— Не знаю як вас, а мене це дістало по самі мочки вух! — роздратовано почав свою чергову тираду Ал.

— Я знаю, що пошкодую. Можливо, я навіть уже подумки ненавиджу себе за це, але все ж таки спитаю. Чи не міг би ти скиглити конкретніше? — приречено видихнула Элена останні слова.

— Ну, вже п'ять днів ми їдемо вздовж річки. За ці п'ять, незабутніх та захмарно нудних днів, ми зупинялися у трьох рибальських селищах. І що ми весь цей час їли? Вірно! Як мені підказує наш багатослівний гід Калеб, відповідь на це животрепетне питання — риба. Ми жерли лише рибу! Довбану рибу! Смажену, солону, копчену, варену, в'ялену, парену... Я, звичайно, розумію, що в нас туго зараз із фінансами, але це вже ні в які ворота...

— Можу тебе порадувати. Як написано на вивісці, яку ми недавно проїхали, за кілька хвилин потрапимо до міста. І там можна поїсти не лише рибу.

— Постривай, постривай! Мені не почулося? Ти сказала слово на букву М? — вигукнув маг.

— Не почулося.

Хитрюща посмішка п'яної лисиці з'явилася на обличчі найманця.

— Розпусні дівки, смажене ягня, Ал їде до вас! — збуджено вигукнув маг і замовк, занурившись у свої думки. Його роздуми іноді супроводжувалися тихим хихиканням.

Багато ознак вказували на те, що місто близько. По-перше, дорога. Так, невелика, так, ґрунтова, але дорога. По-друге, дома. Ліворуч від дороги, вдалині, почали показуватись дахи ферм, яких поблизу міста було десятки. Та й доглянуті поля з посівами тішили око після пустельних пісків.

Єлена приречено зітхнула. Вони в'їжджали на цивілізовані землі, а отже, настав час знову ховати свої «особливості». В принципі, рука, вкрита лускою та котячі зіниці — одразу так у вічі й не кидалися, але зайва увага у великому місті все одно ні до чого. Шкіряна куртка з довгим лівим рукавом, шкіряні рукавички, чорні окуляри. Маскування завершено. Яким чином Орум примудрився прихопити все це в дикій метушні, вшиваючись з лігва грифусів? Не зрозуміло. Але Єлена дуже вдячна йому за це.

Справа промайнула величезна вивіска «Кронум». Посмішка ідіота на обличчі Ала стала ще ширшою.

Цей населений пункт не належав до жодної з держав, тому, як це заведено у великих містах на вільній території, він мав свого власного правителя. Зазвичай таким був великий торговець у минулому, або дворянин однієї з держав, який мріяв побудувати свою імперію. У дуже рідкісних винятках це була проста людина, яку обрала громада як свого лідера. Але, як правило, минуле голови міста ніяк не впливало на саме місто, всі ці поселення були однотипні: з приїжджих здирали три шкури, а місцеве населення працювало до ночі за крихти, забезпечуючи свого «пана». Такі місця у народі називали Вільними містами.

Ось і головні ворота зʼявилися за поворотом. Масивні, міцні, обшиті залізом. Все як подобає. Праворуч і ліворуч від воріт – високі кам'яні стіни, що захищають Кронум від зовнішнього світу. Часи зараз важкі, бандитів багато, небезпечних тварин теж. Тому стіни заввишки десять ліктів, зі стрілками через кожні сто ліктів — необхідні заходи безпеки.

Навскидь, зараз близько п'ятої години вечора, тому ворота, як і належить у такий час, відчинені навстіж. Але просто так не проїхати — двоє стражників перегороджували в'їзд. Один ліниво крутив у руках рушницю, другий, видно, що новачок, уважно вдивлявся в кожну машину, що в'їжджала, і прискіпливо допитував кожного нового гостя цього міста. Обидва були одягнені у світлий лляний одяг, зверху якого красувалися сталеві, начищені до блиску, нагрудники.

Черга складалася всього з трьох машин, тому найманці наблизилися до вʼїзду дуже швидко.

— Доброго дня! Мета візиту до Кронуму? — діловитим тоном спитав стражник-новачок.

— Здрастуйте, — максимально повільно і доброзичливо промовив Орум, — ми мандрівники, ось хочемо заїхати у ваше славне місто, перепочити, поповнити провізію.

Молодий стражник, злегка відкривши рота від подиву, оцінювальним поглядом пробігся по пасажирах автомобіля. За кермом — лисий бородатий дорф, з пов'язкою на оці, праворуч від нього молода короткострижена дівчина в чорних окулярах, шкіряній курточці та рукавичках, у розпал літа. На задньому сидінні два маги. Обидва в татуюваннях з голови до ніг, а той, що некромант, ще й ножами обвішаний, як їжак голками. Ось прямо з першого погляду видно, що це група доброзичливих вегетаріанців та пацифістів, що десь дуже сильно, прямо до пухирів на обличчі, підгоріли на сонці.

Переставши здивовано витріщатися на «мандрівників» правоохоронець запитливо глянув на свого колегу. Тому явно було все одно, мандрівники, торговці, хоч наймані вбивці, аби швидше проїхали, тому він лише ліниво кивнув головою на знак згоди.

— З вас чотири золоті.

Ал уже готовий був висловити все, що він думає з цього приводу, але некромант вчасно остудив його порив, легенько і непомітно для інших, тицьнувши ножем між ребер.

— Ось тримайте! — променисто посміхаючись, дорф простяг чотири монети.

— Ваші перепустки, — стражник дав Оруму маленькі папірці із зображенням якихось червоних комах у кружечку, — доброго дня!

Автомобіль рушив далі, в'їжджаючи на головну вулицю.

Те, що це місто, а не село, можна було зрозуміти миттєво. Широка кам'яна дорога, що йшла далеко вглиб Кронуму, ділила його надвоє. Уздовж проїжджої частини, щільно притискаючись один до одного, височіли три, чотири та п'ятиповерхові однотипні будинки з червоної цегли. Перші поверхи цих будівель суцільно займали різні лавки, магазини та забігайлівки. Верхні поверхи – житлові.

На вулиці сотні людей прямували до своїх якихось невідкладних справах. Всі досить порядно, але в той же час однаково одягнені в сірі лляні речі. Обідранців майже не траплялося.

Справа вже йшла до вечора, тому багато жителів поверталося з роботи додому. Обличчя їхні були втомлені, але задоволені. Загалом, життя тут вирувало.

Найхарактерніше, що відрізняло Кронум від багатьох інших маленьких сіл і нагороджувало його гучним титулом «місто» — це запах. Запах великого скупчення людей. Якщо ви жодного разу не були в місцях, де одночасно проживає кілька тисяч людей, а слово каналізація для них — дивина, то вам не зрозуміти, що це таке. Їдкий аромат поту, бруду, сміття, і затхлості відразу ж опановує ваш нюх, не бажаючи залишати ніздрі ще дуже довгий час.

Але одна річ все ж таки сильно відрізняла Кронум від інших міст. На дорозі було дуже мало машин. Здавалося б, головна вулиця, величезне населення, але автомобілів раз, два і розрахунок закінчено. Дивно.

— Повертай! Праворуч! Там вказівник був: таверна «Смачний бардак», — несподівано закричав Ал, розмахуючи руками.

— Може, спочатку заселимося кудись, а вже потім набиватимемо пузо? — спробувала заперечити Єлена.

— Як це низько, дорікати людині за бажання «набити пузо»! — гримаса мага була невимовна. — Але я все одно не через їжу хочу туди. Міська таверна — це те затишне містечко, де завжди можна дізнатися найсвіжіші світові новини та плітки, знайти житло, смачно поїсти, ну і, звичайно ж, підшукати собі роботу. А нам би не завадило кілька десятків золотих, щоб поповнити запаси. Чи, може, пан Калеб проспонсорує нас?

Ніхто не хотів продовжувати цю розмову, тому що легше головою пробити чавунний казан, ніж переперечити Ала.

Орі повернув праворуч, проїхав кілька кварталів і припаркувався біля таверни. На парковці, до речі, стояло з десяток цілком доглянутих транспортних засобів.

Найманці вийшли надвір і, розминаючи онімілі тіла від багатогодинної поїздки, розглядали будинок. Цілком собі стандартна триповерхова споруда для цього місця, з житловими кімнатами та залом для відвідувачів.

Відчинивши двері, новоприбулі зрозуміли, що сьогодні вони можуть знову залишитися просто неба. Всередині не було де дорфу впасти. Люди були скрізь. Їх було так багато, що навіть барної стійки не розглянути. Прокласти дорогу до неї здавалося нездійсненною місією.

— Ідіть до машини, я піду дізнаюся що тут та як, — крикнув Орі друзям і цілком успішно почав протискатися до бару між ногами відвідувачів.

Не минуло й п'яти хвилин безупинного ниття Ала, що він відмовляється спати в машині, як дорф повернувся з добрими новинами. Виявляється, у цій таверні сьогодні виступає знаменитий місцевий поет, через що й зібрався такий натовп народу. Зате в парі кварталів є ще одна, дорожча, але з гарантовано вільними столами й навіть кімнатами.

Мандрівникам нічого не залишалося, як знову завантажитися в машину і відправитися шукати потрібний об’єкт.

Поворот, ліктів двісті рівної дороги, знову поворот, ще один. Ось і рекомендований заклад. Швидше за все, коли власник вигадував назву, його фантазія була в депресії й відмовлялася видавати щось оригінальне. Тому над входом у двоповерхову будівлю затишно розташувалася вивіска з «дуже оригінальною» назвою «Таверна».

Зовні, між іншим, все виглядало непогано. На першому поверсі великі каламутні вікна з ґратами, дубові двері, що навіюють довіру, різьблені перила. Усередині все виявилося також на високому рівні. Включаючи ціни, які ой як кусалися, проте людей справді було мало. Четверо новоприбулих сіли за дуже довгу барну стійку, за якою персонал міг обслужити одночасно десятка три клієнтів. Єлена вирішила не знімати поки що окуляри, було досить світло. Бармен запитливо дивився на нових гостей закладу.

— Доброго вечора, чого бажаєте?

— Вітаю, мій хороший, а що у вас цього вечора є до пива? — випередив Ал Єлену, що зібралася щось запитати.

— Чудові хрумкі коліна лісових коників у клярі.

— Тоді нам велику тарілку коників, чотири пива та …

— Я піду прогуляюся околицями, — перебив найманця Калеб і попрямував до виходу.

— Тоді коників, три пива та…

— Я не буду пива. Мені квас, — квапливо додав Орум.

— Добре, — Ал був не на жарт розлютований. — Коників, квас, два пива… — маг повільно перевів погляд на Єлену, та підняла великі пальці вгору, посміхаючись на всі тридцять два зуби.

— Шість золотих, — вирішив бармен одразу озвучити ціну.

— Зараз, — Ал відрахував шість монет, демонстративно накинув зверху ще дві й продовжив, — нам ще, будь ласка, порцію свіжих новин.

Після цих слів бармен зацікавився новими клієнтами. Спритним рухом руки він згріб монети в кишеню фартуха, ще спритнішим — наповнив три кухлі, потім швидко збігав на кухню по тарілку з колінами в клярі та, доброзичливо посміхнувшись, запитав:

— Що саме вас цікавить?

— У цивілізованому світі нас не було вже давненько, тому нас цікавить все й у подробицях, — протараторив Ал і пригорнувся губами до запотілого келиха. — До речі, не підкажеш, який зараз сезон та день?

— П'ятий день нефритового сезону, — з легким подивом відповів чоловік.

— Це виходить ... — Ал почав постукувати пальцями, і беззвучно ворушити губами, рахуючи дні.

— Це третій теплий сезон, а в інформаційному середовищі ми були востаннє в срібному сезоні, — першим видав відповідь Орум.

— Ого-го, — свиснув бармен, — багато чого ви пропустили з огляду на події останніх сезонів.

— А ти що, найрозумніший? — вмить завівся Ал, повернувшись до дорфа. — Те, що ви, коротуни, вигадали календар, це вам хвала і шана, але не треба тут свої арифметичні вміння виставляти напоказ. Ми, люди, теж рахувати вміємо.

— Вибачте його, то що там з останніми новинами? — ігноруючи дебільну претензію Ала до Орі, Єлена звернулася відразу до бармена.

— Та-а-а-ак… найглобальнішою новиною, мабуть, можна вважати напади вогнеящірів.

— То що тут глобального? — перезирнулась Єлена з дорфом. — З ними завжди були проблеми.

— О ні-і-і! Зараз інше, — якось загадково простяг бармен, — вони почали нападати зграями, організовано, і по всьому світу. Днів десять тому взагалі знищили одне з найбільших портових міст біля берегів Моря Вогнеящірів.

— А як на це відреагували держави? — спитав Ал, пережовуючи хрумкі колінки коників.

— По різному. Королівство Віндіна проводить мобілізацію військ для оборони, але тільки ось яким чином вони будуть оборонятися — незрозуміло, техніки проти вогнеящірів у них мало. Територія Магії усі свої наукові ресурси направила на вивчення раптової стадності вогнеящірів. Дорфи переобладнали майже всі збройові заводи на покращення та виробництво гармат та снарядів, здатних поранити вогнеящірів.

— Почекай, а як же тоді виготовлення звичайних набоїв та вогнепалу? — Орума дуже здивувала ця новина.

— А ніяк. В усі часи цим займалися лише дорфи, а тепер цей сегмент ринку зброї порожній. І замінити нікому, тому що економічна діяльність інших країн спрямована трохи на інші русла. Ви ще не були в нашій крамниці зброї?

— Якось ще не дійшли, — відповіла Єлена, дивуючись, як звичайний бармен спритно орудує всілякими науковими термінами.

— А ви сходіть. І помилуйтеся. Пристойний автомат стоїть як машина, а за звичайнісінький патрон до барабанного пістолета просять золотий.

— Ох, нічого собі! Вони що: зовсім неадекватні? — обурення Ала перло з усіх щілин.

— Зате холодну зброю зараз скуповують як гарячі пиріжки, та й приплив охочих до Академії потроївся. Ось такі новини, — замовк бармен, прибираючи порожню тарілку і келихи, — повторити?

— Стривай, — задумливо промовив Ал, переварюючи отриману інформацію.

Зважаючи на нові розклади, можна було непогано підзаробити. Найманці потрібні завжди, а зараз, без вогнепалу, їхня кількість і якість помітно зменшилася, а маги завжди були в ціні.

— Скажи ось що, добрий чоловіче, а де таким славним і відважним найманим воїнам, як ми, можна зараз знайти роботу?

Бармен аж засяяв від такого питання, вже прикидаючи в голові, скільки чайових йому принесуть такі відомості:

— Вам дуже пощастило. Пан у червоному піджаку, що сидить біля вікна, саме питав, де він може знайти надійних супроводжуючих.

— А ось це вже добрі новини, — моментально пожвавішав Ал, — тоді ще два пива. Принесіть їх за стіл цього пана і запишіть на його рахунок.

Нажаль, не цього чекав бармен, що помітно засмутився.

Схопивши своїх напарників за руки, Ал потяг їх до незнайомця у червоному піджаку. Чоловік явно був успішним торговцем. Червоний шовковий піджак, дорогі, начищені до блиску гостроносі туфлі, золоті персні на пальцях. Одне тільки збивало з пантелику. Його обличчя. Обличчя алкоголіка. Довге засолене волосся, тижнева щетина, каламутні очі, алкогольний рум'янець і мішки під очима, які могли розмірами позмагатися з мішечками для золотих.

— Вечір добрий, шановний, — доброзичливо почав Ал, сідаючи за стіл.

— І тобі не хворіти, — тон торговця був цілком серйозний, але дуже нетверезий, — чого треба?

— Я чув, що ви шукаєте людей, які б супроводжували ваш вантаж, за певну плату?

— Навіщо ж так одразу про справи, — розплився в усмішці незнайомець, — давай спершу вип'ємо, за знайомство.

До кінця цієї фрази до столу підійшла офіціантка. Невисока, симпатична, з чудовою фігурою, брюнетка з довгим доглянутим волоссям. Ал збирався щось сказати торговцю, забираючи з таці свій кухоль, але подивившись на дівчину, що підійшла, замовк. Єлена і чоловік у червоному піджаку вже готові були цокнутися, за зустріч, але Ал, ніби взагалі забув про все на світі й не зводив очей з офіціантки.

— За знайомство, — нарешті перервав мовчанку продавець. Усі відпили, зі своїх кухлів, крім Орума. Дорф мовчки дістав люльку і почав неквапливо забивати її тютюном.

— А чого ти не вживаєш? У зав'язці?

— За кермом, — пробурчав дорф.

— Буває. Я Локус, до речі, — вирішив представитися чоловік.

— Я Єлена, це Орум, а цей напрочуд мовчазний чоловік — Ал. — найманка не вірила своїм словам. Щоб слова «Ал» та «мовчазний» були в одному реченні — дикість.

— Значить, утрьох працюєте? — Локус допив вміст свого келиха і показав офіціантці, щоб повторила. Відразу видно не перший день в алкогольному спорті.

— Учотирьох. Калеб, наш четвертий, вийшов прогулятись. Він не дуже любить спілкуватися з людьми.

— Як я його розумію. Часом так дратують ці люди, — сумно зітхнув продавець.

Запанувала незручна мовчанка, для Єлени. Локус задумався про щось своє, Орум зосереджено розкурював трубку, Ал без перерви витріщався на офіціантку. Та що з ним таке?

— Вибачте, але, як щодо роботи?

— Що? — випав із заціпеніння Локус.

— Вам потрібні супроводжуючі.

— Точно зауважила, — очі торговця миттю прояснилися, кухоль з новою порцією пива він відсунув, — супроводжуючі. У мене є два фургони з вантажем. Один із червоною ікрою, другий — із дорогими тканинами. Післязавтра, я та троє моїх помічників, плануємо виїхати до Змішаної Держави. Там все це можна збути за добрими цінами. Сама розумієш, дорога не близька, шлях лежить через нічийні землі, що кишать розбійниками, без жодних супроводжуючих.

— Ми готові взятися за цю роботу, тим більше, що нам якраз по дорозі, — з неприхованою радістю випалила Єлена.

— Стривай, панночко. Те, що ваша компашка готова взятися за роботу, я зрозумів відразу, але ось чи підходите ви мені? Ось у чому питання. Як ти можеш задобрити себе? Дівчина, яка не знімає чорні окуляри у темному приміщенні, вогняний маг, дорф, який виглядає як вояка, що побачив своїм оком чимало. Ви більше схожі на бандитів, ніж на найманих охоронців.

Після цих слів у Локуса якось дивно блиснули очі. Начебто нічого особливого, але щось у цьому ледь вловимому моменті збило Єлену з пантелику.

— Ну… е-е-е… Ми маємо великий досвід у цій сфері… Оруме, розкажи про це.

Дорф не чекав такої каверзи, тому лише з незрозумілою пикою випустив тютюновий дим з рота. Зазвичай, словоблуддям і прикрашанням їх переваг займався Ал, але зараз він ніби вийшов з ладу.

— Гаразд, розслабся,— усміхнувся Локус і одним залпом осушив кухоль,— як тільки ви зайшли в таверну, я одразу зрозумів, хто є хто.

— Тобто? — від здивування права бров Орума поповзла до маківки.

— Розумієш, я в минулому сам промишляв найманством і, до речі, дуже успішно. Були часи, коли серед таких як ми ходили легенди, про високого найманця, який володіє вогненною магією та з витатуйованим трикутником під оком. Особливо мені подобалися його справи в Королівстві Віндіна, — Локус дістав годинник, вдумливо витріщився на нього, а потім свиснув, — ой-ой-ой, скільки вже часу, мені час бігти, — торговець кинув пристойну жменю монет на стіл, — ви на колесах?

— Угу, — відповів Орі, випускаючи кільця диму з рота.

— Тоді я наймаю вас. Плачу сто п'ятдесят золотих.

— Двісті п'ятдесят! — несподівано вигукнув Ал.

— Двісті, і з мене їжа в дорозі.

— Годиться, але п'ятдесят авансом зараз, — підвів жирну межу переговорів довготелесий найманець.

— По руках, — кивнув Локус і кинув на стіл мішечок з монетами, — я зняв особняк на околиці міста біля Північної брами, з синім дахом, якщо вам нема де зупинитися — ласкаво просимо. Висуваємось післязавтра, о дев'ятій ранку.

— Щасливо, — попрощалася Єлена із новим роботодавцем.

— Бувай, — крикнув насамкінець торговець і нетвердим, хитливим кроком вийшов з таверни.

— Ти взагалі здурів? — злісно прогарчала Єлена, несильно гамселячи Ала кулаками, — вічно базікаєш без угаву, а тут язик проковтнув. Ку-ку. Ти оглух?

— А ви вірите у кохання з першого погляду?

Питання не те щоб приголомшило Єлену та Орума, але якби зараз у таверну залетів вогнеящір і пропустив з ними пару стаканчиків, вони б і те менше здивувалися.

— Пустеля не пішла тобі на користь. Може ти здурів від спеки?

— Я піду, познайомлюся з нею, — зірвався з місця Ал і попрямував до офіціантки.

— Ставлю свою частину авансу, що ця чергова жертва завтра ввечері буде в нього в ліжку, — азартно сказав Орі, який уже давно звик до витівок мага.

— А я все ж таки вірю в кохання. Аж раптом це його доля. Ставлю на почуття.

— Ставлю на те, що ні того, ні того не буде, — прошепотів Калеб.

— Твою ж... Звідки ти тут узявся? — здивувалася Єлена.

— Підійшов, — відповів некромант своїм нейтральним фірмовим голосом.

На розгубленому обличчі Єлени ясно читалася думка: «Ви чи з глузду всі зʼїхали?»