Змішана Держава. «Оселя миру, дружелюбності та рівності!». Уряд пропагує це гасло на кожному кутку своєї території, закликаючи всіх бажаючих стати почесними громадянами великої країни. Не важливо, безпритульний ти, або каліка, дорф невдаха, або старий злодій ірні — тут тобі будуть раді.

Спочатку задум обґрунтування такої держави був дуже багатообіцяльним. Створити країну, в якій не було б дискримінації та расизму. Місце, де всі раси рівні між собою, де люблять один одного ірні чоловік і жінка людина, вони можуть жити разом, і ніхто не засуджуватиме їх за це.

Ідея чудова, симпатизувала багатьом, і за якихось п'ятдесят років на місці диких лісів та рівнин утворилася Змішана Держава. Велика, могутня та прогресивна.

Кількість населення збільшувалася з кожним роком вдвічі, економіка розвивалася, мирні відносини з іншими країнами були пріоритетними. Прям ідеальне місце для життя, не враховуючи двох основних проблем. По-перше, оселитися тут міг будь-хто, навіть серійний вбивця, і ніхто слова йому не скаже. По-друге, змішані пари не могли мати дітей. Дрібниці, здавалося б.

Роки йшли, держава процвітала, уряд хотів уже розширювати кордони, але несподівано все накрилося мідним тазом.

Злочинці повалили сюди тисячами, звичайним мирним громадянам стало важко жити з такими сусідами, кількість переселенців, котрі займалися чесною працею, різко зменшилася. Слідом за цим, демографічна криза накрила країну, оскільки кількість змішаних пар, не здатних мати потомство, у рази перевищувала сім'ї, що складаються з однієї раси. Експорт деревини, за рахунок якої більшою мірою і розвивалася Змішана Держава, впав з оглушливим тріском, тому що охочих працювати чесною працею ставало дедалі менше. Почалася багаторічна криза, яка роз'їдала, колись процвітаючий край.

Пройшли століття від заснування Змішаної Держави. І що ми маємо зараз? Гасло «Оселя миру, дружелюбності та рівності!» так само було актуальним, а ідеї, на яких будувалася держава — живуть і процвітають. Але тільки в столиці, яка мала промовисту назву — Обитель. Там так само мирно співіснували ірні, дорфи і люди, вони чесно заробляли свій хліб, вірили в добро і єдність усіх рас.

А ось те, що діялося на решті території Змішаної Держави — суцільний жах.

Візьмемо, наприклад, місто Авалас, назване на честь великого вченого, першого чоловіка, що оселився на тутешніх землях, разом зі своєю дружиною ірні.

Це місто є другим за кількістю населення у всій Змішаній Державі. Приблизне відсоткове співвідношення злочинних елементів та чесних трудяг — шістдесят на сорок. І з цих сорока — двадцять були стражниками чи воїнами, що числилися в гарнізоні міста. А з цих двадцяти — лише третина були чесними та відданими уряду та народу. Решту можна було купити за нещасний золотий.

«Жорстокість» — ось негласне гасло цього міста. Вбивство та розбій стали похмурою повсякденністю сучасного Аваласа.

І саме в цьому місті Єлена, Орум, Калеб та Ал гостювали вже другу добу. Так як грошей майже не було, Калеб, знайшовши всередині себе альтруїстичні позиви, орендував за свої заощадження невеликий будиночок, в центральній частині міста. З чого це раптом некромантик вирішив розщедритися — залишалося таємницею, але щось тут явно не сходилося.

— Ал, підкинь дров, будь ласка, — благаючим тоном попросила Єлена, помічаючи, що вогонь в каміні поступово згасає.

— Ні! Сама підніми свою ту, на чому сидиш і підкинь! Нарешті я добре вмостився в цьому кріслі і не маю наміру його покидати, — запротестував найманець, переставши, нарешті крутитися в кріслі-гойдалці.

— Відлупцювати би вас мітлою поганою, за лінощі ваші! — невдоволено пробурчав дорф. Він відкинув теплий плед, відклав убік розкурену люльку, і, вилізши з крісла, пішов у кут кімнати за полінцями.

— Дякую, Орі! Ти найкращий, — лагідно сказала дівчина.

— Так, ти найкращий! Якщо в мене буде син, я назву його на твою честь.

— Бідолашний хлопчик, — видихнув Орум, підкидаючи дрова у вогонь.

— Чого це він бідний? Хоча так, Орум — таке собі ім'я для великої людини.

— Я б прийняв обітницю мовчання і пішов у ченці, якби був у мене такий батько, — тихо пробубнив дорф.

— Що, що? Не розчув! — почав підвищувати тон Ал.

— Він нічого не сказав, тобі почулося! — знищила Єлена сварку в зародку. Але помітила, що Орум дав гідну відсіч магу. Місяці спілкування з цим балаболом зробили дорфа більш товариським та гострим на язик.

— Де це цікаво Калеб пропадає вже цілу добу? — запитав дорф, знову забравшись у своє крісло і розкуривши трубку.

— Це не наша справа. Сказав чекати, значить, чекатимемо, — вмить спохмурніла дівчина, — хоч мені це й не подобається.

— До речі! Мене одного непокоїть питання, чому ми ще не звалили? — уловлюючи незрозумілі погляди друзів, Ал вирішив уточнити. — Ну, тобто, Калеб стільки часу залишав нас без нагляду, що ми двісті разів могли вже зібрати манатки і поїхати в невідомому напрямку.

— Тобі нагадати, хто такий Себастьян і що він нам обіцяв? — вмить спохмурнішав дорф.

— Між іншим, я теж про це замислювалася на самому початку шляху. Можна було б поїхати до сина Орі, і там, спільними зусиллями, дати відсіч цьому дивному чоловікові з його головорізами. Або взагалі, зібрати манатки і загубитися всім разом, десь у глибоких лісах Долини Ірні… Але потім я дійшла надто очевидного висновку. Якщо Себастьян знайшов нас у пустелі, в селищі, про існування якого знає від сили, чоловік триста... Знову відшукати нас, йому не важко.

— Хм. Логічно, – погодився Ал.

— А ось мене турбує зовсім інше питання… — задумливо протягнув Орум, видихаючи тютюновий дим через ніс. — Чому саме ми? Чому для виконання цього завдання знадобилися саме ми?

— Ми професіонали, — гордо вдарив себе в груди Ал.

— Я тебе благаю, — плюнув у камін дорф, — судячи з його зовнішнього вигляду, він і його ватажок можуть дозволити собі найняти армію шукачів для знаходження близнюків і ще одну армію головорізів для їхнього супроводу. — Орум повільно наповнив легені димом. — Зізнаюся, я взагалі сумніваюся у існуванні загадкових ірні-близнюків.

— Поясни, — Ал явно був збентежений. А ось Єлена нічого не сказала, бо сама вже давно замислювалася про те, що зараз говорить дорф.

— Себастьяну щось потрібне від нас. Або ми самі. Може це взагалі якесь випробування. Маг-недоучка і сліпий на одне око старий дорф — мало чим відрізняються від інших. А от…

— А ось дівчина з незрозумілими мутаціями — заслуговує на увагу, — закінчила фразу Єлена.

У кімнаті запанувала мовчанка. Лише вогонь тихо потріскував у каміні, порушуючи тишу.

— Єлена… — тихо промовив Ал.

— Так?

— Я знаю, що тоді в «Самотньому друзі» наговорив багато зайвого. За останні кілька років ви стали для мене дуже близькими, і я хочу сказати…

— Щоб мені провалитися в помийну яму, безсердечний і егоїстичний Алпачін розмазує шмарклі, — весело підсік друга Орум.

— Тьху! Старий лисий дурень! Весь момент зіпсував. — розлютився Ал, і почав нервово хитатися в кріслі. — Забудьте! Нічого більше не скажу!

— І не треба, — тепло промовила Єлена і скуйовдила волосся на голові Ала, — ми знаємо, що ти хотів сказати.

— Та ну вас! — сказав Ал, відмахуючись від руки Єлени. — Тільки почнеш виливати душу, а на тебе одразу вішають ярлик марудника.

— Скажи, бісить, — зареготав дорф.

— Так! Усі зрозуміли, закрили тему! — Єлені треба було терміново змінювати обстановку, а то із задушевної бесіди це може перерости в чергову лайку, — є пропозиція.

— Валяй, — одночасно сказали Орі з Алом.

— Раз у нас поки що немає відповідей на наші запитання, пропоную на якийсь час забути про них, до з'ясування нових обставин. А щоб даремно не просиджувати штани в очікуванні Калеба, давайте навідаємося в Будинок найманця і трохи заробимо. Гроші нам явно не завадять.

— Що за Будинок найманця? — спитав Орум.

— Мда-а-а-а, — протягнув Ал, — і цей дорф називає себе головорізом і найманцем. Слухай і запам'ятовуй, мій короткий друже. Змішана Держава – це дуже бандитський та жорстокий край. Тут кожну секунду когось вбивають, щось крадуть і роблять інші гидоти. Уряд із цим усім не справляється. Хто б сумнівався, половина варти сама ці злочини вчиняє, а ще третина за гроші покриває лиходіїв. Коротше кажучи, трудових ресурсів не вистачає. І тоді якийсь геній вирішив відкрити Будинок найманця. Це величезна контора, філії якої є навіть у самому замизканому селі Змішаної Держави.

— Багато води, давай ближче до справи, — перебив лекцію Орум.

— Коротше, Будинок найманця — це такий собі посередник між найманцями та людьми, яким потрібна допомога. Припустимо, у людини вкрали вантажівку з товаром або, що буває часто, треба прибрати конкурента. Він приходить до Будинку найманця, розповідає про свою проблему. Його вислуховують, і називаю ціну, в скільки це обійдеться. Беруть гроші, оформляють заявку, і відправляють бідолаху додому, чекати на результат. Ну, а тут уже, на арену виходимо ми — оплачувана робоча сила. Ми, знемагаючи від голоду та холоду, приходимо до Будинку найманця у пошуках роботи. Нам показують усі вільні заявки, ми обираємо те, що нас влаштовує за ціною, спеціалізацією та беремося за роботу. Все просто.

— Стривай, а який тоді інтерес у цього Будинку найманця?

— Десять відсотків обіцяної суми вони забирають собі.

— Ага. Це зрозуміло. Тобто, кожен бродяга, якому потрібні гроші, може взятися за будь-яку запропоновану роботу?

— Не все так просто. Вони мають спеціальні членські карти, — відповів Ал, дістаючи з кишені овальну залізяку з якимись цифрами та словами, — ці карти — своєрідні рівні допуску до роботи. Є п'ять рівнів. Перший — найлегший, видається тим, хто вперше звертається до пошуку роботи. Типові завдання для першого рівня — знайти корову, або вичистити свинарник. Чим більше досвіду та виконаних завдань у людини, тим що? Вірно! Тим вищий його рівень. У мене п'ятий, — гордо закінчив свої пояснення Ал.

— Ага. Ясно. А якщо я хочу…

— Так, усе, годі, — перебив дорфа маг, — надто багато запитань. Побачиш і дізнаєшся все на місці.

Усі троє встали з нагрітих крісел і відправились до своїх кімнат, щоб одягнути речі за погодою.

Погода в Аваласі — це головна тема для скиглення у всіх городян. Над містом майже завжди хмари і дме крижаний вітер. Ніхто не знає причин цього, але в яку б пору року ви не приїхали в Авалас, тут завжди похмуро і холодний вітер пробирає до кісток. Не дивно, що у цьому місті кожен другий – алкоголік. Зігріватися ж якось треба за такого клімату.

Півгодини, і трійка друзів уже була в обіймах холодних та сірих вулиць Аваласа.

Архітектура та структура міста досить незвичайні. Авалас був величезним овалом, що займав десятки гектарів. По периметру цього овалу стояло десять високих веж на однаковій відстані одна від одної. Точніше зараз їх стояло лише сім, три ще не добудовані. Ці вежі почали будувати півроку тому, коли з'явилася перша інформація про масові напади вогнеящірів. Тоді ж уряд міста вирішив спорудити високі вежі по периметру міста та на їхніх верхівках обладнати гармати дорфів, щоб у разі нападу крилатих монстрів можна було захистити себе.

Що найбільше дивувало приїжджих — відсутність міських стін. Були тільки вежі, а за дві сотні ліктів від них уже починалися житлові будинки та дороги між ними. Заїжджай і проїзжай де душі завгодно. Винятком була лише спеціальна в'їзна брама для торговців. Там кожен приїжджий продавець повинен був реєструвати свій товар і після виїзду звітувати про отриману виручку.

Саме місто, якщо подивитися на нього з висоти пташиного польоту, нагадувало рибальську сіть. Усю територію було розбито на сотні квадратів — невеликих кварталів, розділених з усіх чотирьох сторін широкими вулицями. Квадрати-квартали складалися, як правило, з чотирьох секцій: будинок дорфів, будинок ірні, будинок людей, і якийсь магазин або фірма.

І ось саме кожен такий квартал вражав уяву своєю ірраціональністю. Пов'язано це з тим, що кожна з чотирьох секцій докорінно відрізнялися одна від одної.

Будинки людей були звичайнісінькими — одно або двоповерхові, з червоної цегли, з невеликими вікнами, зачиненими сталевими ґратами та масивними, міцними вхідними дверима. Крадіжка у місті процвітала, і тому така обережність вважалася нормою.

Будинки дорфів відрізнялися від будинків людей, як дерево відрізняється від пня. Це були ідеально круглі споруди, без вікон, і з невеликими залізними дверима. Усі вони були сірого кольору. З землі стирчала лише половина круглого будинку, друга половина була зарита. Такі будинки також складалися з двох поверхів, точніше з одного поверху та величезного підвалу.

Та й дома ірні так само мали свою родзинку. Вони повністю складалися зі скла. Людям чи дорфам це здається дикістю, але для ірні це норма. У такий спосіб вони показували оточуючим, що приховувати нічого. Їхні житла так само були двоповерховими. Вікон не було, оскільки підлога, стіни і стеля були з міцного прозорого скла.

Єлена з Орумом уже хвилин двадцять плелися за Алом вуличками Аваласа, розглядаючи химерні будинки мешканців, і мріючи про момент, коли вони вже знайдуть Будинок найманця. Холодюка тут була дика.

По вулицях ходили десятки перехожих, укутані у темні плащі та куртки з капюшонами. Ці сірі тіні, у поєднанні з сірістю хмар і сірістю самого міста, створювали невимовну атмосферу смутку і занепаду.

Ал, йшовший першим, крутив головою на всі триста шістдесят градусів, не дуже звертаючи уваги на перехожих. А дарма. Вони очей з нього не зводили.

Загорнувши за черговий напівкруглий будинок дорфів високий найманець зіткнувся із щуплою фігурою у чорному довгому пальті. Незнайомець явно не мав якихось серйозних фізичних даних, тому від несподіваного зіткнення з Алом він плюхнувся на п'яту точку.

— Дивися, куди преш! — кинув йому найманець.

— Сам очі розкрий, — пролунала приглушена відповідь.

Ал хотів було дати по голові нахабі, але той уже перебігав дорогу. Очі мага стали круглими як блюдця і він гарячково почав ляскати себе по кишенях.

— Мда-а-а, роки вже не ті, — невесело констатував Ал.

— Обчистив? — уточнив Орум.

— Ага, останні копійки забрав. Але який же спритний пройдисвіт. Я й не встиг відчути. Сильна ще крадіжницька школа Змішаної Держави, — підбив підсумок найманець і пішов далі вулицею, спрямовуючи своїх друзів.

Ал зупинив чергового перехожого, яких помітно поменшало після вкраденого гаманця, про щось запитав, той махнув кудись управо і поспішно ретувався.

Найманці пройшли у вказаному напрямку і нарешті підійшли до Будинку найманця. Орум присвиснув.

Будинок найманця був справжнім домиськом! Гігантська триповерхова будова, яка займала всі чотири секції у кварталі. Парадні двері були зі благородного червоного дерева, а над ними висіла не вивіска, а витвір мистецтва — найкрасивіша гравюра з написом «Будинок найманця».

Троє друзів зайшли усередину. Неймовірних розмірів світла приймальня, яка займала щонайменше половину всього будинку. Лакований паркет, багато стільців уздовж стін, а у протилежній від дверей — великий стіл. За ним сиділа миловидна дівчина в білій блузці, чорних штанях і рилася в великій стопці паперів.

Єлена та Орум вирішили віддати всю ініціативу Алу і одразу попрямували до стільців біля правої стіни. Найвищий із їхньої трійці попрямував до дівчини за столом.

— День добрий, — променисто посміхнувся Ал, підійшовши до столу.

— Вітаю вас у Будинку найманця! — відповіла дівчина черговою фразою та черговою усмішкою. — Замовлення чи оформити заявку?

— Замовлення.

— Членська карта є?

— Звичайно, — гордо сказав Ал.

— Покажіть, будь ласка, — дівчині явно було все одно є в нього карта чи ні. Маг простягнув овальну залізяку з написами та цифрами.

— О-о-о, пане Алпачін. Зараз миттю підберемо вам роботу, — несподівано защебетала дівчина. Видно, найманці з п'ятим рівнем доступу були рідкістю.

— Будьте такі люб'язні, — самовдоволено промовив Ал.

Дівчина висунула невелику скриньку, дістала важкий стос паперів і з неймовірною швидкістю почала гортати їх. Пара секунд і вона тріумфально висмикнула лист, і простягла його Алу:

— Для вас є особлива пропозиція. Держ. Замовлення.

Ал, почувши цю фразу, миттєво висмикнув аркуш паперу з рук дівчини. Близько хвилини він уважно вчитувався у заявку.

— Вибачте, дівчино, чи можу я порадитися з моїми колегами щодо цього замовлення?

— Звісно.

У відповідь Ал, лише задерикувато пискнув. Він розвернувся і награно-діловитим кроком попрямував до своїх друзів.

— Хлопчики та дівчатка, нам дуже пощастило, — залепетав маг не своїм голосом, — нам перепало Держ. Замовлення.

— І що це значить? — здивовано дивився на нього дорф.

— А це означає, мій любий одноокий друже, що ми в шоколаді. Державні замовлення — це рідкість. Але! Платять за таку рідкість зазвичай із міської скарбниці та горами золотих.

— Ну, добре, — сказала Єлена, — висловлюй суть цього завдання.

— Влада Аваласа замовила у дорфів десять гармат проти вогнеящірів. П'ять із них доставили, а решту п'ять якісь злодії відібрали прямо біля в'їзду до міста. Так ось. Нам потрібно лише знайти їх і повернути владі.

— І як ми це зробимо? Як ми знайдемо цих злодіїв? І чому влада міста сама не забере ці гармати у бандитів силою? — питання безперервно посипалися з Єлени. Але у відповідь на них, Ал лише злегка розплющив рота, але так і не зміг нічого сказати.

— А скільки обіцяють за виконання замовлення? — запитав дорф.

— Півтори… тисячі… золотих… — тихо й дуже повільно промовив Ал. У міру того, як він вимовляв кожне слово, очі Орума та Єлени ставали дедалі круглішими.

— І це вже з вирахуванням десяти відсотків, які забере Будинок найманця, — остаточно добив Ал своїх друзів.

— Такий гонорар не виплачують за якусь нісенітницю, а отже місія дуже складна та відповідальна… — як завжди, сумніви почали закрадатись у голову дорфа.

— Не очкуй, лисото, ми впораємося!

Вхідні двері Будинку найманця відчинилися. Три темні постаті переступили через поріг. Вони скинули сірі каптури і впевнено попрямували до робітниці Будинку найманця, що сиділа за столом.

Першою йшла дівчина. Навіть скоріше вже жінка. Зростом вона була трохи вище Єлени. Чорне волосся, заплетене в товсту косу, миловидне обличчя, великі блакитні очі. На шиї виднілися краї татуювань. З одягу можна було розгледіти лише коричневі черевики з невеликим підбором, оскільки все інше закривав сірий плащ.

Другою йшла ще одна дівчина. І вона була... лиса. Симпатична, молода, з ластовинням на носі і ідеально поголеним черепом. Не часто зустрінеш молоду особу з такою екстравагантною зачіскою. На ній був сірий плащ і коричневі чоботи з невеликим підбором. Три речі відрізняли її від першої жінки. Як уже було помічено, це лисий череп, вона була на голову нижче першої, і через праве плече було перекинуто довгу снайперську гвинтівку.

Останнім із цієї трійці йшов хлопець. Навкидку, йому можна було дати двадцять три-двадцять чотири роки. Худорлявий, високий, трохи нижче за Ала. Маленький їжачок темного волосся на голові, довгий страшний шрам на правій щоці, дуже бліда шкіра. Було таке відчуття, що пару хвилин тому з нього випили майже всю кров і тепер він міг зомліти в будь-яку секунду.

На відміну від своїх супутниць на ньому не було плаща. Величезні чорні черевики зі шпорами, широкі червоні штани та сіра сорочка, поверх якої була надіта кольчуга без рукавів. Дивне та смішне вбрання. Але, дивлячись на нього, якось не хотілося сміятися. Швидше за все, через меч. Величезний дворучний меч, що висів на спині. За розмірами він був максимум на пів ліктя коротший, ніж сам його власник.

Загалом, знову прибула компашка моментально привернула увагу Єлени, Орума та Ала. Ті ж, навпаки, спочатку їх не помітили. Тільки коли вони вже подолали половину шляху від дверей до столу, жінка, що йшла попереду, повернула голову в бік іншої трійці.

На її обличчі з'явилася загадкова усмішка. Вона зупинилася, її супутники також.

— Кого я бачу!? — голос у неї був дзвінкий і впевнений. — Ал!

— Доброго дня, Кіро, — обличчя Ала вмить стало темніше найтемнішої хмари, що нависла над Аваласом.

— Дуже давно не бачилися, — м'яко і ніжно вимовила жінка, — ти тут роботу шукаєш?

— Так, — холодно відрізав Ал.

— А ми ось навпаки, прийшли прозвітувати про виконану роботу. До речі, познайомся це Діна та Шрам, мої компаньйони.

— Приві-і-і-іт, — невпевнено пробубнив блідий. Лиса дівчина лише усміхнулася і помахала рукою.

— А хто це з тобою?

— Яка різниця, все одно ми вже йдемо, — сказав Ал, схопив Єлену з Орі за руки і потяг їх до виходу.

— Ти як завжди, Алпачін… — Кіра подивилася на трійцю з явним подивом, знизала плечима і попрямувала до дівчини за столом.

— Доброго дня. Ми виконали завдання. — люб'язно сказала Кіра і поклала на стіл пом'ятий аркуш паперу і невеликий мішечок, від якого дико смерділо. — Як там на рахунок того Держ. Замовлення? Ми попередньо провели розвідку, дізнались про банду, що вкрала гармати і готові взятися за це завдання.

Почувши ці слова, Ал застиг у дверях, як статуя. Орум та Єлена яких він тягнув за собою, врізалися в нього. Він поволі повернув голову. Шалена і єхидна усмішка осяяла його обличчя.

— Ми вже забрали це замовлення, — самовдоволено промовив Ал, — вибач Кіра, але ти спізнилася.

Сказавши це, Ал зірвався з місця і потягнув дорфа та Єлену за собою. Вони встигли спуститися сходами і подолати кроків десять, як несподівано перед ними спалахнула вогненна стіна, що перегороджувала шлях.

— Стояти, Алпачін! — із дверей вийшла Кіра зі своїми супутниками. — Ще крок і Шрам перерубає вас усіх навпіл.

— Я? — здивовано подивився блідий на жінку. — Я перерубаю? А чи я зможу це зробити? Вони начебто не злі, я не впевнений, що хочу це робити.

— Перерубаєш і зробиш! Вони крадуть нашу роботу та гроші!

— Ну, тоді можливо ти маєш рацію! Добре, — похмуро простяг Шрам і поклав праву руку на рукоятку величезного меча.

— Ви що, божевільні? — нарешті вирішила втрутитися у розмову Єлена, але сама теж машинально напружилася, готова будь-якої миті атакувати. — Давайте спокійно все обговоримо, не треба рубати нікого. Тим більше якщо ви знайомі з Алом. Думаю, що ми зможемо знайти компроміс.

— Вона мені подобається, — сказав Шрам, відпускаючи рукоятку меча, — я не рубатиму її… Точно! — впевненіше додав він наприкінці.

— Та ніхто й не збирався вас рубати, — вже спокійніше продовжила Кіра, стіна вогню, що перегороджувала Алу дорогу, зникла, — просто я добре знаю Ала, інакше з ним ніяк не можна.

— А ви починаєте мені подобатися! — весело сказала Єлена. — Жінка, яка може утихомирити Ала, викликає повагу.

— Так, нас таких мало на цьому світі, — засміялася Кіра.

— Ми тут недалеко знімаємо будинок, давайте пройдемося до нього і в теплі все добре обговоримо, — Єлена, бачачи як обличчя Ала стає все похмурішим і похмурішим, веселилася на повну котушку.

— Із задоволенням скористаємось вашою пропозицією, — підморгнула Кіра дівчині.

Ал відчайдушно застогнав, начебто його змусили з'їсти чергову порцію набридлої, за багато років, каші.

Єлена та Кіра йшли попереду, розмовляючи про щось, як найкращі подруги. За ними Шрам і Діна розглядали химерні будинки жителів Аваласа. Замикали цю різношерсту компанію Орум та Ал.

— Слухай, а хто така, ця Кіра? — з цікавістю спитав дорф. — Ви з нею явно давно знайомі.

— Пам'ятаєш, коли ми були в полоні у грифусів, я розповідав про своє минуле? — Дорф ствердно кивнув. — Отож це та дівчина, з якою я навчався в Академії і яку я любив.