Час уже давно перевалив за опівніч. Севана яскраво висвітлювала всю округу, надаючи будинкам якусь таємничість, навіть можна сказати, загадковість. Але, по суті, якщо брати в масштабах всесвіту, висвітлювати щось особливо й не було чого. Два десятки житлових двоповерхових будинків, збудованих з масивних колод рудуватого кольору, невеликий ринок, загін для кіз та гігантська таверна з дивною назвою «Самотній друг». На другому та третьому ярусі цього закладу здавалися кімнати для приїжджих. Весь величезний підвал займали десятки бочок із пивом та вином. На першому поверсі розташовувався зал для відвідувачів та кухня.

Цього дуже пізнього вечора в головному залі «Самотнього друга» було багатолюдно. На все приміщення горіло лише з десяток свічок. Досить темно, але розглянути обличчя відвідувачів можна.

За барною стійкою стояв господар закладу — вгодований лисий дядько з величезними чорними вусами та в засмальцьованому фартуху. Своїми хитрими очима він вдивлявся в обличчя гостей і визначав, кому ще підлити, кому піднести їжі, а з ким можна і побалакати, вивідавши з клієнта корисну інформацію.

Все було як завжди. Лише незнайома трійця в кутку залу не давала спокою власникові. Ні, приїжджі заходили часто, але ця компашка чомусь турбувала його. Найбільше виділялася дівчина, з копицею світлого волосся, що доходило їй до шиї й миловидним личком. Одяг на ній не примітний, але й не звичайний: стьобана шкіряна курточка, без правого рукава, сірі обтягуючі штани, коричневі черевики й шкіряні рукавички. Звичайна на вигляд дівчина, якби не очі. Щось із цими блакитними очима було не так, але в цій півтемряві всяке може здатися.

Праворуч від неї сидів височенний коротко стрижений брюнет у чорній сорочці без рукавів та темно-зелених широченних штанях. Руки його були повністю вкриті татуюванням, під лівим оком так само розташувався маленький чорний трикутник. Цей чоловік, який мав гострі риси обличчя і щетину, що плавно переходила в невелику борідку, щось впевнено і безперервно роз'яснював своїм співрозмовникам.

Та й останнім із трійці, що сиділа, був кремезний коротун з лисою маківкою, сивою довгою бородою і чорною пов'язкою на правому оці. Типовий представник своєї раси, з властивою дорфам червонуватою шкірою і наче трохи підведеними тушшю очима. Його сіра майка, чорні штани та важкі черевики чудово вписувалися у загальний гардероб цієї трійці.

Посвердливши їх поглядом ще пару хвилин і спробувавши по губах зрозуміти, про що вони говорили, господар таверни остаточно втратив будь-який інтерес до цих кадрів — звичайні найманці, яким аби напитися і забутися до наступної халтурки, з них навіть грошей особливо не заробиш, одним пивом і часниковими сухарями закидаються.

— Але ж це не логічно! — сказав Ал, обурено трясучи кулаками над столом. — Давай ще раз. По черзі. Ти в захваті від холодної зброї, так?

— Вірно! Холодна зброя – ось справжній інструмент воїна. Він роками відточує майстерність, вибирає клинок або сокиру, яка стала б продовженням його руки. І в битві з противником перемога залежить безпосередньо від навичок бійця, його зброї та його розуму! — погодився Орум, супроводжуючи свою промову гучними ударами кулака об стіл.

— Чудово. Тоді йдемо далі. А стрілецьку зброю ти ненавидиш, так?

— Зневажаю! Вона ображає саму суть поняття «зброя». Що доблесного в тому, щоб натиснути на спусковий гачок і всадити кулю у ворога? Та з цим впорається навіть дитина, особливого вміння тут не потрібно!

— І з цим розібралися, мечі ти любиш, гармати — ні. Прямуємо далі. Так само ти любиш будь-які механізми, до них ми віднесемо машини, пастки, міни тощо, так?

— Все вірно.

— То автомат це ж теж механізм! — вигукнув Ал, обурюючись від цього нестикування. — Як можна ненавидіти автомат, але любити міну? Це ж по суті одне й те саме.

— А ти лайно з лопатою не плутай! — суворо промовив Орум. — Автомат — це знаряддя нечесного вбивства. А міна чи пастка — це доблесне полювання.

— Чоловіки, давайте нарешті вип'ємо за вдало виконане замовлення, — перебила Єлена цю суперечку, яка їй вже порядком набридла.

— Згоден! Друзі мої, улюблені колеги, ми завалили четвертого вогнеящіра.

— І роздовбали вже дві машини, — Орум як завжди був затятим реалістом і за сумісництвом буркуном.

— Старий, ти надто суворий до нас. Без втрат у нашій професії не обійтись. Краще хай ми втратимо машину, ніж одного з нас. О! Та це ж чудовий тост. Вип'ємо! — вигукнув брюнет останнє слово і вже підняв четвертий кухоль пива.

Орум з висловлюванням Ала не згоден. Спокійний, добрий, адекватний, але вічно бурчачий дід душі не чув у їх останній машині. Навіть ім'я вигадав — Кара. І те, що зараз предмет його обожнювання гнив і іржавів десь у пустелі, дуже погано позначалося на його настрої.

Замовивши ще по одному темному, Орум знову вдарив кулаком по столу, привертаючи увагу своїх колег і сказав:

— Я чогось не можу зрозуміти. Навіщо? Навіщо жити у пустелі? Навіщо везти величезні колоди десятки днів і будувати з них будинки в дупі світу? Навіщо щодня страждати від цієї спеки? Навіщо?

— О-о-о, мій одноокий друже, — протяг Ал, пристойно надпивши з келиха, — у мене для тебе припасена чудова історія.

Єлена усміхнулася. Як же найманка любила такі вечори. Можна зняти окуляри, не побоюючись, що хтось помітить її незвичайні зіниці, випити склянку пива та послухати байки.

— Відповідь на твоє актуальне питання криється в печерах. Бачив вхід в одну з них, трохи осторонь головної вулиці? Його ще охороняли троє дуболомів з обрізами та водний маг.

— Угу.

— Так ось. Це зараз місцеві огороджують такі печери та виставляють охорону, бо там вода, яку вони продають чи обмінюють на інші товари у торговців та приїжджих. Десятки ж років тому ніхто не знав про існування цих підземних ходів і природних басейнів з водою. У ті не дуже давні часи в пустелі жили лише грифуси й кочівники, оскільки це їх споконвічне місце існування. Для інших рас ці землі були небезпечні та смертельні.

Але. Як завжди, все трапляється одного разу. Крену, в майбутньому Крену-жовторукому, стукнуло тридцять. Він був звичайним дрібним бандитом. Життя не обіцяло йому ніяких райдужних перспектив, і він просто плив за течією, крадучи помаленьку. Якось, пощастило йому стягнути картину. Звичайна така картина, яка могла б принести йому більше проблем, ніж грошей. Він уже майже продав її, коли виявилося, що ця картина належала одному з найдавніших родів у Королівстві Віндіна, тоді воно ще називалося Королівством Бітрома. Ох і шуму було. Крен, трохи розкинувши мізками, дійшов логічного висновку, що час робити ноги. Злодюга зібрав усі свої скромні пожитки та втік. Та так відповідально і капітально взявся за цю справу, що за пару сезонів, протягом яких його невпинно переслідували, Крен опинився в пустелі. Землі дикі, небезпечні, але краще тут, ніж у королівській в'язниці.

Через пів сезону поневірянь по пісках, він натрапив на вхід до печери. Звичайний такий кам'яний лаз, що веде під землю. Підозріле місце, але пити хочеться, або хоча б сховатися від нестерпної спеки. Довелося спускатись. Печера, величезна. Підземне озеро, величезне дзеркально чисте. А на дні… А на дні поклади золота.

Отож люди й почали перебиратися в пустелю, облаштовуючи поселення навколо підземних печер, набитих золотом. Йшли роки, обсяги видобутку дорогоцінного металу зростали. Але, ніщо не вічне. І незабаром вони спорожніли. Люди засмутилися. А що тепер робити? Назад їх не чекають, а до пустельного життя вони начебто і звикли вже. Довелося їм лишатися.

— Чоловіки, я піду, провітрюсь. Хміль щось сильно вдарив у голову, — перебила розповідь Єлена, бо Ала вже надто занесло, і незрозуміло, коли й чим може закінчитися ця історія.

— Будь обережна, у цих краях люблять «розважатися» з самотніми дівчатами, — сказав дорф, з явним занепокоєнням.

— Орі, не сміши мої портки. Ти що, не бачив нашу войовницю у справі? Та вона одним своїм кігтиком знищить десяток кавалерів. Золотце, йди, куди тобі заман… ну ти мене зрозуміла, — добродушно прошепотів чоловік. — Ну, пан Орум. Жіночка нас залишає, а це означає що? Вірно! Можна розмовляти на делікатні теми.

— Ох, який культурний знайшовся, мабуть, важких зусиль коштувало тобі не обговорювати «делікатні теми» у моїй присутності?

— Вали вже.

Єлена піднялася з-за столу і не твердим кроком попрямувала до виходу. Пиво не слабко так розморило дівчину.

Надворі дув прохолодний вітерець. При чому, вітерець був звичайнісіньким. Без піщинок. Досить дивно, але приємно. Єлена заплющила очі і закинула голову, насолоджуючись нічною прохолодою. Як же спокійно і умиротворено вона зараз почувалася. Завжди б так.

Неспішним кроком Єлена попрямувала вздовж вулиці, хотілося просто прогулятись у тиші, подалі від невпинного балабольства Ала.

Дорогу освітлювала Севана (тутешній Місяць, втричі більше Земного і з ідеально рівною поверхнею, ну це якщо дивитися неозброєним оком) і мільярди зірок, що заполонили нічне небо. Скільки дівчина себе пам'ятала, вона завжди любила проводити ночі безперервно спостерігаючи за ними. Є в цьому якась магія. Сотні тисяч світил завмерли на чорному полотні ночі, утворюючи один з одним сузір'я та різні скупчення, даючи живим істотам оцінити всю дріб'язковість свого значення.

Зупинившись, вона помітила якийсь рух праворуч між будинками. «Може собака бродячий? Ні, якийсь надто великий силует для собаки. Та й пересувається це щось не на чотирьох лапах, а на двох. Батюшки, це ж людина!» — здивувалася не дуже твереза Єлена своїй здогадливості.

До неї неквапливо підійшов чоловік у розшитому золотими нитками червоному камзолі, чорних оксамитових штанях і довгому сірому плащі, накинутому на плечі. На ногах незнайомця красувалися високі коричневі чоботи зі шпорами, які побрязкували при кожному його кроці. Цей звук чомусь дратував Єлену. Взагалі, дуже дивне вбрання для цих місць. Та й взагалі, дуже дивне вбрання для будь-яких місць. Чоловік явно заплутався в модних віяннях, намішавши все в одну купу. Обличчя незнайомця було гладко поголене, доглянуте, з неприродно тонкими бровами. Воно було привабливим, але в той же час вселяло тривогу і страх, а довге чорне доглянуте волосся, зібране у хвіст, чітко давало зрозуміти, що він далеко не з цих місць.

— Здрастуйте, Єлено. Який нині приємний вечір, не знаходите? — доброзичливо промовив пан у камзолі.

У дівчини в пам'яті одразу сплив старий фільм про детективів. Незнайомий чоловік підходить до головного героя, запрошує пройтися. Потім, завівши героя за кут, пропонує угоду, яка б вирішила всі його проблеми. Але натомість вимагає зробити щось неможливе.

— Дозвольте пройтись з вами?

Ось тобі й на! Не дуже приємний збіг. Хмільний стан миттєво залишив Єлену, змінившись настороженістю.

— Чуєш, моднику, йди куди йшов, поки ноги цілі! — з награною усмішкою відповіла найманка. Зараз вона шкодувала, що залишила всю зброю в своїй кімнаті «Самотнього друга». Благо, їй було чим здивувати незнайомця у разі нападу. Але той поки що не виявляв жодної агресії, навіть навпаки, виглядав максимально доброзичливим.

— Єлено, так збіглися зірки, що я йшов саме до вас, — у незнайомця сіпнулася голова, заплющились на мить очі, а потім на його обличчі зʼявилася добродушна посмішка.

Секунди йшли, чоловік стояв і посміхався, а Єлена все намагалася згадати, чи не зустрічала вона цього чоловіка раніше? Та й звідки він знав її ім'я?

— Як вам тутешня кухня? Не знаходите її трохи сухуватою?

Очі найманки округлилися, а обличчя прийняло вираз щирого подиву. Ніж у боці від цього незнайомця викликав би в неї менший подив, ніж це питання. Що він має на увазі?

— Що ж, не ходитиму навкруги. Ніколи не любив довгі прелюдії. Ви, як я можу помітити, також. У мене до вас є ділова пропозиція. Щоб не витрачати час на умовляння, скажу лише ось що: мені відомо, що приховує ваш рукав та шкіряна курточка. Також мені відома причина мутацій, які має ваше тіло. І щоб зовсім розвіяти пелену недовіри — я чудово знаю вашого вчителя, пана Зіна.

— Продовжуйте, — хрипким голосом сказала Єлена після невеликої паузи, перебуваючи в повному ступорі. Пару секунд із цим модником, а він уже знає про неї більше, ніж будь-хто інший у цьому світі.

— Я, а точніше, мій… скажімо так, ватажок, може повернути вас додому. І під домом я маю на увазі те місце, звідки ви до нас прийшли. Але моєму ватажку потрібна послуга у відповідь, — діловим тоном промовив пан у камзолі, — пропоную обговорити це в моїй машині, а то, знаєте, навіть у такій глуші у стін є вуха.

Чоловік пішов углиб підворіття, з якого вийшов. Єлена, сама не розуміючи навіщо, пішла за ним. За кілька метрів від будинку, за який вони зайшли, стояв величезний білий… «Пікап» — підказав їй мозок слово, яке вона колись чула дуже давно і не в цьому світі. Дівчина ніколи не бачила таких машин у пустелі. Більше того, вона ніколи не бачила таких машин загалом у цьому світі. Ні натяку на іржу, тільки відполірований до блиску білий кузов. Відразу видно, що це не одна з тих колимаг, які штампують дорфи у своїх цехах, а автомобіль зроблений за спеціальним замовленням, а може навіть і зібраний вручну. Цей транспорт виглядав на фоні пустелі, як джентльмен у фраку посеред гною. Тривожний дзвіночок свідомості Єлени вже щосили бив всередині її черепної коробки.

Поруч із задніми відчиненими дверима Пікапа стояв дорф. Його обличчя приховувала чорна напівмаска. На поясі висіло два кинджали. Коротун носив їх явно не для краси.

Єлена сіла в машину, двері зачинилися. Незнайомець обійшов транспорт і вмостився поряд. Незручне мовчання. Чоловік дістав із внутрішньої кишені плаща невелику флягу. Пара ковтків та фляга знову повернулась на своє колишнє місце.

— Ваше завдання — знайти ірні, близнюків, брата та сестру. Їхнє місцезнаходження — східна частина Долини Ірні. Відшукавши їх там, вам доведеться доставити близнюків у портове місто Мусалем, яке знаходиться на півночі від Гори Монахів. У порту на вас чекатиме корабель під назвою «Швидкий Малий». Це судно доставить вас на острів. Там кожен із нас отримає бажане. Запитання?

— Як я дізнаюся, що це ті близнюки? Східна частина Долини Ірні займає пів країни! Нереально велика площа пошуків. Та й узагалі, з чого ви взяли, що я повірю вам? І тим більше погоджуся на цю авантюру? — Єлена не встигала переварити такий величезний потік інформації й тому уточнюючі питання самі посипалися з неї.

— Характерна риса цих близнюків — це очі, вони в них карі. І на руках у них по п'ять пальців, як у людей, а не по три, як у решти ірні. Як саме ви їх знайдете — це ваші проблеми. Скажу лише, що востаннє вони були помічені на околицях палацу Верховного. Ну а що до останнього.

Незнайомець із загадковою усмішкою поклав у руку Єлени маленький довгастий футляр.

— Ви завжди можете відмовитись. Але гадаю, це не у ваших інтересах. До зустрічі, Єлено.

Двері відчинилися, пан без жодних емоцій повернув голову в інший бік і скомандував водієві:

— Поїхали.

Пікап впевнено набирав швидкість, віддаляючись від поселення. Приголомшена дівчина, не знаючи, що їй робити далі, відкрила маленький футляр. Їй здалося, що очі зараз вилетять з орбіт від подиву. У коробочці лежала батарейка. Найпростіша лужна батарейка. У дитинстві саме такі батарейки батько Єлени вставляв у пульт від телевізора. Востаннє вона бачила подібну річ сім тутешніх років тому.

Дорогою назад до «Самотнього друга» лише одне питання заповнювало думки Єлени: «Що це зараз таке було?».