Захід сонця. Є у цьому явищі якась природна магія. Частина неба забарвлюється яскраво-червоними тонами, сонце, як тліючий вогник, повільно й безповоротно згасає, а з протилежного боку небо схильна темрява поглинає залишки світла. Дуже чарівне видовище, з якого боку не глянь, навіть якщо дивитися лежачи на землі й одним оком.

Дорм спостерігав за заходом сонця і не ворушився, і не тому що боявся зіпсувати гарний момент, як люблять писати поети, а тому що йому було боляче, по-справжньому боляче. Око запливло і боліло, а кожен м'яз у тілі вирішив, що за сьогодні він виконав свою річну норму роботи й узяв відпустку.

Дорм не знав, скільки він уже так провалявся і скільки б ще лежав без руху, але зі стану мерця його вивів запах. Запах багаття та їжі. Блаженний аромат невідомо чого, що булькає і шипить у казані.

Як би зараз не було погано хлопцю, його шлунку набагато гірше. Дорм не їв з того самого моменту, як його виштовхали з вантажівки і дали жалюгідні крихти їстівного.

Молодий, зростаючий і виснажений організм вимагав їжі! І не просто вимагав, а люто волав про це гучним бурчанням. Хлопцю навіть здалося на мить, що вібрації, що виходили з його шлунка, спровокують землетрус.

Дорм спробував підвестися. Ага, зараз! Прес відмовлявся підіймати свого хазяїна. Довелося перевернутись на живіт. Але й тут справа зупинилася, руки так само збунтувалися і не хотіли напружуватися. Син рибалки давненько не почував себе таким безпорадним. Востаннє щось схоже він відчував, коли цілий день махав кувалдою, допомагаючи баті роздовбати цегляну стіну старого сараю.

Через пару хвилин, якимось незбагненним чином і весь час кректавши, Дорм опинився на ногах. Тримати рівновагу було важко, але другого такого підйому хлопець точно не здолає.

Завдяки запаху їжі, з мертвих повстало ще два тіла: одне з рудою головою, а друге — лисе і довготелесе. Рухи їх були млявими та дуже повільними. Пригнічуюче видовище.

Трохи осторонь, як і вранці, Боров сидів на пні у своїх незмінних блідо-жовтих мішкуватих штанях, босий і сьорбав щось із димного жерстяного кухля. Перед ним палахкотіло багаття, а поруч стояли три котли різних розмірів накриті кришками.

Гігант мовчки поставив свій кухоль на підлогу, піднявся, сходив у намет і повернувся з трьома мисками, ложками, такими ж бляшанками як у нього самого і з величезним чорним мішком.

Мішок він кинув на землю і знову сів на свій, зважаючи на все, улюблений пеньок. Командир новобранців проігнорував небезпеку розпеченого металу та голими руками зняв кришку з найбільшого казана. Усередині була якась невідома каша помаранчевого кольору, яка смутно походила на гречку. Боров дерев'яним ополоником наповнив три миски вмістом котла, поставив посуд біля себе і вичікувально подивився на нерозумних новобранців, що невпевнено переступали на тремтячих ногах.

— Якщо не хочете їсти, то кашу в смітник, а тарілки вимити, — ці слова вплинули на новобранців краще за будь-які умовляння та пропозиції. Вони повільно підійшли та акуратно взяли тарілки, кожну секунду чекаючи якоїсь каверзи. Але їх ніхто не збирався бити або забирати тарілки, тому вони гуртком посідали навколо вогнища і почали уплітати кашу за обидві щоки. Помаранчева в'язка субстанція, між іншим, виявилася дуже смачною.

Поки новобранці закидали пальне у свої топки, Боров підсунув до себе другий котел — значно менший за перший. У ньому виявилася просто закип'ячена вода.

Гігант обернувся, опустив руки за пеньок і дістав звідти дерев'яну скриньку з різьбленими візерунками з боків, які нагадували стебла рослин. Ну, це для Борова вона була скринькою, а, скажімо, в руках Худорби — це середніх розмірів скриня, яку він навряд чи міг би утримати у руках.

Новобранці, напевно, дуже здивувалися б цій дерев'яній скриньці, дуже вже вона вибивалася із загального антуражу, але вони були занадто захоплені вечерею, тому якби зараз в руках гіганта опинився навіть великокаліберний кулемет, на їх апетит це ніяк би не вплинуло.

Боров дбайливо, ніби боячись пошкодити, відкрив скриньку. Усередині було близько трьох десятків ганчір'яних мішечків і приблизно стільки ж маленьких скляних баночок. Недовго копаючись, гігант двома пальцями витяг одну з баночок, зубами дістав пробку і вдихнув на повні груди аромат, що виходив від вмісту скляної посудини. Всередині, щільно притискаючись один до одного, лежали сухі фіолетові гілочки.

Боров витрусив собі на лапищу три палички, закупорив склянку, поставив її на місце, закрив скриньку і сховав за пень. Сухі гілочки вирушили в котел із закип'яченою водою.

Тим часом новобранці доїли свою вечерю і спостерігали за тим, як їхній командир монотонно помішує ополоником вміст котла.

— Беремо кухлі, наповнюємо до країв і випиваємо все до останньої краплі, бо вранці встати не зможете.

Трійця слухняно взяли бляшанки й підійшли до Борова. Першою випити фіолетове щось захотіла Руда. Вона звикла все робити сама, тому сміливо зачерпнула з казана чашкою і відразу отримала лапою по своїх маленьких ручках. Вміст розплескався на всі боки, а кухоль відлетів на пару метрів убік.

— Май пошану до того, що їж і п'єш, бо можеш просратися чи здохнути! — заревів Боров. — Тим паче якщо п'єш такий благородний напій, як чай!

Руда насупилася, дихання зробилося частішим, але нічого не сказала. Видно було, що це коштувало їй величезних зусиль. Вона мовчки підняла кухоль і підставила для чаю. Боров зачерпнув ополоником із казана і наповнив чашку. Лисим хлопцям він також наповнив посуд ароматним напоєм.

Новобранці повернулися на свої місця біля брудних мисок, посідали на землю і приклалися губами до чашок. Чай виявився терпким і водночас дуже солодким. З кожним ковтком Дорм відчував, як по маленьких, майже невідчутних крихтах, до нього почали повертатися сила й енергія.

— Так, почнемо розбір польотів у тому порядку, як ви стрибали на мене, — проревів Боров, як гудок вантажівки посеред пустелі. — Руда! Хм.

Командир новобранців трохи задумався, знову взяв у руки свій кухоль і зробив пару ковтків.

— Ти наполеглива, самовпевнена та дурна. Що ти тоді долонями намагалася робити? Ковбасу різати? Чим тобі кулаки не до вподоби? Хоча… — Боров пошкріб щетину на підборідді, що вже виросла надвечір, — Мені сподобалося. Давно я такого не бачив, з завтрашнього дня займемося твоїми долонями.

— Угум, — без будь-якого ентузіазму відповіла Руда.

— Хто там у нас був далі? Лупатий! — гігант нахилив голову, оцінювально вдивляючись у Дорма. — Типовий молодик. Спритний, тямущий... підкачатися б тобі. Ну, це ми запросто тут влаштуємо, обіцяю, — підморгнув він лисому новобранцю.

— Худорба! — без попередження гаркнув Боров. Бідний Кравчик і поперхнувся, і чашку впустив, і ще себе облив. — Ну, з тобою у нас розмова коротка — все й одразу. Будемо з лайна кулю робити, швидку та смертоносну.

Боров допив залишки чаю у своїй чашці, підвівся з пня, відразу закривши при цьому половину небосхилу і солодко потягнувся.

— Отже! У маленькому казані спеціальна мазь. Перед тим як вирушите хропака давати — намажете ті місця, де найбільше болить. Худорба — усю грудну клітку та у два шари. У чорному мішку спальники та намет. Самі зберете, якщо не зовсім розумово відсталі. До завтра.

Не маючи наміру продовжувати монолог, Боров дістав з-за пня скриню і пішов у свій намет.

Перший день в армії Королівства Віндіна виявився довгим, важким і виснажливим, але, як і все у світі, він нарешті добіг кінця.