Орум повернувся на світанку.

Єлена та інші мандрівники не стали розбивати табір, тож довелося ночувати у машинах. Було незручно, всі були на нервах, майже не спали. Хоча ні, Локус дрих як немовля, періодично встаючи, щоб відпити пару ковтків із бочки з вином.

Коли до появи сонця на небосхилі залишалися лічені хвилини, перед лобовим склом одного з фургонів виник Орум. Він був стомлений, на нервах і в сажі.

— Ну що, які новини? — одразу накинувся Ал на дорфа, вивалившись із машини.

— Погані. Дайте води, — Сар негайно простягнув флягу.

— Ну, викладай, що там трапилося?

— Вогнеящіри! — видихнув дорф після затяжного ковтка і знову приклався до фляги.

— Вогнеящіри зруйнували село, заснували там свою колонію і тепер вирощують людей, як худобу? — ляпнув Ал, при цьому його вираз обличчя на останньому слові чітко показував — я сам в шоці, від того, яку нісенітницю несе мій рот.

— Та постривай ти, не лізь поперед дорфа до майстерні! Зараз усе дізнаєшся, гуморист. — Орі в третє відпив із фляги й тільки тоді почав розповідь. — Значить так. Ось що мені вдалося дізнатися після ночі спостереження і шастання по кущах. На село напали вогнеящіри. Напали дні два чи три тому. На мої прикидки їх було троє. Дуже здорові та зрілі. Вони повністю спалили все село і зжерли майже всіх жителів. Тих, яких не дожерли, залишили вмирати, прямо на місці. На жаль, я не знайшов живих.

— А вогнеящіри ще там? — не витримав товстун Влас.

— Ні. Вони зробили свою справу й полетіли.

— Тобто, ми можемо спокійно проїхати? — Ал поставив запитання, яке хотіли поставити всі в цей момент.

— В принципі так! Але ці особини дорослі, отже, літають дуже швидко. І, отже, якщо вони засіли десь неподалік цього села, то скуштувати свіжого м'яса прилетять за хвилину, враховуючи їхню швидкість і розмах крил.

— У них такий гарний нюх, що вони здалеку вчують здобич? — Влас починав нервувати.

— Швидше, слух. Бо якби нюх, вони б уже давно на нас напали. Ми зійшли з теми. Це все якби та якби. Я вважаю, що можна зараз спробувати швидко проскочити це село, тому що за всю ніч я і тіні їх там не побачив.

— Якби вони хотіли нас з'їсти, вже давно б це зробили, — вставив свій золотий Калеб, пильно вдивляючись кудись у небо. — Та й навіщо їм взагалі нападати на нас?!

— Ну що ж, тоді не будемо гаяти час! Сідаємо по машинах, їдемо акуратно, при першій небезпеці тиснемо педаль газу в підлогу і мчимося звідси на всіх парах! — підбила підсумок розмови Єлена.

Не бажаючи більше провести тут і секунди, всі завантажилися в машини. Втомлений і вимотаний дорф завалився на заднє сидіння, поруч із Калебом, і миттєво вирубився.

Єлена завела двигун і приготувалася розпочати рух, як несподівано, наче грім серед ясного неба, пролунав протяжний гудок одного з фургонів.

— Що таке? — прокричала дівчина, висунувши голову з вікна.

— Локус пропав! — стривожено вигукнув Сар.

— Тобто, як?

— Ну от так! Коли я виліз назустріч дорфу, він спав у салоні. А зараз його тут нема!

— Може він у кущі пішов полегшитись?

— Виключено! Він випив пів бочки за ніч! Анестезія цілителів і те слабше діє на людей. Він би без руху провалявся до обіду! Він зник!

— Ну що за халепа?! — Єлена сказала це вже в салоні машини, засунувши голову назад.

— І куди він випарувався? — запитання вже пролунало від Ала. — Тепер доведеться шукати його по лісі, де можуть шастати вогнеящіри. От п'яндига.

Єлена заглушила двигун. Відчинила двері. Висунула одну ногу, другу... Не встигнувши до кінця висунути другу, вона миттю повернула обидві кінцівки назад і зачинила двері.

— Ви знущаєтеся? — голосно вигукнула дівчина риторичне запитання.

— Що ще? — нервово спитав Ал.

— Зараз почуєш.

Тепер цей звук почули усі. І кожен чудово знав, що це за звук. Рев дорослого вогнеящіра важко сплутати з чимось ще.

— Тисни! Тисни! Він прямо над нами, — заволав Ал.

Єлену двічі просити не треба. Машина миттю рвонула з місця, пробираючись через лісову хащу, фургони мчали слідом. Пару разів легковушка зачепила боком і краєм переднього бампера найближчі дерева, але це не смертельно. А от бути зіжраними вогнеящірами — навіть дуже смертельно.

Дорога. Єлена крутонула кермо, машина вискочила на ґрунтову дорогу, трохи заносів і ось уже три транспортні засоби мчали до зруйнованого села.

— Матір вашу!? Що за перегони? — Орум подав голос тільки зараз, прокинувшись від того, що вдарився головою об двері.

Згори долинув черговий рик. А наступної секунди, ліктях у сорока попереду, крони дерев спалахнули яскравим полум'ям.

— Вогнеящір?! — заволав дорф.

— Ні, ти що! Це твоя матуся, — нервово кинув Ал.

— Заткніться!

Єлена розуміла, що треба щось зробити. Вогнеящір знав, де вони їдуть. А вони знали, де летить вогнеящір. Пара хвилин, машини виїдуть до зруйнованого села. А там відкритий простір та вірна смерть. На підтвердження цього, у парі ліктів над капотом зненацька з'явилися лускаті лапи. Добре, що ця тварюка не знала розміри машини і не змогла дістати до даху. Лапи зникли. Гучні помахи крил заглушали ревіння двигунів.

— Швидко! Ідеї! Що з ним робити? Незабаром буде село, а там нам хана! — прокричала Єлена.

— Ти ж наша велика провідниця! Ось ти й вигадуй щось! — відповідь Ала була не такою, яку очікувала почути дівчина. Але робити щось треба, час вислизає.

— Орі! Що там із бомбами, мінами, пастками та іншим барахлом. Є чим завалити цього гіганта?

— Е-е-ем… Секунду… — відповів Орум, прикидаючи в голові, що могло б стати в нагоді, — це не те… Це слабке… Це розібране… Є! Є дві дуже потужні бомби!

— Чудово! — надія. Промінчик надії з'явився.

— Але вони не дороблені, — погас промінчик.

— І як вони нам можуть… — голос Єлени вкотре був заглушений ревінням вогнеящіра.

— Щоб вони активувалися, їх треба нагріти. Тобто їх треба якось до тварюки піднести, потім нагріти і бабах.

— Я ж маг вогню! Я нагрію їх! — зрадів Ал.

— Вогнящір швидше нагріє тебе, аніж ці бомби опиняться біля нього. Не підходить. Плюс, я ці бомби ще не розбирав і не оглядав начинку, не знаю, чи вистачить сили, щоб пробити луску дорослого вогнеящіра.

— Їдь повільніше! — несподівано гаркнув Калеб, — є план!

— Може, спочатку поясниш, а потім уже ми неквапом поїдемо назустріч смерті.

— Нема часу шмарклі розжовувати! Хто з вас найвлучніший?

— Ну, я, — відповів Ал, примудрившись у ці два слова вставити нотки самосхвалення.

— Діставай з-під сидіння автомат. Коли я скажу, підстрелиш пару птахів.

— Ти збожеволів? Де я їх знайду?

— Годі вже трястись, як дівчинка. Відкрий свої очі та озирнися! Від того шуму, який ми створюємо, цілі рої птахів злітають із гілок і відлітають геть.

— Як скажеш, некромантик, не кип'ятись.

— Зазначу! Їхні крила повинні залишитися цілими.

— Не обіцяю.

На останню репліку некромант не звернув уваги. Він відсунув заднє сидіння, заліз рукою в багажник і витяг звідти свій мішок, набитий різними кістками, поклав його на коліна. Прикривши очі, він зашепотів невідомою мовою, провів рукою над мішком, довгий витатуйований напис на його передпліччі засвітився фіолетовим. Калеб одним різким рухом витрусив вміст мішка у вікно. Кілька секунд нічого не відбувалося. Ал вже було подумав, що некромант просто хоче від них змитися якимось витонченим способом. Але ні, праворуч від машини, не поступаючись їй у швидкості, вже бігла істота, що складалася з кісток і була вкрита фіолетовою аурою. Звернувши на неї увагу, Ал гидко скривився. Яка ж хвора фантазія у цього некроманта.

Поруч із машиною бігло щось. Людська грудна клітка, хребет, таз, голова. З таза та плечового суглоба стирчали ноги. Тобто, це був людський скелет, тільки замість рук у нього були ще одні ноги. А прямо з середини грудної клітки у нього стирчали руки. Видовище, так би мовити, не для людей зі слабкими нервами.

— Стріляй! — скомандував Калеб.

Цей наказ вивів Ала з заціпеніння. Він виставив дуло автомата з вікна, прицілився і, плавно давлячи на спусковий гачок, випустив всю обойму у величезне дерево.

Калеб махнув рукою у бік дерева, в яке щойно стріляв найманець, і істота з кісток помчала туди.

Попереду вже з'явився просвіт.

— Кале-е-е-еб! Настав час здійснювати те, що ти задумав, інакше нам кранти! — тонко натякнув Ал на спалене село, що наближалося.

— Дорф, давай сюди свої бомби.

— Ось! — Орум уже з хвилину тримав дві густо-чорні сфери в руках.

Калеб дбайливо забрав їх в Орі. Тим часом за вікном знову з'явилося кістляве чудовисько. Воно наблизилося до відкритого вікна з боку Калеба. У кожній руці, що стирчала з грудної клітки, воно тримало по мертвому птаху. Третій трупик був у нього в роті. Монстр мотнув головою, змахнув руками й закинув три тушки в салон. Татуювання згасло і кістяне чудовисько розсипалося.

На колінах у Калеба тепер лежало дві бомби та три птахи. Прям математична задачка.

— Мазило! Я ж казав, що крила мають бути цілими! — сказав некромант і викинув одну тушку у вікно. Він знову заплющив очі, почав бурмотіти, провів рукою над мертвими птахами, які були схожі на яструбів, але з великими крилами. Все як завжди, тільки цього разу в Калеба спалахнули написи на голові. Його верхівка вкрилася фіолетовим сяйвом, а коротке волосся вмить згоріло, роблячи некроманта, ніби гладко поголеним.

Дві пташки коричневого кольору несподівано ожили й застрибнули на плечі Калебу. У однієї зяяла чимала діра в грудях, у другої не було половини голови. Некромант взяв у кожну руку по бомбі та викинув їх з машини. Тієї ж миті птахи зірвалися з його плечей, випурхнули у вікно і на льоту зловили бомби лапками.

— Не погано! — захоплено видав Ал, спостерігаючи за цим.

— А-а-а-а-а-а! — відчайдушно видихнула Єлена, не бачачи фокусу з оживленням, тому що зараз була за кермом.

Сліпучий спалах світла. Машини, як пробки із пляшки, вилетіли з лісу на випалену ділянку землі. Те, що тут раніше розташовувалося село, можна було зрозуміти тільки по обгорілих трупах або рештках скелетів, то тут-то там, що виглядали із землі. Ні будинків, ні сараїв, навіть обвуглених дерев ніде не було видно. Тільки чорна вигоріла земля, гори попелу, їдкий запах гару, і дим, що місцями підіймався до неба.

Громогласне ревіння над машинами. Хижаки побачили своїх жертв. Жалюгідні, малесенькі люди побачили величезних вогнеящірів. Три на три. Три величезні сірі вогнедишні тварюки проти трьох механізмів, набитих людським м'ясом. Хто ж вийде переможцем?

Довгаста легковушка і два фургони на великій швидкості мчали посеред вигорілого шматка землі. Три гігантські крилаті ящірки по широкій дузі заходили на атаку. Мить. Зіткнення.

Фургон, що їхав останнім, з жахливою силою зіткнувся з головою вогнеящіра, вкритою десятком довгих рогів. Машину відкинуло, закрутило, перевернуло, розплющило об землю. Голові вогнеящіра хоч би що. Зубасте чудовисько приземлилося біля залишків фургона. Один — нуль.

Другий фургон також програв. Вогнеящір, ніяк не поступаючись у розмірах своєму побратимові, вп'явся кігтями в дах фургона і шалено махаючи крилами, почав підіймати машину в повітря. Сар розуміючи, що, сидячи у фургоні, йому не вижити, вистрибнув назовні. Короткий політ і він на землі. Один — один. А ні! Зіркість вогнеящіра — така ж його перевага, як і слух. Побачивши видобуток із залізної штуковини, він випустив її з лап, склав крила і спікував на людину. Два – нуль.

Відстань між величезним сірим, кольору засохлого бруду, вогнеящіром і легковушкою невблаганно скорочувалася.

— Ал! Роби що-небудь! Відверни його увагу! Мої птахи ще не підлетіли! — командирським тоном прокричав Калеб.

Треба так треба. Ал направив внутрішні потоки магічної енергії до татуювання. Зосередився. Вогнеящір був уже у двадцяти ліктях, коли маг один за одним почав посилати на зустріч летючій тварюці невеликі вогняні кулі. Здавалося б, що ці вогники можуть зробити такій махині? Пробити луску дуже складно. Але цього не потрібно. Вогнеящір закрутив головою, відмахуючись від вогняних кульок і на мить забув про мету. Цього вистачило. Траєкторія трохи змінилася, і тварюка пролетіла за кілька ліктів від капота.

— Я все! — нащось сказав Ал.

— А я не все! — холодно промовив Калеб, проводжаючи поглядом супротивника.

Його побратими вже ласували здобиччю, а цей заходив на наступне коло, щоб знову атакувати.

— Де твої пташки? — жалібно промовив Ал.

— Придивись!

Назустріч величезній вогнедишній тварюці, яка займала півнеба, летіла маленька чорна крапка. Вогнеящір не звертав на неї уваги. Навіщо відволікатися на муху, якщо дика загнана здобич майже в тебе в кишені? А дарма. Бабахнуло. Бабахнуло так, що всіх, хто їхав у машині, підкинуло в повітря.

— Не зрозумів… Ти ж сказав, що ці бомби треба спочатку розжарити, щоб вони як слід шарахнули, — здивувався Ал.

— Поскаржишся на несправність виробникові, а зараз заткнися! — відповіла за дорфа Єлена.

— Є? Вийшло? — хрипко спитав Орум.

— Ні, луска витримала. Його лише трохи подряпало. Але є друга спроба, – відповів Калеб. Він був зосереджений як ніколи.

Через вибух вогнеящір знову пронісся над машиною, не зачепивши її. Нове коло. Останнє. Або машина, або тварюка. Тепер, навчений гірким досвідом, вогнеящір розсіював свою увагу, стежачи за тим, чи не летить йому на зустріч ще одна чорна малявка. Летить. Ще одна. Ну, тепер він її дістане. Вогнеящір зробив вдих, націлився на пташку, що летіла на зустріч, відкрив пащу. Видих.

Стовп вогню вирвався з пащі чудовиська, норовлячи, спопелити маленьку пташку. Ага! Дзуськи. Маленька літаюча істота з чорною сферою в лапках, різко пірнула вниз, наблизилася до цілі, і на повному ходу, знову набираючи висоту, влетіла, крізь вогонь, у пащу вогнеящіра.

Знову бабахнуло. Тільки тепер не так сильно і трохи приглушено.

— Так! Два – один! Отримайте крилаті тварюки! Знай наших! — заволав від радості Ал, спостерігаючи за тим, як величезна обезголовлена ​​туша вогнеящіра стрімко падає вниз.

— Розвертайся! Треба допомогти решті! — раптом отямився Орум.

— Ні, Орі, ми їм уже не допоможемо, — стримала його запал Єлена.

— Але ж як! Ми маємо їм допомогти! Це наша робота.

— Вже ні, наш роботодавець зник, або валяється десь посеред лісу. А цим бідолахам уже не допоможеш. Зараз треба забиратися звідси, поки нас не засмажили.