Коли діти йдуть з батьківського теплого і затишного будинку, з тієї чи іншої причини, всі вони по-різному реагують на такі радикальні зміни в житті.

Одні ридають цілодобово, проклинаючи несправедливу долю, суворих батьків, божевільних сусідів, п'яного родича і всіх кого тільки можна, але ні в якому разі не себе коханих.

Інші радіють, що їх більше не будуть опікувати, і ось тепер то, як почнеться життя доросле і ні від кого не залежне.

Є й ті, яких більшість, хто просто перебуває якийсь час у ступорі від такої різкої зміни їхнього буття. Питання «що ж робити?» висить над ними непорушною брилою, яка намагатиметься розкроїти голову колишнім дітлахам.

Але коли дітей забирають насильно в армію, реакція майже завжди одна й та сама — страх і відчуття безвиході.

Дорм уже годин шість мусолив подібні думки у своїй голові. Спочатку він був у розпачі. Потім він перебирав різні варіанти своєї швидкої смерті: шалена куля, що пробила грудну клітку; меч, що відрубав голову; магічний вогонь, який спалив до тла; і ще безліч і безліч варіантів. Зрештою, хлопцю це набридло, і він переключив свою увагу на інших новобранців, які їхали з ним.

Загалом у критому кузові вантажівки сиділо двадцять чоловік: дев'ять хлопчиків, десять дівчаток і один солдат, який стежив за тим, щоб до кінцевого пункту доїхали всі дев'ятнадцять.

Одягнені в простецькі речі сірих тонів, перелякані й втомлені, майбутні солдати тулилися один до одного на дерев'яних лавах, прибитих до бортів. На вигляд новобранці були приблизно одного віку, лише двом хлопцям, які сиділи біля солдата, було по двадцять років. Дорм бачив їх кілька разів на причалі, біля рідного дому. Вони з солдатом про щось тихо балакали, періодично посміхаючись. Складалося враження, що цих двох везуть не до армії, а на роботу в полі, жодної паніки чи страху. Невже вони вже змирилися зі своїм майбутнім?

А ось обличчя інших були не менш сумними, ніж у Дорма. Щоб знову не вдаритися у роздуми з приводу швидкої смерті, хлопець подумки змусив себе поставити галочку навпроти слів «нічого вже не зміниш» і почав шукати позитивні моменти.

По-перше, він навчиться поводитися зі зброєю і стане справжнім чоловіком. Чи це не мрія кожного хлопця? Хіба не саме це бажання, стати солдатом, змушує молодиків виламувати деревиняки поміцніше і лупасити ними один одного до фіолетових синців, волаючи від захоплення? Дорм тепер відчує все це з лишком.

По-друге, його безкоштовно годуватимуть. Дуже навіть непоганий плюс! Не має значення, зима, поганий урожай, затяжні дощі, солдати завжди отримують свою їжу.

По-третє…

З райдужних роздумів Дорма вивів різкий удар долонею по маківці.

— Тебе вже встигло контузити!? Швидко випльовуйся з вантажівки, що глухий?

Солдат вичікуючи дивився на хлопця, останнього, хто залишився в кузові.

— Ага, — невиразно відповів Дорм і виліз надвір. Картина відкрилася безрадісна.

Ідеально рівна витоптана рівнина, яка простягалася на всі боки до самого горизонту. Сотні брудно-жовтих наметів різних розмірів і форм, десятки суворих солдатів, юрби новобранців, і одна-дві людини у звичайному цивільному одязі, що снували туди-сюди.

За спиною новоприбулих розташувався парк військової техніки. Основою його були позашляховики з одними лише каркасами, замість обшитих металом кузовів. Ну, і другою поширеною одиницею військової техніки виступали вантажівки, схожі на ту, в якій привезли новобранців. Забарвлення і перших і других — блідо-жовте, із зеленими плямами по всьому кузову.

Якоїсь особливої ​​смерто-машини не спостерігалося. Зважаючи на все, тут лише машини, призначені для транспортування солдатів та офіцерів.

Дорма й інших вісімнадцять молодиків вишикували в одну шеренгу, дали кожному яблуко, шматок хліба та одне відро води на всіх. Поки діти жадібно поїдали видані крихти й переляканими очима озиралися на всі боки, до шеренги почали сходитися солдати.

Через десяток хвилин, перед новобранцями, до яких додалося ще десятка два новеньких, вже стояли четверо чоловіків у блідо-жовтій запраній військовій формі. Вони пильно дивилися праворуч, убік основного нагромадження наметів і були явно незадоволені.

— Ну і де він лазить? Йому і так дозволено першим вибирати собі новачків, а він ще й спізнюється! — роздратовано пробубнив один із них.

— А в тебе, як завжди, труби вже горять? Швидше б взяти собі пару дівчаток і відправити їх знаходити випивку? — сказав найвищий із них, і всі четверо дружно зареготали. Більшість дівчаток, почувши ці слова, з жахом перезирнулися.

За мить солдати, як по команді, замовкли, випростались і спрямували свої погляди поверх голів новачків.

Новобранці, помітивши таку дивну зміну поведінки чоловіків, почали крутити головами, бажаючи дізнатися, що так вплинуло на них? Відповідь не забарилася.

До шеренги новачків наближався чоловік. Точніше навіть не чоловік, а величезна гора м'яса та м'язів мчала на всіх парах до звичайних смертних. Людина була дуже високого зросту і неймовірно великої статури. Так-так, саме так, жодними іншими параметрами цю машину смерті не описати.

Коли він підійшов ближче, новобранці змогли розглянути його детальніше і захопитися ще більше, декого навіть почало трусити від страху.

Ідеально виголене обличчя і вся голова загалом. Частина шиї та ліве плече вкрите давніми опіками. З одягу на ньому були лише широкі блідо-жовті штани та сіра майка, взуття не було, та й навряд чи у всьому Королівстві Віндіна знайдеться хоч одна пара черевиків, які б змогли налізти на ці лапи.

Озброєний гігант двома кинджалами та двоствольним обрізом. Розташовані знаряддя  смерті були дуже незвичайним чином. Принаймні Дорм таке бачив уперше.

Двогострий маленький клинок закріплений у спеціальних шкіряних піхвах на правому зап'ясті так, щоб рукоятка трохи випирала над кулаком.

Другий кинджал, більше схожий на невеликий меч, теж був заточений з двох боків. Розташування його трохи збивало з пантелику — вздовж тулуба, з лівого боку, вважай, з краю живота, ще й рукояткою вниз. Спершу, здається, що цю зброю просто неможливо дістати у разі бою, але за легкість введення в експлуатацію відповідають дуже дивні піхви. Тильна сторона — суцільний лист невідомого сплаву, що повторює контур зброї, зовнішня сторона — дві смужки цього сплаву, але прироблених по краях. Тобто, щоб дістати кинджал, треба провернути його в піхвах до клацання, після цього він вийде з пазів і можна сміливо трощити ворога.

Двоствольний обріз розташований у кобурі на лівому стегні так, щоб можна було його легко дістати лівою рукою. Після незвичайної дислокації кинджалів це місце вогнепальної зброї було якимось дуже банальним.

Здоровезний босий мужик, пройшовши два рази від початку і до кінця шеренги, зупинився рівно на середині, швидко пробігся поглядом по новобранцях і голосом, що більше нагадував ревіння ведмедя, голосно промовив:

— Руда, худорба і… давай ось цей лупатий — за мною, — останнє стосувалося Дорма.

Троє новобранців невпевнено, ніби сумніваючись, чи справді вибрали їх, вийшли з шеренги й, озираючись на решту новачків, поплелися за чоловіком. Хоч він і йшов не поспішаючи, але через розмах його величезних ніг, новобранцям іноді доводилося переходити на біг.

Вони проходили повз десятки різних наметів, солдатів, майданчиків для тренувань, збройових, стрілецьких полігонів. Спочатку все це справило на хлопців та дівчину сильне враження, все-таки у військовому таборі вони були вперше, але вже на двадцятому однотипному майданчику з мішенями їхній інтерес згас. Аж надто тут все однакове.

Поки новобранці йшли за дивним босим гігантом, Дорм встиг розгледіти друзів за нещастям.

Рудою виявилася, хто б міг подумати, руда дівчина, трохи старша за Дорма. Волосся заплетене в товсту косу, лоб, впритул до холодних блакитних очей, закривав густий чуб, миле ластовиння на носі.

Другим виявився і знову несподіванка, дуже худий і високий хлопець років вісімнадцяти. Він також носив чубок, але якщо дівчині він йшов, то в цього кадра він був ідеально рівний і доходив до середини лоба.

Дорм, мабуть, і сам зараз мав не найкращий видок: густі чорні патли, що стирчали у різні боки, обдерті штани, брудна сорочка.

Новобранці загорнули за черговий, середніх розмірів жовтий намет, і зупинилися на невеликій галявині. Вона була дуже витоптана, навіть ні натяку на траву, і з трьох боків огороджена невисоким, десь до пояса, дерев'яним, збитим поспіхом, парканом. 

Гігант обернувся до трійці обличчям.

— Відтепер я ваш капітан, ваш учитель, ваш батько, ваш наставник. У нас, в армії Королівства Віндіна, немає імен, лише військові прізвиська. Мене називайте Боров і звертайтеся до мене тільки на ви. Щодо вас, жовторотики, то відтепер, ти Руда, ти Худорба, а ти Лупатий. Запитання?

Всі троє мовчали й обережно, з-під чола, поглядали на свого нового командира. Запитань було багато, але ставити їх ніхто не поспішав.

— Щоб хоч якось налагодити контакт і познайомитися, розкажіть про себе, — цей ведмежий голос ніяк не натякав на дружній лад, хотілося взяти руки в ноги й втекти якомога далі, в іншу країну, наприклад.

Від цієї пропозиції розповісти про себе Руда напружилася, а Худорба вкрився потом і почав дрібно тремтіти. Дорму довелося брати перший удар на себе. Він зробив крок уперед і, намагаючись не заїкатися, почав:

— Моє ім'я — Дорм, мені шістнадцять, я син рибалки, до військової справи не привчений.

Боров задовільно кивнув, і Дорм став на своє місце.

— Моє ім'я — Кравчик, мені двадцять чотири, є дружина, маленька донька, малюю картини, — перелякано протараторив Худорба.

— Скільки років?

— Кому?

— Доньці твоїй! — гримнув у відповідь гігант так, що коліна Кравчика трохи підкосилися.

— Три.

— Ім'я?

— Кра… Кравчик, — заїкаючись, відповів новобранець.

— Та не твоє! Дочки!

— Мама. Тобто Мік-к-к… Міка. Її ім'я Міка.

Боров йому трохи помітно кивнув, змусивши потіти Худорбу ще сильніше, і витріщився на дівчину.

— Я — Руда, мені сімнадцять і я — майбутній воїн Королівства Віндіна, — не відводячи очей від гіганта, промовила дівчина.

— Ха! — вигукнув Боров так, що Кравчик смикнуться від переляку. — Ось, навчайтеся шмаркачі! Баба, а як швидко збагнула, що і як тут влаштовано, і як треба поводитися.

Не чекаючи будь-якої відповіді, їхній новий командир розвернувся, зняв з себе зброю, майку та акуратно повісив усе це на паркан.

— А тепер невелика посвята, — гігант демонстративно хруснув шиєю та кісточками пальців, — нападайте, як умієте.

Дорм звичайно чекав щось подібне, але хоча б тижні через три, коли його хоч чогось навчать.

Боров підняв руки та стиснув кулаки на рівні обличчя. Гігант був серйозно налаштований. Що дивно, першою в бій кинулася Руда. Вона зробила пару впевнених кроків і з розмаху, залишивши долоню рівною та напруженою, вдарила нею чоловіка. Точніше буде сказати, вона спробувала це зробити, бо назустріч прямій долоні Рудої Боров махнув своїм лапищем.

Незрозуміло, на що сподівалася дівчина, але через якусь мить вона вже валялася осторонь і, крекчучи від болю, відповзала вбік.

— Лупатий, може тепер ти!? — на повному серйозі проревів Боров, навіть не думаючи насміхатися. Невже він справді очікує, що шістнадцятирічний син рибалки може дати хоч якусь відсіч досвідченому воїну розміром із будинок!?

У голову Дорму вдарив адреналін, думки почали хаотично гасати по свідомості, і спливла фраза баті, сказана пару років тому, коли хлопчика відлупцювали троє хуліганів: «Сина, якщо тобі довелося нарватися на амбала, а відступити нема можливості, лупи між ніг та тікай».

Вирішивши дотримуватися цієї нехитрої стратегії, Дорм наблизився до свого нового командира.

На відміну від Рудої, хлопець не став галопом летіти на ворога. Він напружився, зупинився за два кроки від Борова і випадково глянув йому в очі. Там не було ні глузування, ні жалості, ні навіть злості, лише зосередженість. Гігант хмикнув і, не рухаючись з місця, замахнувся лівим кулачищем, цілячись Дорму в щоку. Хлопець з дитинства мав чудову спритність, тому без особливих труднощів пірнув вниз, пішов від удару і зібрався вже завдати всеруйнівної атаки, як несподівано, йому в лоба в'їхала боса брудна п'ята, розмірами нічим не поступаючись голові Дорма. Це був перший раз у житті сина рибалки, коли він знепритомнів.