Ночі бувають різні. Одні гарні, теплі, наповнені спокоєм та безтурботністю. Інші загадкові — з повною Севаною, таємничими силуетами та дивними звуками. Нинішня ніч наганяла тривогу і була зловісною. Вона всім своїм єством говорила: «Хочеш жити — не виходь з дому».

Севани на небосхилі не було. Лише мільярди зірок, які світили яскравіше, ніж звичайно. Видовище чарівне, але от світла вони особливого не давали, тому темрява навколо непроглядна. Навіть сніг, який зазвичай висвітлював своє оточення, був темним. Природна магія, не інакше. Ще й мороз вдарив такий, що просто так не прогуляєшся за дровами в хлів, можна дорогою отримати обмороження. А підвищена вологість у поєднанні з сильним вітром створювали непередаване відчуття лютого холоду. Але Борову на все це було, за великим рахунком, начхати з високої дзвіниці.

Він підкинув ще пару важких полінців у багаття, щоб вода в казані, що стояв на тринозі, скоріше закипіла.

Скільки гігант себе пам'ятав, йому ніколи не були страшні холоди. Навіть у найлютіші та найсуворіші зими він завжди ходив у своїй незмінній формі: майці та широких блідо-жовтих штанях. Босі ноги були незмінним атрибутом. Хоча ні, маленька поправочка все ж таки є. Штани взимку він підкочував до колін. Просто якщо цього не робити, то від снігу штанини спочатку намокнуть, а потім задубіють, тож їх навіть каменем не розіб'єш. Це завдавало дикого дискомфорту і сильно дратувало Борова. Тому легше просто закотити їх до колін і насолоджуватися, як сніг із морозом пощипують шкіру.

Вода в котлі забулькала, пара піднялася, а значить, настав час закинути трави. Боров дістав з кишені скляночку, акуратно, зубами, відкоркував кришку і вдихнув аромат, що виходив від вмісту. Довга пляшка була наполовину наповнена чимось сірим, що нагадувало звичайний пісок, але ось запах виходив неймовірний. Легкі нотки м'яти були змішані з чимось гострим і різким.

Боров висипав три жменьки у воду, закупорив скляночку пробкою і поклав назад у кишеню. Тепер потрібно почекати пару хвилин, поки вода не забарвиться у фіолетовий колір. Коли це сталося, гігант зачерпнув своєю лапою, з найближчої кучугури, оберемок свіжого снігу і кинув його в казан. Фіолетова рідина від цього зашипіла і почала потріскувати. Тепер слід накрити котел кришкою і почекати ще кілька хвилин. Боров звик настоювати відвар таким чином хвилини три, щоб присмак був солодший.

Гігант випростався, потягнувся вгору і оглянув своє оточення. Перед ним стояла одноповерхова непоказна халупа. Біля стіни акуратно складені дрова, заготовлені на зиму, а над ними рибальська сітка. Ця хата була найостаннішою в селі, за нею розташувалася кволенька пристань, що розкинулася на Річці Народів. Що характерно, навіть у такі люті морози річка ніколи не замерзала. Тому рибалки сміливо виходили на промисел навіть узимку. Але ця пристань човнів не мала, всі вони були спалені ще вранці.

Три хвилини минули, Боров, не боячись обпектися, акуратно зняв котел з вогню голими руками, поставив його на заздалегідь заготовлений табурет і відкрив кришку. Вдихнувши аромат, що виходив від води, гігант задоволено посміхнувся. Він дбайливо, щоб не пролити жодної краплі, черпаком наповнив свою звичну бляшанку. Зробив перший ковток. Тілом одразу ж розбіглася хвиля тепла, п'яти приємно закололо.

З боку решти хат до Борова підбіг молодий чоловік, закутаний у темно-зелений кожух із хутряним коміром. Його всього прям колотило від холоду, навіть у такому одязі. Побачивши босого гіганта, в підкатаних штанях і сірій майці, чоловік, що підійшов, сильно здивувався. Та що там здивувався, отетерів від такого видовища. Він навіть забув, що хотів сказати.

— Чаю хочеш? — спитав Боров, зробивши ще один ковток зі своєї чашки.

— Боров, мене прислали доповісти, що…

— Стривай. Я бачу, ти замерз, випий чаю, зігрійся, а потім доповіси, — дружелюбно промовив гігант, але з його голосом це прозвучало як найстрашніша загроза на світі.

Сперечатися чоловік не став, навіщо йому так ризикувати? Тремтячими руками він дістав з речового мішка, який зручно висів на його спині, бляшанку і простяг Борову. Той зачерпнув ополоником із котла фіолетової рідини і наповнив підставлений посуд.

— А це нормально, що у чаю такий колір? — обережно спитав чоловік у кожусі.

— Пий, — прогарчали йому у відповідь.

Він зробив ковток, потім другий, а потім завзято так приклався до чашки. Губи і язик обпекло, горло болісно обпалювало, але зупинитися було неможливо. Тепло, яке наповнювало тіло з кожним ковтком, здавалося неймовірним і всепоглинаючим.

— Не випивай усе залпом, а то в жар кине, ще роздягатися доведеться, а на такому морозі вмить захворієш.

Але було пізно, чоловік уже осушив свій кухоль, щоки його почервоніли, а на обличчі застиг вираз блаженного ідіота.

— Розтегнися, бо запаришся, — порадив Боров, зробивши ще один ковток фіолетового чаю. Цей солдат у кожусі починав дратувати гіганта.

Чоловік слухняно розстебнув кожух.

— А що це за чудодійний чай?

— Це чай заварений на подрібнених сушених грибах, які ростуть лише на Горі Монахів. Ти навіть не уявляєш, яких складностей мені варто було дістати маленьку скляночку цих грибів.

— Дивовижні грибочки, на смак як звичайний чайок із м'ятою та прянощами, але зігріває неймовірно.

Від цих слів Боров відразу похмурнів, осушив свій кухоль одним ковтком і накрив наполовину порожній котелок кришкою.

— А можна мені ще? — поцікавився чоловік, простягаючи свій кухоль.

— Ні! — суворо відрізав гігант. Назвати воістину божественний напій чайком із м'ятою. Він стримався, щоб не вмазати цьому чоловікові в обличчя. — Нагадай, чий ти підопічний?

— Рінуса, — спокійно відповів чоловік, знімаючи шапку. Йому ставало все спекотніше, але він навіть не підозрював, що вже через добу йому переріжуть горло і викинуть у канаву в найближчому лісі.

— Я запам'ятав. Доповідай! — ревнув гігант.

— Точно! Усі мешканці села вбиті та звезені в одну купу. Начебто нікого не пропустили.

— Начебто? Що це за формулювання? — вкрадливо уточнив Боров.

— Винен...

— Все ясно. Перевірте ще раз кожен будинок, кожен підвал, кожну комірчину, щоб нікого не залишилося в живих. Коли перевірите, спаліть трупи і домівки до тла. Зробіть це так, щоб не було сумнівів, що це зробили вогнеящіри. Пішов!

Чоловік розвернувся, натягнув капелюха на спітнілу голову і помчав у темряву.

***

Довгий коридор. Неприємний запах вогкості та гнилі. Під ногами мокра галька. На стінах через кожні двадцять ліктів з двох боків розташовані світильники з кристалами дорфів. Жодних дверей. Лише побілені стіни та тримачі для світильників.

Спереду та ззаду Борова супроводжували солдати у темно-зеленій уніформі. По три з кожного боку. Насправді, щоб утихомирити гіганта, цього ой як недостатньо. Це розуміли і солдати, і сам Боров. Але правила однакові для всіх, будь ти хоч звичайним пішаком, хоч фігурою позначніше.

Невеликий конвой ішов рівним, як стріла, коридором уже хвилини зо три. Було ледь помітно, але підлога під ногами мала невеликий нахил. Отже, весь цей час вони спускалися. Нарешті вдалині з'явилися двері. Звичайні, з масивних дубових дощок, без натяку на ручку.

Боров із своїми супроводжуючими підійшли до дверей. Два стуки.

З дуже неохочним скрипом дубовий гігант відчинився. Супроводжуючі стали з обох боків проходу, пропускаючи вперед гіганта.

Боров нахилився, щоб не зачепити головою одвірок, пройшов усередину. Двері за ним самі собою зачинилися з мерзенним скрипом.

Босий воїн опинився у темній овальній кімнаті. Посередині стояв круглий стіл з однією свічкою по центру — це було єдине джерело світла у приміщенні. По колу за столом сиділо шість людей. Через малу кількість світла не було видно їхніх облич, лише силуети.

— Боров, ми довго на тебе чекали, і нарешті, ти відвідав нас! Що скажеш з приводу своєї витівки? Чи вдалося поєднати, як ти тоді висловився, приємне з корисним?

Боров криво посміхнувся. Він глянув у темні обличчя кожного з присутніх, і голосно прогудів своїм басом:

— Фанатики трохи зіпсували мої плани, але все гаразд. Новобранці готові до наступного етапу!

***

Якщо є бажання підтримати мою творчіть гривнею, карта буде нижче!

Гроші підуть на обкладинки, ілюстрації та коректорів для нових книг!

Гарних вам книг по життю)

Приват:​​​

5168752004777366