Як же добре поспати в ліжку, на чистому простирадлі, під теплою і м'якою ковдрою. А ця подушка, таке відчуття, що вона зроблена з найм'якішої м'якості у світі. Чудово! Просто лежати та насолоджуватися моментом у цій колисці тепла та затишку. Так би й провалялася до самого вечора, але ні. Досить спати. Сонце вже давно встало, а я ще в ліжку. Але ж я заслужила на це! Після стількох днів поневіряння з цими мужланами, я нарешті прийняла гарячу ванну і виспалася в нормальних умовах, маю на це повне право.

«Потягу-у-у-ушки» — як казала в дитинстві мама. Щоразу, коли прокидаюся, згадую про це. Як же я скучила за нею. І за татом. І за сестричкою. Вона зараз, напевно, вже мого зросту. Востаннє, коли я її бачила, вона ще навіть до школи не ходила. Та-а-ак! Відставити сумні думки. Цей день занадто гарний, щоб витрачати його на смуток.

О-о-о! Орум вже нові речі купив і тихо поклав їх на тумбочку, поки я спала. Який він дбайливий. Ми з Алом давно б загнулися без нього. Коли ж це височенне безглуздя визнає цей факт? Замість того, щоб спасибі сказати, завжди дошкуляє і дражнить старого дорфа.

Що тут у нас за одяг? Біла майка — якраз. Чорні штани... Які вони легкі. Чарівність. Він навіть шкірянку виправ, ще не до кінця висохла. Усе! Якщо колись і вийду заміж, то тільки за такого як Орі, господарського та уважного.

Треба зробити зарядку. Віджимання. Раз, два, три, чотири... двадцять п'ять, двадцять шість, двадцять сім… п'ятдесят дев'ять, шістдесят. Присідання. Раз, два... сорок дев'ять, п'ятдесят. На цьому і закінчимо ранкові вправи, далі на мене чекає дещо цікавіше і корисніше.

Замучила я вчора Калеба, але таки досягла свого. Треба вмитися, швидко чогось перехопити й потренуватися з ним. А то цей некромантишка знову кудись лижі нагострить, а потім шукай його по всьому місту.

Перший поверх, простора їдальня, кухар, здоровенний дубовий стіл і невелика тарілочка з їжею вже чекає на мене. Що тут у нас?

Найсмачніший омлет. Начебто звичайні яйця і молоко, але вміння кухаря зробили з цих інгредієнтів справжню смакоту. І звідки тільки у Локуса стільки грошей? Здавалося б, звичайний на вигляд торгаш-алкоголік, а он яку віллу орендував, ще й з кухарем і прислугою. Щось тут не чисто. Але, як кажуть, кожен заробляє як уміє. І якщо кмітливість Локуса дозволяє йому сплатити пару днів проживання в таких хоромах, то хто я така, щоб його засуджувати?

Піднімемося знову на другий поверх. У кімнаті Калеба нема. Або він у внутрішньому дворику, або вже втік. Потрібно захопити катану, навіть якщо його не буде, так потренуюсь, «бій з тінню» — краще, ніж просто лежати на ліжку цілий день. Шкірянку та окуляри думаю можна не брати, від сторонніх очей внутрішній двір особняка був обгороджений цегляною стіною не менше шести ліктів у висоту, а прислузі немає справи до будь-яких незвичайних рук клієнтів.

Пощастило, некромант не змився, а чекав у дворі. І так гарний настрій піднявся ще більше. Все-таки я люблю тренування: і корисно, і весело. А спаринг із Калебом обіцяє бути ще й цікавим.

Внутрішній двір особняка являв собою чималих розмірів квадрат, з трьох сторін огороджений високим цегляним парканом, а четвертою стороною був будинок. Безпосередньо на самому подвір'ї — доглянутий газон, кілька лавочок, кілька акуратно вистрижених кущів та височенне дерево з масивною кроною, яке давало тінь. Саме під цим деревом і стояв Калеб, ліниво перекидаючи метальний ніж із руки в руку.

— Готова? — спитав некромант, схиливши трохи голову набік, начебто оцінюючи.

Сьогодні він був одягнений у свій беззмінний темно-синій жилет, обвішаний десятками ножів, сірі лляні штани та легкі сланці місцевого шиття.

— Завжди готова.

— З чого почнемо?

— Начаруєш мені кілька скелетів для розминки?

Калеб мовчки кивнув на знак згоди. Обличчя його при цьому не видало жодної емоції. До чого бісить ця одноманітна міна.

Біля ніг чоловіка лежав уже добре знайомий мішок. Набитий він, увага, може бути несподівано для людей зі слабкими нервами — кістками. Некромант підхопив мішок за куточок, витрусив його на землю. Десятки різних кісток. Бррр. Калеб заплющив очі, щось шепнув, провів рукою над купкою. Одне з татуювань на передпліччі, яке складалося з двох незрозумілих слів, спалахнуло фіолетовим світінням, а з купи кісток, за пару секунд, сформувалися два скелети, охоплених фіолетовою аурою. Замість людського черепа в одного з них був чи то козячий, чи то оленячий, чи то коров'ячий, загалом — звірячий.

— Вражає, — завжди любила спостерігати за чаклунством, тим більше некромантією, — а скільки…

Скелети не дали домовити. Або точніше сказати — Калеб не дав домовити, все ж таки він керував цими двома доходягами. Один кинувся на мене, махаючи кулаками, другий обходив збоку. Ну, подивимося, що два скелети можуть протиставити воїну, який навчався різних єдиноборств та технік бою на Горі Монахів. Стоп. Калеб що, моделює таку саму ситуацію, як і тоді в лігві грифусів, коли вони мене хотіли оточити? От стерво.

Перший кістяний боєць невпинно махав руками, намагаючись зачепити мене. Крок назад, промазав. Блок рукою, і одразу ж ще один крок назад, знову мимо. Рухався він хоч і швидко, але незграбно, тому особливих труднощів ухилиться від цього неконтрольованого потоку ударів, не склало. Що там другий зволікає? Невже вичікує момент, коли в моєму захисті з'явиться пролом, щоб атакувати? Точно так і є. Доходяга тримається трохи осторонь, у демонстративно вичікувальній позиції. Що ж, дамо йому шанс проявити себе.

Перший скелет націлює кулак мені у скроню. Іду вниз від траєкторії руху удару, роблячи при цьому вигляд, що спотикаюся. Другий кістяний боєць помічає цей обманний маневр, думаючи, що я оступилася, і прямує до мене, готуючись завдати удару ногою в живіт. Може, невмілого новачка таким способом вони й уклали б, але ось зі мною такі фокуси не пройдуть. Правою рукою перехоплюю кістяну ногу, що летить, і в цей же момент, долонею лівої лускатої руки з усієї сили штовхаю другого в грудну клітку. Готово. Результат перевершив усі мої очікування. Один із них розсипається на льоту, другий позбавляється ноги, від сильного ривка.

— Що за дитячий садок? Якщо за допомогою цих скелетів ти звільнив нас з лап грифусів, то я розчарована, — адреналін уже бурхав у моїй крові, дозволяючи подолати свої страхи й навіть трохи подразнити некроманта, який у перші дні нашого знайомства наводив на мене чималої жуті.

Калеб хитро посміхнувся, і на додаток до перших двох слів, що світилися на його передпліччі, спалахнуло ще одне. Тієї ж миті, кістки, що валялися під ногами, закрутилися вихором, формуючись в єдине тіло. Ще мить і переді мною вже стояв удосконалений скелет. Він став значно вищий за своїх попередників, у нього було дві голови, одна з яких звірина, дві ноги та чотири руки. Двома верхніми кінцівками, які були помітно коротші за нижні, він тримав кістяну палицю. Основою для палиці був хребет. О-о-о, бій зі зброєю, тож розминка вже закінчилася і можна перейти безпосередньо до тренування. Цей суперник був явно вище.

Де я кинула катану? Праворуч немає, а ліворуч… Воу! Ледве не пропустила атаку цього кістлявого монстра. Значить, вирішив даремно не втрачати часу, поки я беззбройна. Не можна так із дівчатами, ох не можна! Зараз ти в мене отримаєш! Переверт ліворуч, правою рукою хапаю катану. Ну, давай скелетон, покажи, навіщо тебе створила людина без емоцій.

Пара пробних ударів. Кістяну палицю захищала фіолетова аура, тому вона витримувала руйнівну міць сталі. Не погано. Знову обмін ударами. А якщо трохи прискорити темп? Колючий прямий, катана майже досягла мети, але скелет в останній момент увів удар убік. Не втрачаючи швидкості, удар з розвороту, знову помах палиці змінив напрямок леза. Різкий широкий удар на розмах, і знову вдалий захист. А якщо спробувати взяти натиском?

Блискавичний ривок вперед. Клинок і палиця схрестилися, видавши глухий звук, а не металевий брязкіт, як зазвичай буває при зіткненні лез.

Давай, натисни, дівчинко! Ти маєш силу, а в нього тільки кістки. Навалитися всім тілом! Через пару секунд перевага пішла на мою користь. Чудово! А чого це Калеб либиться? Начебто я вигра... Ох! Мене відкинуло вбік від різкого удару по ребрах. Падіння на землю, перекид назад, ще один. Треба перевести дух, бо аж зірочки в очах затанцювали. Сама винна, не варто забувати, що у супротивника чотири руки! Поки я мірялася силами з двома його клешнями, дві інші пройшлися по моїм ребрам. Неприємно. У минулі часи за таку неуважність майстер Зін змушував цілий день бути тренувальною грушею для інших його учнів, яких тоді, крім мене, було ще одинадцять. Що ж. Втрачаю форму.

Якщо Калеб перейшов на новий рівень, то і мені час. Глибокий вдих, кілька секунд потримати кисень у легенях, видих. Час взяти своє тіло під повний контроль. У голові щось перевело вимикач з положення «ВИМК», у положення «УВІМК». Серце нормалізувало свій ритм, дихання заспокоїлося. Сприйняття бою посилилося, дозволяючи реагувати на будь-які дії швидше.

Стрімкий ривок до скелета. Розмашистий удар по корпусу. Клинок відскочив від палиці. Відхід від вільних рук скелета. Розворот на місці, колючий удар в район серця. Лезо пройшло між ребер, не завдаючи противнику шкоди. Знову моя помилка. Жива людина вже б полягла, а в цього не було органів, а отже, і атакувати його треба по-особливому.

Скелет вирішив не відсиджуватися у захисті та перейшов у напад. Швидкий наступ, але я легко передбачала кожен ворожий випад, блокуючи його катаною, або лівою рукою, паралельно розмірковуючи над тактикою. Як перемогти його? А якщо тупо силою?

Обманний крок у ліву сторону, скелет змістив свою палицю в той же напрям. Різкий ривок вправо, потужний удар по діагоналі зверху вниз. Сталь зіткнулася з палицею. Лівою лапою хапаю нижню руку скелета і з усією силою смикаю її убік. Разом з кінцівкою вдалося вирвати більшу частину ребер. Скелет не очікував такого стрімкого розвитку подій та перейшов у відступ, але вже пізно. Лезо катани з хрускотом розрубало кістяне тіло навпіл, саме в тому місці, де нещодавно була одна з його рук, тим самим роблячи противника більше не придатним для бою.

Урочиста усмішка осяяла моє, злегка змокле від поту обличчя. Хоч я зовсім і не втомилася, але у дворику не було й натяку на вітерець, а сонце вже добряче припікало. Все це разом, та ще й сутичка зі скелетами змусили мене попотіти в самому прямому сенсі цього слова. І навіщо тільки я начепила новий одяг, дурепа?

— Калеб, давай зробимо маленьку перерву?

Некромант байдуже знизав плечима і плюхнувся на землю під кроною дерева. І справді, яка йому різниця? Це ж не він тут скаче, як жвавий цапик під палючим сонцем.

Я прихопила з лавки флягу наповнену водою і наслідувала прикладу цього ледаря, зручно умостивши свою п'яту точку на теплій землі.

— Непогано, — кивнув головою Калеб у бік купи розкиданих по двору кісток.

— Та це так, пустощі, я ще й не таке можу! — що ти мелеш? Зовсім з розуму вижила? Ви ж дорослі люди, а ти починаєш випендрюватись, як маленька дівчинка, яка відповіла на запитання «Скільки буде два плюс два?».

— Я сказав непогано, і це не похвала. Для найманки, яка навчалася у монахів, майже немає техніки.

Продовження розмови не було. Час йшов, а ми мовчки сиділи, як два боввани. Треба його про щось запитати. Про щось просте і буденне. Думаю зараз найкращий момент для цього.

— Послухай, Калебе, я розумію, що ми навряд чи станемо напарниками. І тим паче ми не станемо друзями. Але все-таки ми вже багато пройшли разом. І думаю, ми заслужили хоч трохи довіри? Ти так не думаєш? — і це називається запитати про щось звичайне і буденне?! Що ж. Тепер він знову перестане розмовляти, а в усьому винна моя нав'язливість.

— Можливо, — задумливо промовив некромант. Ого! Є контакт. Тепер головне все не зіпсувати та поставити правильне питання.

— Розкажи про своє минуле…

Що?!! Розкажи про минуле? Ти явно неадекватна. Він мовчить. Чому він мовчить? Напевно, його засмутило це питання. Відповіді на нього явно чекати не варто. Ну, коли пішла така малина і гальм я вже зовсім не відчуваю.

— А що такого особливого в цих близнюках? Навіщо вони вам потрібні?

Та ти дівко, я дивлюся, взагалі очманіла! Ану швидко захлопни рукавичку, поки він не назвав тебе божевільною і не віддав своїм скелетам на поталу.

— Послухай уважно, Єлено, — його голос холодний і бездушний, — ти маєш рацію, ми не станемо напарниками, і тим паче не станемо друзями. Останні пару тижнів я тільки й роблю, що витягаю вас з різних халеп, а навіщо? Няньчусь з вами тут, як із малими дітьми. Ви не організовані, наївні та дурні. Я взагалі не розумію, як ви й досі живі. Ти стверджуєш, що ви втрьох друзі та колеги. Тоді дай відповідь мені, чому в лігві грифусів, як тільки ти звільнилася, то не допомогла своїм друзям, а стрімголов помчала рубати направо і наліво, забувши, що в тебе є команда? Ви не професіонали, ви навіть не любителі, ви просто купка тупоголових дилетантів, які уявили себе найманими воїнами.

Погляд сам собою пішов кудись униз. Гарного настрою і слід простив. Бракувало зараз ще розплакатися. Але я не надам йому такого задоволення. Цей... цей... Калеб. Зараз думки у моїй голові нагадували шторм, що обрушився на мирне село.

Навіщо він це сказав? Сама винна, не треба було лізти з розпитуваннями. Адже він має рацію, за великим рахунком, його просто приставили до нас, як наглядача у в'язниці. Але він уже неодноразово допомагав нам, як і ми йому. Це його робота. Але все одно, навіщо він це сказав?

— Знаєш, чим відрізняється професіонал від аматора? — продовжив Калеб, не відводячи свого холодного погляду від Єлени. — Дисципліною. Дисципліною у поведінці, у своїх манерах, своїх рішеннях, навіть у бою. Ваша зграя навіть приблизно не чула про таке.

— Твоя хвалена дисципліна тільки робить із людей слухняних шавок та рабів! — вигукнула Єлена, не бажаючи відмовчуватися.

— Саме, як ти висловилася, моя хвалена дисципліна і відрізняє дорослу людину від дитини.

Мить, і всі думки затихли. Буря в моїй голові миттю зникла, а на зміну їй прийшла злість. Чиста і неприборкана. Майстер Зін колись сказав дуже мудру річ: «Ти маєш контролювати свої емоції під час бою. Концентрація – це шлях до істини. Але. Іноді, щоб подолати перешкоду, треба спустити свій гнів із повідця і дати йому можливість вирішити твої проблеми». Зараз саме той момент, коли мені потрібно спустити свій гнів із повідця.

— Давай проведемо тренувальний бій. Ти і я.

— Ти дійсно цього хочеш? — слова цієї людини були не чим іншим, як глузуванням. — Врахуй, я навіть у тренувальному бою користуюся виключно справжньою зброєю і на повну силу.

— Я теж, — мій голос навіть не здригнувся. Цьому розумнику вдалося вивести мене з себе парою фраз.

— Добре, але маю одну умову.

— Яку?

— Якщо я виграю, ти перестанеш страждати дитинством та необґрунтованим юнацьким максималізмом. Братимеш відповідальність за рішення і вести цих людей за собою. Інакше ви просто помрете. Знову повторюся, я не розумію, як вам досі вдалося вижити, але запевняю, далі буде дуже важко, і без організованості…

Я не дала йому домовити, шпурнувши в обличчя флягу з водою. Жаль, що у некроманта блискавична реакція. Він з легкістю розрубав предмет, що летів, на дві частини, ножем, який невідомо звідки з'явився в руці.

Не хочу концентруватися та контролювати бій. Хочу звільнити свою лють.

Перекид назад із сидячого становища, катана вже була в руці. Ну зараз повеселимося! Подайте сюди цього некромантішку.

Калеб теж був уже на ногах і зайняв бойову стійку. Ага, отже, стиль Рози, як називають його монахи. У кожній руці по ножу, рукоятки спрямовані вгору, леза – вниз. Права рука закриває нижню частину обличчя, ліва розташована лише на рівні живота. Майстри, які володіють таким стилем дуже небезпечні супротивники, але мені все одно, зараз я просто хочу віддубасити цього вискочку.

Три стрімкі кроки, помах клинка, і понеслись веселощі. Я від щирого серця махала катаною, обсипаючи Калеба різними ударами в різних площинах, вкладаючи в них всю доступну мені силу, не особливо при цьому цілячись і роздумуючи над тактикою. Некромант добре розумів, що такі потужні атаки йому не відбити своїми ножами, і тому крутився як дзиґа, уникаючи смертоносного клинка.

Десь після двадцятого, а може й сотого удару, я відчула, як маленький струмок біжить від плеча до ліктя. Невже зачепив? Я різко відскочила назад, даючи рукам перепочити. Швидкий погляд по плечу, так і є! Цей гад примудрився глибоко різанути.

Боковим зором зауважую, що в мене летить предмет. Я тільки починаю крутити голову, а ліва рука вже інстинктивно підіймається для блоку. Дзинь. Метальний ніж відскакує від луски. Ага, розмріявся. Ця рука витримує автоматні постріли, не те що якийсь ножичок. А де, власно, хазяїн цієї зубочистки? У полі зору не було. А якщо його немає спереду, то він...

Я різко присідаю і дуже вчасно, бо наступної миті над головою синхронно просвистіло два ножі. Не позіхати! Не чекаючи подальших дій супротивника і не розвертаючись, навмання тицяю мечем назад. Ага. Потрапила. Черговий перекид уперед, розворот.

З правої ноги Калеба, трохи вище за коліно, капала кров. Жаль, але це була лише подряпина. Урочиста усмішка, яка зникла так само миттєво, як і з'явилася. Некромант уже тримав у руках інші ножі та летів на мене.

Я не встигаю перехопити меч для захисту. Треба щось робити! Імпровізуй.

Те, що сталося далі, я дізналася вже з уст Орума. Як стверджує дорф, який застав нас саме в цей момент бійки, після стрімкого ривка Калеба, ми схрестили зброю. Катана, зустрілася з одним із кинджалів, а ось лезо другого я схопила лівою рукою, не боячись поранитися. Некромант, розуміючи, що ніж уже не допоможе, просто відпустив його, моментально вихопив ще один з кишені свого жилета і, замахнувшись навскіс, по саму рукоятку всадив його в мою праву руку, трохи вище за кисть. Катана випала з моєї долоні, а лоб Калеба з усього розмаху влетів у моє обличчя. Кінець тренування.