Голова. Голова моя болить. Нестерпно болить. Чому болить? Схоже на те, що я... перепив... сильно перепив. Водички сьорбнути б. Треба розліпити очі, щоб знайти її. А-А-А! Кляте сонце. Мої очі-і-і-і. Та що ж за ранок-то такий паршивий?

Ого! Склянка з крижаною водицею стоїть на тумбочці. Відмінна та приємна несподіванка. Трохи тремтячі пальці піднесли запітнілий скляний посуд до пересохлих губ... О-о-о так! Нектар богів. Насправді цілюща волога ... Все. Нектар закінчився швидко і нещадно. Треба встати з ліжка та знайти ще! Хоча, можна… Сила волі, що так довго протримала мої повіки відкритими, дала слабину, і вони самі собою зачинилися, знову відправляючи мене в блаженну країну снів.

А! Що? Де? Хто посмів гуркотіти залізом на всю округу, не даючи нормальним людям спати? Єлена? Орум? Некромантик? Яка сволота? Треба спуститися і надавати по маківці за таке! Хоча… Навіщо зайвий раз напружуватись!? Поваляюсь ще.

Яскраве сонце вже тривалий час перебувало на безхмарному небосхилі. За півдня світило пройшло чималий шлях і зараз його промені падали на протилежний бік будинку, тим самим звільняючи мене від нестерпної тортури для очей.

Голова вже боліла не так сильно, але світ все ще мав досить бляклі барви.

Який у нас розпорядок дня на сьогодні? Встати, вмитися, поголитися, зарядка… хоча… іншого дня почну нею займатися, рани ще не до кінця загоїлися, раптом кровоточити почнуть від навантаження. Треба поберегти себе коханого, завтра, як-не-як, вирушаємо в довгу подорож-супровід.

Повернемося до приблизного розпорядку. Підйом, умивальник, сніданок, який, швидше за все, вже обід, заскочити до казино, забрати виграш і можна йти на побачення із чудовою Ісадою. Як же я чекаю на зустріч з цією милою офіціанткою, з цим чарівним створінням. Вона особлива, я точно знаю. І якщо сьогоднішній похід у театр виявиться успішним, можна подумати про те, щоб заспокоїтися, одружитися, завести сім'ю, городик і заробляти на життя чесною безпечною працею.

Особняк начебто вимер. Ніде не було жодної душі. Час уже давно перевалив за полудень і багато хто вирушив у свої невідкладні справи, включаючи прислугу та кухаря. Дивно. Через це довелося самому добувати їжу. Два яблука і хліб. Незначна їжа для мого неосяжного шлунка, але після вчорашнього загулу йому цього достатньо. Інакше може збунтуватися та зіпсувати мені весь день.

Та де всі? Може, у внутрішньому дворі? Хм. Тут також пусто. Трохи побродивши по двору і виявивши лише невеликі плями крові, що вже запеклися (напевно курку зарубали, отже, буде чудова вечеря), я вирушив у свою кімнату пристойно одягнутися.

Нові речі, які мені підігнав Орі, не підходили для цього особливого вечора. Що робити? Може в гардеробі Локуса виявиться щось слушне? Грошей у нього багато, дорогих речей також. Штанами більше, штанами менше, гадаю, не помітить.

Хм. Відмінні білі штани. Та й ця світла сорочка вселяє повагу. Ще й розмір прямо тютелька в тютельку. Ну! Красень! Тільки куди подіти все те барахло, яке випирає з кишень? Ганчірний мішечок з двадцятьма золотими, міська перепустка, чек з виграшем із казино, карта з маршрутом, не пам'ятаю, як вона в мене опинилася, але без нагляду її залишати не можна. Доведеться взяти невелику сумку, добре, що саме така акуратна та зручна сумка з ремінцем є у гардеробі Локуса. Ну, настав час вирушати назустріч своїй можливій нареченій!

На міських вулицях було душно та багатолюдно. Судячи з усього, сьогодні вихідний і багато городян, вирядившись у свої пристойні вбрання, неквапливо прогулювалися під палючим сонцем. Хтось безцільно ходив від одного магазину до іншого, розглядаючи різний товар, хтось вів світську бесіду зі своїми знайомими, а були й ті, хто в цей час непомітно чистили гаманці перших і других. Загалом, звичайний вихідний день у звичайнісінькому небідному містечку.

Зачинено. Вивіска дала зрозуміти моєму не дуже спритному, після вчорашнього, розуму, що казино починає свій робочий день о сьомій вечора. Виходячи з того, що на мої крики і довбання у двері вже хвилин п'ять ніхто не відчиняв, семи ще немає. Ну і дорф із ними. Пізніше заберу, після побачення з чудовою Ісадою.

Вчорашні посиденьки до ранку з великою кількістю алкоголю дали про себе знати неприємною сухістю в роті. Безперечний діагноз поставив я сам — сушняк. Потрібно роздобути трохи вологи для внутрішнього застосування. Або може краще кухоль холодненько пивка, щоб нормалізувати свій стан? Ні, не можна приходити на побачення з такою гарною дівчиною з перегаром. Хоча від мене і так зараз несе далеко не фіалками.

— Сік! Купуйте апельсиновий сік! Свіжий, смачний, освіжаючий, настрій підімаючий! Купуйте апельсиновий сік, — кричав гладкий мужик у забавному чепчику, за невеликою лавкою в кварталі від казино, — Сік! Апельсиновий сік!

— Скільки коштує сік?

— Два золоті за одну пляшечку, — доброзичливо відповів продавець, тикаючи мені в обличчя невелику пляшку з жовтою рідиною.

— Дорогувато.

— Згоден, не дешево. Але апельсиновий сік — це найкращий засіб від похмілля, то ще й моя бабуся говорила, — забелькотів торговець, моментально помічаючи мій не найкращий стан.

— Гаразд, умовив, давай цей сік.

Торгаш отримав свої монети, я своє питво. Окрутив кришку, зробив пару ковтків. А справді полегшало. Невидимі лещата, які з самого ранку стискали мої скроні, послабили хватку, а невдоволений шлунок радісно забурчав, отримавши в своє розпорядження пару ковтків апельсинового соку.

Закрутив кришку, поклав пляшку у невелику сумку за плечем. З фізичними потребами закінчили, тепер саме час перейти до душевних потреб.

Неспішним кроком, граціозно лавіруючи між людьми, на крилах кохання, я попрямував до величезної круглої будівлі без даху. Саме ця будівля і була театром.

Перекинувшись учора парою слів із Ісадою, вона дала мені чітко зрозуміти, що я їй симпатичний, але вона на роботі. І тоді, недовго думаючи, я запропонував їй сходити кудись разом. Так як я був не місцевий, то після цих слів одразу зайшов у глухий кут, звідки я міг знати, де тут люди розважаються? Але Ісада прийшла мені на допомогу, запропонувавши сходити наступного вечора до театру.

І ось я вже півгодини стою біля круглого театру і з нервовим передчуттям чекаю зустрічі з цією прекрасною та милою дівчиною.

Ще один поворот голови праворуч, а ось і вона. Швидким кроком невисока дівчина з чудовою усмішкою прямує до мене.

Стрункі ніжки, красива яскрава блакитна сукня під колір очей, легкий макіяж, що підкреслює природну красу обличчя, чорне волосся зібране в акуратний хвостик... А це що таке?! Це що, її вуха! Ось ці два здоровенні лопухи, що погойдуються від кожного її кроку — це її вуха!? Хоча, в принципі, не такі вони й великі. Так, Ал, добре прискіпуватися до кожної дрібниці, а то так і залишишся на самоті до кінця своїх днів. Краще ще раз пробіжимося по її перевагах. Гарні блакитні очі, чарівна посмішка, мила маленька родимка на щоці, величезні вуха. Та щоб тебе. Т-а-а-ак справа не піде. Зберися! Не звертай увагу на вуха. Вона вже близько. Та як тут на них не звернути увагу! Під цими лопухами десяток дорфів можуть перечекати зливу, ураган, землетрус ще й у карти перекинутися, поставивши стіл! Не дивись туди! Зараз ти заведеш з нею бесіду й одразу ж забудеш про цей маленький недолік, адже вона красуня.

— Привіт, Ал, — мама люба, та вони ворушаться в такт її словам.

— Доброго вечора, Ісадо, — не дивитися на вуха, не дивитися на вуха.

— Ти напевно давно на мене чекаєш… Пробач, мені довелося затриматися на роботі, — все ж таки який у неї приємний голос.

— Нічого, я готовий чекати тебе вічно, і жодні брудні чашки та вуха не завадять цьому.

— Пробач, що?

— Кажу прекрасні чарівні очі в тебе, прямо, плутаю слова, дивлячись у них, — молодець, комплімент зарахований, викрутився... А-А-А-А! Що це за звук? Скаженому віслюку затиснули причандали розпеченими лещатами, чи це передсмертні крики вмираючої чайки? Що це? Чекайте... Це що, її сміх? Тримайте мене лисі дорфи, це справді її сміх. Гаразд, все не так уже й погано. Просто треба менше жартувати та не дивитися на її неможливо величезні вуха. Прокляття, я майже забув про вуха.

— Ходімо, станемо в чергу, я дивлюся, сьогодні буде повна зала.

— Так, людей зібралося як ... дуже багато, — молодчина Ал, ти був близький до жарту, але ти з гідністю впорався, так тримати.

Ми наблизилися до довгої черги. Довелося прилаштуватися за дуже великою жінкою з дуже худим кавалером, вони щось збуджено обговорювали й були в явно піднесеному настрої. Напевно, затяті шанувальники театральних вистав, які були сильно збуджені від майбутнього дійства. Кумедна парочка.

— Ал, Ал, дивись! — дівчина сказала це дуже голосно, через що на нас звернули увагу близько десятка людей, включаючи парочку, що стояла попереду. — Дивись, яка велика тітка прийшла зі своєю шваброю! — припливли. Ось що означає сором. Я думав, що ніколи не відчую цього почуття, знаючи свій довбанутий характер, але це... це абсолютно новий рівень. Всі оточуючі дивилися на нас, засуджуючи шушукаючись. Добре, що вона хоч не засміялася. А-А-А-А-А. Знову цей звук, що змушує вважати мекання козла — чудовою музикою.

З очей повної пані градом полилися сльози, що супроводжувалися гучними схлипами. Її кавалер узяв «бабищу» під руку, відвів убік і почав заспокоювати, погладжуючи та підсовуючи витягнутий із кишені бутерброд.

— Ой, я напевно це занадто голосно сказала.

Занадто голосно?! Напевно?! Та навіть глухий бомж, що спав в сусідньому селі, почув це. Потрібно змінити тему розмови, поки не стало ще гірше.

— Ісадо, а розкажи мені, як пройшов твій день? Мабуть, він був дуже насичений?

— Не те слово. Сьогодні було стільки смішних та різних клієнтів. Двоє дорфів, що вічно лаялися, — найкумедніші гості за весь день. Ще була літня пара, що просила розмочити сухарі в меді, тому що у них не було зубів, щоб розжовувати. А ще заходили ірні. Троє цих виродків. Світили там своїми мерзотними пиками, розлякуючи нормальних людей, — як мило, вона на додачу до всього, ще й расистка, — а ще мені видали новий фартух, розшитий коричневими нитками, я одразу сказала, що коричневий мені не йде, але господар почав наполягати й ми почали сваритись... — чому черга так повільно рухається? — …і він почав кричати на мене, уявляєш? Кричати! На мене! Через колір... — як же хочеться пити, де цей апельсиновий сік? Ось пляшечка. О-о-о, як добре. Ніколи не пив апельсиновий сік, а дарма, — … мама дала мені три ґудзики, сказала що так треба, інакше воно не триматиметься, уяви, і це в ті часи… — коли вона встигла перескочити від фартуха до мами, треба не відволікатися, а то подумає що я не слухаю, — …занадто коротко сказав мій брат, треба довше, і змусив купити нове… — все ж таки у неї великі та смішні вуха. Як кумедно вони поводяться, коли Ісада повертає голову. Начебто вони на кілька секунд відстають від голови. Голова вже повернена, а вуха чекають на частку секунди, і лише потім переміщаються за нею. — Загалом так усе й було. О! А ось і наша черга.

Непомітно ми підійшли до входу. Я віддав касиру шість золотих, він побажав нам приємного перегляду та одразу ж переключився на наступних відвідувачів.

Народу справді зібралося багато. Залишалося лише кілька вільних місць, праворуч від сцени у п'ятому та шостому рядах. Варто поспішити. Кілька хвилин і ми вже зайняли наші місця. Як говорила афіша, це була комедія. Сказати, що я боявся, нічого не сказати. Комедія – це насамперед що? Вірно – гумор. А гумор це що? А гумор – це сміх. І саме його я починаю боятися.

Останні глядачі забігли до просторої зали без даху. Завіса піднялася, актори вийшли на сцену, почалося дійство. Минали хвилини. П'єса відповідно також минала. Були жарти, сценки, трохи драми, люди дивилися, усміхалися, захоплювалися акторською грою. Я ж ніяк не міг зосередити увагу на цьому дійстві. Увага та думки були спрямовані трохи в інше русло. Хоч би вона не засміялася. Не дивись на її вуха! Актори жартують. Небезпека... Пронесло, вона не засміялася. Куди ж подіти свою сумку? Як із нею незручно. Поставлю на коліна. Підходить. Що за…? Рука зрадливо сіпнулася, коли до неї торкнулися. Вона хоче, щоб я її обійняв? Це можна. Хоч щось приємне. Ось так. Чудово. Ай. Навіщо вона так вп'ялася в мої груди. А-А-А-А! Вона хоче роздерти їх, щоб добути там руду, чи це ласка? Походу ласка... краще б руда. Чому всі затихли? А драматичний момент, головний герой помирає.

— Ал, Ал… — знову вона волає. Люди злісно почали шикати з різних боків, — Ал, я хочу таку ж сукню, як у героїні Ельзи! Ал, ти купиш мені таку?

Це було надто голосно. Навіть деякі актори мимохіть люто зиркнули в наш бік. Який сором. Долоньки несподівано спітніли. І чоло вкрилося потом. Сором – неприємна штука. Але всі знову звернули свої погляди на сцену, забувши про зойки Ісади. Це добре. То все-таки, хто там вмирає? Треба додивитися п'єсу, гроші ж сплачені. Ага, його зрадив брат, і вистрілив у спину, зрозуміло. Типова ситуація для… Що це? Щось не так. Що це за почуття? Не можу зрозуміти звідки дискомфорт… Схоже на… О, ні! Тільки не це! Боги, всілякі боги в яких вірять усілякі раси, благаю вас! Прошу! Нехай ця рідина, яка плавно стікає з області паху на коліна — це підступні каверзи мого сечового міхура. Нехай я споганив штанці як маленька дитина, а не апельсиновий сік розлився в сумці. Адже там перепустка, карта, а найголовніше — чек на двісті золотих.

Так-с. Акуратно засунемо руку в сумку. Вгорі сухо, вже добре. Різко йдемо вглиб. Твою… Вказівний та середній пальці повністю занурилися у липку субстанцію. Це все ж таки сік. Я розпачливо кинув сумку під ноги, оглядаючи масштаби трагедії, що трапилася з моїми штанами. А там було на що подивитись. Величезна жовта пляма, що плавно йшла до колін. Що ж робити? Думай Ал, думай. Ти й не з таких колотнеч виходив. Що роблять із мокрими штанами люди? Вірно – сушать. Як швидко висушити штани? А просто! Я ж маг. Треба скористатися заклинанням вогняної кулі, тільки направити в неї мізерну кількість енергії. Щоб долоня випромінювала жар, але не вогонь. Так! Направимо трохи енергії в татуювання... Чудово, жар пішов. Направимо долоню на пляму. Тепло пішло. Тепер просто треба трохи потримати, і воно випарується, та я геній. А зараз треба вдати, що я весь поглинений п'єсою, поки Ісада не помітила маленької трагедії з моїми штанами. Ага, головний герой помер, значить, скоро вже кінець. Залишилося ще трохи й все скінчитися. Потрібно встигнути підсушити штани. Ісада поклала свою голову на моє плече. А вуха її теплі. Прямо випромінюють тепло. Може вона також маг?

А що то за запах? Паленим запахло. Та й жарко якось у штанах. Батю-ю-юшки. Це ж мої портки горять. Я підлетів зі свого сидіння, наче в м'яке місце встромили шило. Відчайдушно молотя себе руками по штанях, я намагався загасити вогонь. Ще пара ляпасів по тканині — і пожежа локалізована.

Посмішка полегшення, відведення погляду від штанів, піднесення голови. І тут я знову чую цей мерзенний звук агонії всіх котів світу, яким притиснули хвости дверима, тобто сміх Ісади.

Мить, усвідомлення ситуації, в яку я потрапив, згоряння від сорому. Від чого сором? А ви уявіть собі таку картину: театр, п'єса в розпалі, йде останній акт, глядачі в напрузі, розв'язка близько. Несподівано, приблизно в п'ятому ряду, високий, гарний чоловік, з криком схоплюється зі свого місця і починає бити себе долоньками по штанях. Ви збентежені, навіщо він це робить? Може, це частина п'єси, і він зараз побіжить на сцену до своїх колег-акторів. Ще кілька секунд, він перестає бити себе по ногах і завмирає. І тут ви бачите, через що така метушня. У чоловіка на білосніжних штанях величезна жовта пляма від ременя до колін, а трохи нижче від правої кишені — невелика пропалена дірка. Момент і зал пронизує якийсь мерзенний звук, що видається дівчиною, яка сидить поруч із чоловіком у білосніжних, колись, штанах.

Так ось. Які ж думки крутилися в моїй голові, коли я схопив просочену апельсиновим соком сумку і неквапом попрямував до виходу з театру? «А я все одно продовжую вірити в кохання! Навіть після такого! Я все одно вірю в справжнє кохання, і я його обов'язково зустріну! Сьогодні цього не сталося, але колись обов'язково станеться!».