів він, змусивши дівчину відпустити його і відійти.- Я дам вам настанову, як краще діяти.
*― І як же ж? Прошу, скажи, що мені робити!- трохи спокійніше сказала вона.
*― Змиріться, це ваш єдиний вихід.- злорадно відповів він
*― Ти зрадив мене!- прокричала вона і схопила його за одяг знову, а затим засміялася і продовжила:- Я все розповім! Все! І про те як ти підставив Айнура! І про те як ти намагався керувати султаном! Він після цього тебе знищить. Знищить!
*― Прошу, заспокойтесь. - він відійшов прибираючи її руки від себе.- Думаєте, що він вам повірить? Тій, хто весь цей час брехала йому? Не смішіть мене, ви ні на що не здатні. Айнур був такою ж іграшкою для мене як і ви. Я вже з самого початку нав’язував йому свої думки, бо він мені довіряв. І знаєте, що саме цікаве? Навіть знаючи це все, ти нічого не зробиш.- він розвернувся і пішов до дверей.
Кюсем підбігла до іншого столика і схопила звідти вазу, а за тим жбурнула у Джабіра, але влучила лише у вже зачинені двері.
З того моменту пройшла десь година як до кімнати прийшли декілька служниць з весільним вбранням.
*― Су-Султана, вам варто почати готуватися. Весілля почнеться вже за декілька годин
*― Не смій наказувати мені, що робити!- викрикнула вона, підійшовши до служниці та вдаривши її долонею по обличчю.
*― Прошу, зжальтесь, султана! Я не відала, що говорила!- вона заплакала і впала на коліна.
*― Та я тобі голову відрубати накажу, брудна дівка! Як ти смієш!
*― Без мого наказу ніхто нікого не стратить!- сказав Рустем суворим голосом заходячи до кімнати на що служниці за миль вклонилися і швидко вийшли із кімнати.
*― Братику!- дівчина підбігла до нього і пала йому у ноги обіймаючи їх.- Прошу, ти ж не станеш відтавати мене за нього заміж?- з панічним сподіванням сказала вона невпевнено посміхаючись.- Я все ще твоя улюблена сестричка! Я була не права, я помилилась! Це все Розалін, це все вона. Я б ніколи у здоровому розумі не зробила такого! Я все тобі розповім і буду слухняною сестрою, тільки прошу!
*― Чому ж ти так не хочеш за того чоловіка, якого я тобі підібрав?- з легко, схожою на лагідну, але далеко не щирою посмішкою, сказав він.
*― Він же ж вже трьох дружин повісив, а перед цим катував їх! Всі знають! Прошу братику мій милий! Він навіть на мій статус не гляне, якщо я йому набридну і вб’є мене! Ти ж так не вчиниш? Я все, все розповім, молю!
*― І що ж такого ти можеш мені розповісти?- ласкаво сказав він.
*― Д-Джабір! Він підставив Айнура! Використав магію на свідках і підробив докази! Він хоті твоєї влади! Маніпулювати тобою! А ще намагався Айнуром, бо вони були знайомі ще до палацу! І Розалія, вона, вона була з ним у змові, він пообіцяв їй, що її син стане потім Султаном!
*― Моя мила сестричко.- він нахилився і поцілував її голову, а затим нахилився і прошепотів:- Думаю, він стане для тебе ідеальною партією.- з посмішкою сказав він.
*― Ні, ні прошу! Я ж розповіла все, що знала!
*― Але нічого, що б не знав я. Джабір зараз має голову на плечах лише тому, що може бути корисним аби повернути мою пташечку, яка втікла від мене, хоча навіть не підозрює цього.
*― Т-ти з самого початку знав…- вона налякано дивилась на підлогу і свої тремтячі руки, але за декілька секунд підняла погляд на брата і прокричала:- Тоді чому! Чому дозволив прогнати його і катувати!
*― Раз тобі так цікаво, я наостанок розповім тобі. – витримавши невеличку паузу, він продовжив:- Аби він відчув свободу і зрозумів, що бути у моїй клітці для нього найкращий варіант. – він провів долонею по обличчю дівчини та додав:- А тепер, будь хорошою дружиною, моя мила сестричко.
Вона намагалася зупинити його, не дати обірвати все, що їх зв’язувало, чіплялася за його одяг, але це не допомагало. Він закрив двері не залишивши їй ніякої надії. Дівчина кричала, молила, сподіваючись, що двері відімкнуться і він знову зайде до кімнати.
Рустем йшов по коридору від Кюсем як тут побачив Даніяза, що виглядав з коридора. Побачивши батька, хлопчик швидко сховався. Рустем посміхнувся і підійшов ближче, обережно зазирнувши в інший коридор. Побачивши хлопця, він обережно і швидко підняв його на руки.
*― Хлопчику мій, що це ти тут робиш?- ласкаво сказав Рустем.
*― Ну…- Даніяз опустив очі, відчуваючи себе винним.- Я почув як хтось кричить і вирішив піти подивитися.
*― А де твоя матінка?
*― У кімнаті. Я вийшов поки вона говорила зі служницею.
*― Ти втік нічого не сказавши?
*― Ну…- хлопець знову відвів погляд.- Мабуть.
*― Вона ж хвилюється. Не варто було так робити.
*― Знаю, я був не правий.
Рустем посміхнувся і поцілував сина у лоб.
*― Пішли до мами, скажемо, що все добре.
*― Добре.- хлопець міцно обійняв батька, але через декілька секунд трохи відсторонившись, запитав:- А чому та жінка так кричала?
*― Вона вчинила не правильно, але досі не зрозуміла цього і продовжила так вчиняти. Вона просто намагалася довести, що вчинила правильно, хоча зробила дуже погану річ.
*― Он як… Її збираються покарати?
*― Так, всі ми маємо нести відповідальність за свої вчинки. Вона не є виключенням.
*― Даніязе!- Фаріда вибігла с коридору, вона була дуже схвильована на її очах були сльози. Побачивши Даніяза з Рустемом, вона підійшла ближче і вклонилася, а затим звернулася до хлопця:- Милий, навіщо ж ти втік? Ти мене дуже налякав.
*― Даніязе, що треба сказати?
*― Вибач мамо.
Рустем засміявся і тримаючи хлопця однією рукою, обійняв дівчину після чого витер її сльози й поцілував у лоба.
― Брате!- Ян помахав Дем’яну, який прийшов провести молодшого у такий важливий для нього день
― Нарешті! Пішли, а то ще запізнимося на екзамен.- посміхнувся він, підходячи до Яна.
― Так!
За декілька хвилин вони були вже у воріт академії. Величезної будівлі у центрі якої був купол оповитий тернами, він був повністю прозорий. Терни трималися на магічному захисті, з чотирьох сторін були вежі, які були у два рази вищі за купол, вони були зроблені із каменю, який не дивлячись на свою сіроту, відливав то синім, то зеленим, над куполом у повітрі висів величезний куб, який був також увесь у зеленій пелені рослин. Територія академії була досить велика, на ній навіть умістилось озеро. Повсюди були росини, які ніби ховали її від всіх непотрібних очей. Рослинність була не такою, як у їхньому селі, навколо було дуже багато дивних квітів і дерев.
― Ніколи не бачив таких рослин.- здивовано мовив Ян.
― За межами цього лісу їх важко знайти, але можливо. Всі вони наповнені магією, якщо вступиш у тебе буде окремий предмет де ти будеш їх вивчати.
― Он воно як.- мовив Ян і після невеликої паузи продовжив:- Дем’яне, я от все думаю, який по важкості буде екзамен.
― Невже мій молодший братик хвилюється?- кепкуючи з Яна, сказав він.
― А ось і ні!- почервонівши відповів хлопець, на що Дем’ян лише засміявся.
― Не хвилюйся, дивлячись на те як нас готував дідусь, все пройде легко.
― Я і не хвилююся!
Дем’ян залишив меншого у входу в академію, Ян з хвилину постоявши, зайшов у середину. Всіх вступників провели до великої зали. Хлопці та дівчата стояли й слухняно чекали перешіптуючись і гадаючи як все буде відбувати. На диво було більше людей ніж хлопцю колись розповідали. Тому хвилювання знову трохи взяло верх, адже не дивлячись на кількість людей, прохідних місць було стільки ж. Як тут до залу зайшов старезний чоловік. Його вуса були ледве не до поясу, коротке, кучеряве, біле волосся і коричневі очі, які так гарно переливалися червоним. Здавалося, що в якусь мить вони й справді міняли колір. Одягнений він був у довгий, чорний одяг на срібних ґудзиках. Вона діставала до самої підлоги, а під нею була сорочка і чорні штани. Поверх сорочки виднівся дуже гарний медальйон також зі срібла. Це була невеличка пляшечка, що знаходилася посеред кола, яке уособлювало собою сонце і місяць.
― Вітаю вас! Моє ім’я Власій Олуро, і я директор першої академії у світі магів, якщо у вас вийде сюди вступити, рахуйте ви потрапили в число найкращих! Я вітаю всіх, хто стоїть у цьому залі! Сьогодні ви отримаєте шанс пройти іспит! Я бажаю всім успіху! Роверо!
Після того, як він викрикнув це, за мить підлога почала тремтіти. За декілька секунд вони опинилися ніби на величезній хмарі та почали злітати все вище і вище. Ян від неочікуваності здригнувся, але за декілька секунд прийшов до тями й почав насолоджуватися чарівним видом. Десь там унизу ходили учителі та старші курси, здалеку він навіть побачив Дем’яна, який дивився на хмару посміхаючись, але за хвилину пішов. Подивившись угору, Ян зрозумів, що вони направляють до того самого кубу. І він мав рацію, за хвилину вони вже були усередині. Здавалося, що вони у якомусь іншому світі, все було таким блідим, а трава білою. Вгорі світилася біла куля.
― Вітаю вас, я професор Тероса і я буду приймати у вас екзамен! - це була жінка років п’ятдесяти у довгій чорній сукні зі срібними візерунками й дивними сережками, які світилися. У неї було русе волосся з невеликою сивиною і зелені очі. Вона стояла посеред зали біля невеликого клинка, який був оплетений терновими вітами й книгою у шкіряній обкладинці, які лежали на невеликому стенді зі срібла. - Я буду називати номери, цей номер виходить сюди й кладе одну руку на книгу, а іншою бере кинджал! Це покаже його здібності, якщо вони не проявляться, або вони будуть недостатньо сильними ви провалилися, але, якщо ви не проходите, не забувайте, що у вас буде ще декілька днів, щоб вступити в більш низькосортні академії! Що ж почнемо!- вона промовила закляття і перед нею з’явився і розгорнувся свиток.
З кожною запрошеною людиною вона щось записувала у нього нічого не говорячи. По тілу Яна пробігли мурашки, в його голові крутилися найгірші думки, адже, якщо він не вступить в першу академію це стане найбільшим програшем за все його життя. Все ж він нервував через те, що ніколи раніше.
― Номер двадцять три.- Ян здригнувся і направився до стенда. Доторкнувшись до книжки, він взяв кинджал і у книжці з’явилося магічне коло чорного кольору навколо якого вилися ниточки різних кольорів. Хлопець нічого не встиг зрозуміти, як жінка сказала:- Все можеш іти.
Хлопець нічого не розуміючи, поклав кинджал на місце і відійшов.
Після того, як їх відвели назад і назвали імена тих, хто пройшов Ян задоволений вийшов надвір там його вже чекав Дем’ян.
― Ну що? Пройшов?- посміхаючись, спитав він.
― Так!- радісно викрикнув хлопець.
Ян йшов із книжкою до кабінету у якому мав бути наступний урок. Тут до нього підійшла дівчина і хлопець, він пам’ятав їх ще з екзамену, адже дівчина поводилася занадто самовпевнено, а хлопець навпаки був дуже схвильованим і невпевненим.
― Привіт, тепер ми будемо навчатися разом! Мене звати Ольга, а це Ігор. А тебе як звати?
― Приємно, мене звати Ян.- посміхнувшись, відповів він.
― Давай будемо друзями?- дівчина злегка схопила його заруку, її очі прямо таки світилися від впевненості, що той погодиться.
― Я не проти.
― Отже, тепер друзі!- щасливо мовила вона.- А тепер пішли, а то ще запізнимося!