Якось це було дивно. Вперше за весь час перебування у військовому навчальному таборі Дорм прокинувся сам. Не холодна вода, стусани, погрози, вугор, окріп, кропива, вугілля вирвали хлопця з країни сновидінь (о так, Боров виявився просто генієм, у плані різноманітних способів пробудження), а чистий розум. Худорба та Руда, на відміну від нього, ще солодко спали. Намагаючись якнайменше шуміти, Дорм почав задом вилазити з їхнього намету — маленького й тісного, але теплого й затишного. Майже наполовину вибравшись із нього, хлопець мимоволі чхнув. Це стало сигналом для його товаришів.

Худорба різко підняв голову, витріщив перелякані очі, і прокричав:

— Боров, я вже не сплю, дякую, що розбудили, не треба мене бити!

Руда лише застогнала, навіть не показуючись з-під ковдри, передчуваючи ще один «важкий» день.

— Все добре, ще не підйом, можете спати.

— Дякую, Боров, ви найкращий! — голосно відповів Худорба, з такими ж переляканими очима і плюхнув голову назад, на незручну подобу подушки. Руда не видала жодного звуку.

На вулиці, тим часом під пильним наглядом сонця, що пливло по небу, на повну розгулявся золотий сезон. Ще не морозець, але вже ледве помітна пара, що виривалася з рота Дорма. Ще не заморозки, але звичний бруд і земля під ногами затверділи. На цьому, мабуть, усе. Більше видимих ​​ознак похолодання не було. До найближчих дерев з опалим листям — десяток хвилин їзди на машині, трави тут не існувало і близько, а птахів, що відлітають на південь, у небі не побачиш, вже давно полетіли. Та й узагалі було сильне передчуття, що скоро зірветься перший сніг.

Лам напевно зараз у школі, мама щось куховарить, а батько зайнятий підготовкою човна до холодної пори. Вперше, за весь час перебування у військовому навчальному таборі Дорм по-справжньому відчув, що сумує за своєю сім'єю і невідомо, коли він зможе знову їх побачити.

Хлопець вмився, поголився, одягнув видану з нагоди холодів, куртку кольору жовтого бруду із зеленими плямами. Натягувати шапку не хотілося, цього ранку здавалося, що навіть лисина дихає свіжістю.

Дорм якнайбільше відтягував момент зустрічі з Боровом, тиняючись біля намету і думаючи про своє, але несподівано до нього дійшло, що підйом у таборі вже був і сніданок вони успішно проспали. Дивно. Надзвичайно дивно! Щоб цей садист дав їм вихідний, та не було ще такого.

Все стало ще більш незрозумілим, коли він виявив на їхньому тренувальному майданчику брудний позашляховик Борова, з трьома цебрами води біля нього. Ні, Дорм дебілом, як казав батя, себе не вважав, поставлене завдання видно неозброєним оком, але де сам начальник?

«Подарунок долі» — кричала наївність, «Черговий каверз» — шепотів здоровий глузд.

— Годі спати. Вставайте, у мене для вас новина! — радісно прокричав Дорм у намет, вирішивши віддатись наївності. Він же все ще дитина, йому шістнадцять, і вірити в успіх ніхто не забороняв.

— Ми їдемо додому? — сонно спитав Кравчик.

— Ти зумів перемогти Борова? — небачений раніше сарказм Рудої виявлявся останнім часом не щодня, а щогодини.

— Його немає у таборі. Схоже, у нас намічається вихідний.

Півгодини на помитися, поголитися, доїсти залишки хліба з вечора, і ось уже трійця стоїть перед дуже замизканим позашляховиком з величезними засохлими шматками бруду на ньому. Не виключено, що Боров власноруч пару відер бруду накидав зверху, щоб нудно новобранцям не було.

— Ну і як будемо віддирати? Ножем — подряпаємо, — помітив Худорба.

— Руками доведеться, — додав Дорм.

— От ти й віддирай найбільші шматки, а ми з Кравчиком митимемо, — спокійно запропонувала дівчина і взяла відро. Заперечувати її рішення ніхто не хотів.

Час поплив повільно, але приємно. Нарешті тебе не б'ють, і не змушують тренуватися до втрати свідомості, а ти просто водиш мокрою ганчіркою по залізу і насолоджуєшся спокоєм.

— А навіщо взагалі мити її зараз? — порушив тишу Худорба, коли правий бік машини вже сяяв від чистоти. — Повернеться Боров, проїдеться на ній до найближчої калюжі й зробить ще бруднішою.

— Лобуряка ледачий, — тихо промовив Дорм, посміхнувшись самому собі. Він навіть не думав, що після залишення дому так часто цитуватиме слова баті.

— Що це означає? — спитала Руда, не відриваючись від миття заднього бампера, що плавно переходив у скріплювальні балки.

— Так мій батько називав лінивих. А ще він казав, що сором тому господарю, який тримає у бруді своє господарство.

— Так, Боров у цьому плані ідеальний господар. Ви бачили його намет? Ідеальний порядок. Та що казати, якщо він нас щовечора змушує тренувальний майданчик вилизувати до блиску, хоча вже вранці він знову буде закидан усіляким мотлохом.

— Роби як годиться, погано — завжди саме виходить!

— Знову слова твого батяні? — усміхнувся Худорба.

— Ага.

— Який раз переконуюсь, що розумний чоловік твій батько.

— Що є, то є, — посміхнувся Дорм, відриваючи від капота величезний шмат засохлого бруду. Масивні ґрати на передньому бампері він уже очистив.

— А ось мій батько — тесляр. Теж славний був мужик, тільки матюкався багато.

— Був?

— Та його колода розчавила, коли вони з сусідом під настоянкою почали сарай будувати. Так, давненько це було. Мені тоді й шістнадцяти ще не виповнилося.

— Мені шкода, — сказав Дорм.

— Та нічого тут шкодувати, не ти його придавив.

Розмова на якийсь час перервалася, лише возюкання ганчірок по машині й хлюпання води у відрах.

— Руда, а розкажи ти про свого батька, — ні з того ні з цього сказав Худорба, вкотре намагаючись вивести дівчину на діалог.

— Легко! — несподівано видала Руда, тим самим здивувавши своїх бойових товаришів. — Він — алкаш. Щодня напивався до зелених шмарклів і бив мене, кричачи при цьому на всю околицю, що я невдячна. Мама померла ще при моєму народженні, братів і сестер немає, тому він відривався на мені. Одного разу навіть пляшку об голову розбив, — спокійнісінько сказала Руда і підняла рукою чубок, показуючи шрам на весь лоб. Раніше хлопці його не помічали.

— Пробач Руда, нам дуже шкода, — промовив Лупатий.

— Ой, заткнися, Дорме, не треба придурюватись. Насправді всім начхати на проблеми чужих. Тобі все одно на мої проблеми, бо ти хвилюєшся про свою сім'ю. Кравчику начхати на нас, бо він думає тільки про дружину та доньку. Мені, так само немає ніякої справи до ваших проблем. Тож давайте ж заткнемось і домиємо цей триклятий позашляховик.

Знову тиша і лише звуки роботи.

Коли з помивкою було покінчено, Руда промовила:

— Ходімо, пообідаємо, а потім сходимо розвіятись.

— Це ж куди? Пробіжимося до річки? Або битимемо один одного до приходу Борова, щоб він з нас посміявся і добив усіх одним ударом? — скептично поцікавився Кравчик.

— Ні, пропоную сходити в бійцівську яму, — спокійно відповіла Руда, вичавлюючи ганчірку.

— То Боров же казав, що коли побачить нас там — голови відкрутить, — здивовано помітив Дорм. Зазвичай дівчина була зразковою і старанною, завжди слухалася командира.

— А ти бачиш його поряд? Він не дізнається. Плюс до всього, ти сам сказав, у нас вихідний, що хочемо, те й робимо.

— Колись мене запитає дочка: татку, а тобі доводилося влипати в неприємності через чужу дурість? І я скажу їй: доню, якось, тітонька Руда і дядечко Лупатий...

— Закінчуй вже скиглити! Можеш не йти з нами. — перебила Худорбу дівчина.

— Я не чув, щоб Дорм погодився.

— А я не чула, щоб він відмовився.

— Гаразд, ходімо їсти, а то й обід пропустимо, — підсумував Лупатий.

Наситившись у звичному їдальні-наметі супом з галушками, салатом з капустою та шматком сала з хлібом, трійця попрямувала до бійцівської ями.

Солдатам теж потрібно розважатись, а що може бути краще для воїна, ніж розвага, поєднана з тренуванням? Бійцівська яма — саме те місце, де охочий отримував усе це сповна, нарівні з побоями, синцями, саднами та дорогоцінним досвідом.

Схема була простою, як камінь. Виривався котлован, розміром тридцять на тридцять і завглибшки чотири лікті. Туди запускали двох бажаючих розважитись бійців, вони місили там один одного, поки один не вирубався. У чому ж розвага тут? А в тому, що це єдине місце у таборі, де були дозволені ставки. І часом влаштовувалися цілі турніри із немалими призовими фондами. Навіть офіцери не цуралися можливістю попрактикувати свої навички на солдатах і заробити пару зайвих золотих.

— Очманіти! — видав Худорба, побачивши цю саму бійцівську яму.

— Підтримую! — сказав Дорм. Руда лише хмикнула.

Яма справді існувала (а то Кравчик думав, що Боров вигадав її), а довкола неї солдати звели трибуни з трьома рівнями лавок. Невисокі і незручні, але це явно кращий варіант, ніж просто товпитися на краю ями, намагаючись не впасти туди в будь-який момент.

Трійця протиснулася до рогу бійцівської ями, але вільних місць на трибунах не було, довелося тулитися з іншими солдатами, стоячи. По кутах котловану залишалися проходи для учасників, але під час боїв навіть тут юрмився народ, який бажав подивитися на дійство, що відбувалося внизу. Звідки тут стільки солдатів, серед білого дня, коли всі мають бути на навчаннях — питання без відповіді. Дорм подумав, що, мабуть, офіцери регулярно приводять сюди своїх учнів у навчальних цілях.

У бійцівській ямі вже хтось бився. Яке ж було здивування Рудої, Худорби та Лупатого, коли вони побачили там Борова.

Гігант бився з якимось іншим дорослим солдатом, який лише трохи поступався йому за розмірами. Обидва вже були втомлені й на межі. Сінців і подряпин було повно в обох. Це не було схоже на бій між професіоналами, швидше на махач між двома тупими качками. Вони не ухилялися і не захищалися, лише по черзі били один одного з усієї сили, очікуючи, що цей удар буде останнім для супротивника.

— І чи давно вони так? — спитала Руда у якогось солдата з натовпу.

— Та хвилин десять.

— Мда-а-а, не такий уже й крутий Боров насправді, — глузливо кинула дівчина.

— Ти що з глузду з'їхала, дівко? — невимовно здивувався той самий солдат. — Боров просто машина! Це вже його восьмий супротивник за сьогодні.

— Не погано! — присвиснув Дорм.

— Та це він тільки розігрівається! Його рекорд – сімнадцять перемог поспіль. Того дня він би міг завалити ще кількох солдатів, але бажаючі закінчилися. А сьогодні я на нього аж чотири золоті поставив.

Внизу Борову дуже сильно вмазали по корпусу, від чого він припав на коліно, і натовп захоплено загудів.

Противник не добивав. Можливо, не хотів, а можливо, просто не було сил. Він стояв над командиром новачків, дуже часто дихав і чекав, що буде далі.

— Ну! Давай! Вставай! Це що, все? Це все, що може видати славетний Боров? Давай! — кричав розпалений супротивник босого гіганта.

Як уже встигли відчути новобранці на своїй шкурі, Боров — людина проста, двічі його вмовляти не треба. Просять дати, то отримайте і розпишіться.

Він з усіх сил, а може і просто, нарешті, розім'явшись, різко встав, при цьому виставивши лікоть вперед. Удар припав чітко в бороду. Суперник встиг тільки цокнути зубами, а наступної миті вже валявся непритомний на спині. Цей бій було закінчено.

Натовп захоплено заревів, а у двох щуплих солдатів, з ганчірковими мішками під ногами, вже шикувалася черга, щоб отримати свій приз. Вони працювали злагоджено, як годинник. Один видавав монети солдатам, ставки яких зіграли. Другий звірявся зі списками й казав, хто і скільки має отримати.

Тим часом троє, швидше за все, підопічні програвшого, взялися відтягувати несвідоме тіло поваленого командира. Вони зістрибнули вниз і, намагаючись навіть не дивитись в очі Борову, потягли свого начальника до краю.

Одягнений в одні лише штани, гігант ходив по ямі взад-вперед, розминаючи ноги. Він був схожий на звіра загнаного в клітку, готового відкусити руку будь-кому, хто сунеться до нього. Періодично, кидаючи зосереджені погляди на трибуни, переможець останнього  бою чекав на наступного ворога.

Коли поваленому противнику допомогли покинути межі ями, а Руда, Худорба і Лупатий скандували разом із натовпом «Боров! Боров!» Він побачив своїх підопічних.

Босий гігант за три кроки перетнув яму, піднявся нагору, розштовхав солдатів і опинився віч-на-віч зі своїми новобранцями. Ті навіть зрозуміти нічого не встигли.

— Це заліт, салаги. Я казав вам не наближатися до бійцівської ями? Ви не послухалися наказу. Вам ще зарано тут перебувати. Ми йдемо, — у його голосі не було злості, лише суворість і серйозність своїх намірів вибити всю дурість з цієї трійці за першої нагоди.

Вони почали було йти, але їх гукнув один із щуплих солдатів, що приймав ставки:

— Борове, вже йдеш? — цей крик був більше викликом, ніж питанням, натовп у той же час затих в очікуванні відповіді.

— Так, — холодно відповів гігант.

— Грошей не буде! Ти сам казав, що твій сьогоднішній мінімум – десятка!

— Я це розумію.

— Та він просто засцяв битися зі мною! Відлупцюю його, і соромно буде своїм салагам у вічі дивитися! — зненацька підключився третій голос із натовпу.

Боров весь цей час відповідав стоячи спиною до основної маси солдат, але тепер обернувся обличчям.

— Хто це сказав?

— Я! — перед гігантом намалювався чоловік, середньої за всіма параметрами статури, лисий і з густими рудими вусами. Здається, це один із чотирьох, що зустрічали партію новобранців, серед яких був Дорм.

— Тарган, — спокійно промовив Боров. — Стеж за тим, що виривається з-під твоїх вусів, бо я їх і відірвати можу.

Натовп засвистів і загув, як бджолиний рій.

— То давай, спробуй, — зухвало прошипів вусач.

— Ні, — так само спокійно і впевнено сказав Боров.

— Ти відмовляєшся від поєдинку? — встряв один зі збирачів ставок. Відмова від бою пахла непоганим наваром для нього.

— Ні, у мене є краща ідея. Давай поставимо на наступний бій по сотні золотих! — це гігант сказав уже вусачу.

— Легко, — не замислюючись, відповів Тарган.

— Тільки битися будуть новобранці! Один твій проти одного мого.

— Та без проблем. За діло! — вусатий солдат був явно в захваті від того, що відбувається. Він розчинився в юрбі, а Боров повернувся до своїх підопічних.

— От і ваше покарання. Один з вас піде битися в яму, і тільки спробуйте програти, я вас так віддубасю, що навіть мої мазі вам не допоможуть.

— Я піду! — видала одразу Руда і, не чекаючи відповіді, стрибнула вниз.

Вона не стала знімати курточку, або роззуватися, лише схрестила руки на грудях і почала чекати. Натовп все продовжував гудіти й свистіти, але на дівчину це ніяк не впливало. Вона просто стояла і чекала.

До неї, не поспішаючи, немов смакуючи кожною секундою, спустився молодик у сірій майці та в стандартних жовто-блідих штанях. Він був на голову вищий за дівчину, сухий, але жилястий і, судячи з усього, дуже юркий. Хлопець змахнув рукою чорну кучеряву чубину з очей і максимально самовдоволено і впевнено підійшов упритул до Рудої.

— Ти в цьому певна, дівчисько? Я не хочу калічити тебе.

Замість відповіді вона прямими долонями завдала трьох ударів — у живіт, у шию та в плече. Противник похитнувся і відійшов, потираючи руку.

— Буде цікаво, — прошипів молодик.

І тут помчало.

Руда спокійно ухилялася від усіх атак хлопця, а сама у відповідь тицяла по ньому зібраними долонями з напруженістю рівними пальцями, куди доведеться.

Удар, крок ліворуч, уворіт, удар у живіт, два удари по ребрах, крок назад, тичок у плече.

Хлопця дуже дратувало, що він не може попасти кулаками по дівчині, а атакував він лише ними, тож для різноманітності махнув ногою. Це був шок навіть для нього самого.

Руда надто захопилася і пропустила удар ступнею у вухо. Її відкинуло убік, у голові загуло. Звичайно, не так сильно, як від ударів Борова, але цілком відчутно.

Перекинувшись назад, вона встала, але ворог уже був поруч. Він двічі махнув кулаками у бік обличчя Рудої, але дівчина пішла вниз, і завдала п'ять ударів прямими долонями у живіт. Шостий не вийшов. Після п'ятого, противник, який мав скрутитися від болю, натомість різко підняв коліно вгору, а руки, схрестивши — опустив униз. У цей момент, між коліном та руками, якраз опинилася ліва рука Рудої. Пролунав хрускіт, дівчина скрикнула і відскочила назад. Спиною вона відчула холодний ґрунт. Відступати нікуди. Ліва кінцівка безсило повисла вздовж тіла.

— Вибач, я не хотів, — розгублено пробубнив хлопець, підходячи до дівчини та бажаючи допомогти. А дарма. Вона тільки цього й чекала.

Руда, як змія стрибнула на супротивника і завдала удару трьома пальцями здорової руки в кадик.

— Розумниця, — тихо сказав Боров собі під ніс, стоячи в юрбі над бійцівською ямою. Він був упевнений, що його ніхто не почує через крики десятків солдатів, але це слово похвали не втекло від слуху Дорма, що стояв поруч.