Ниючий біль у голові. Дуже дратує, що він не минає. Хоча, як можна зрозуміти, що голова розколюється, якщо свідомість літає десь у небесах, не бажаючи поки що повертатися до тлінного тіла? Що за дивне відчуття? Ще й сон такий незвичайний: купка людей серед пустелі влаштувала привал, вночі один із них пішов у невідомому напрямку, а на решту напали... А хто напав? Не розгледіти. Стоп! Це не сон.

Єлену наче блискавкою вдарило. Свідомість одразу шугнула з невідомих висот назад у тлінне тіло, маючи намір розібратися, що до чого.

Насамперед дівчина спробувала поворухнутися. Руки та ноги виявилися зв'язаними, але це можна легко виправити. Брикаючись, вона розплющила очі й тут же пошкодувала про це. Яскраве сонячне світло моментально засліпило Єлену.

— Зменш свій запал, мати-войовниця, — дуже знайомий голос озвався в голові ще однією хвилею жахливого болю.

— Ал, це ти? — голос був хрипкий і слабкий.

— Ні, чоловік я твій рідненький і палко коханий. Ти що, забула? Точно, забула... Горе якесь. Люди добрі, що ж тепер робити? Душеньку свою рідну забула.

— І звідки у тебе тільки жарти такі дурні беруться? Ти ж, мабуть, їх навіть кумедними вважаєш.

— Від нудьги й не так городити почнеш, — почувся сміх десь праворуч. Зір потихеньку повертався, але очі рясно сльозилися, а картина навколишнього світу була дуже розмитою.

— А Орі де?

— Та тут я, — голос лунав десь з лівого боку від дівчини.

— Що взагалі сталося?

— Злі дядьки грифуси схопили нас уночі, зв'язали та притягли до себе в лігво. Скоро бенкетувати нами почнуть, — Ал видав цю інформацію якось занадто весело.

— Ну, тоді засиділися ми, настав час йти, поки не зайнялися головною стравою.

— Не поспішай... Зараз зір повернеться, і ти побачиш невеличку проблемку.

З кожною секундою дальність та чіткість огляду збільшувалася. І проблемки справді почали потрапляти у поле зору.

Лігво грифусів, в якому зараз гостювали найманці, знаходилося в гігантському кратері. Діаметром він був ліктів чотириста, а то й усі п'ятсот, спуск від країв до центру не крутий, що дозволяло господарям пересуватися легко по всій території. Трьох заручників прив'язали до стовпів у найнижчій точці кратера, на невеликому витоптаному майданчику, тому якщо вони захочуть втекти, то шлях до свободи буде, м'яко кажучи, нелегким.

За архітектурні споруди у цій великій ямі виступали величезні гнізда. Грифуси їх майстрували з різних палиць, пір'я, глини, соломи та всього, що траплялося під руку. Заможним матеріалом для дому, який могли собі дозволити лише найкращі мисливці племені, вважалися обгризені кістки. На щастя, наскільки ж недоречним було це слово, такі будівлі можна перерахувати на пальцях руки ірні.

Також особливий затишок гніздам господарів надавали так звані дахи — клапті шкіри, пов'язані між собою довгими чорними локонами волосся. Кому належала ця шкіра та волосся — знати не хотілося.

Оглянувши поселення, Єлена нарахувала приблизно п'ятдесят грифусів, половина з яких була озброєна автоматами. Тепер зрозуміло, чому не варто намагатися вирватися — пристрелять і оком не кліпнуть.

Праворуч від бранців, під невеликим «шкіряним» накриттям, з комфортом розташувалися два наглядачі. З одягу, як і в інших одноплемінників, на них були тільки тканинні пов’язки на стегнах. Загалом, якби Єлена зараз уперше побачила цих істот, то, м'яко кажучи, очманіла б.

Поки найманка оглядала обставини та сусідів, один із наглядачів рився у речах, відібраних у жертв. Дівчина помітила в купі мотлоху свою катану і темно-червону сокиру Орума. Отже, решта зброї та спорядження теж там.

— Якісь ідеї є? — похмуро запитала Єлена.

— Ні, але можу сказати, що коли ввечері повернуться мисливці цього племені, вони захочуть їсти. — Ал зробив коротку паузу. — Ти на першу страву, я на другу, і коротун на десерт.

— Треба подумати…

Запанувала мовчанка. Єлена, Орум та Ал чесно спробували подумати. Хвилин так п'ять. Далі розумовий процес якось не пішов. Сидячи прив'язаним до стовпа під палючим сонцем пустелі, хотілося лише одного — пити. Вода поглинала всі їхні думки та змушувала мріяти про себе.

Хвилини йшли. Здавалося, що минула ціла вічність, а насправді не більше півгодини. Мужньо тримавши весь цей час язик за зубами Ал, все ж таки здався і почав нестямно нити.

— Ні-і-і-і… Не хочу… Тільки не смерть… Я прожив таке важке життя не для того, щоб померти від дзьобів цих звірів…

— Замовкни! І так кепсько, — обізвався похмурий Орум, але Ала вже не зупинити.

— Я так люблю життя... Гей там, на небесах, або в надрах планети, або річка, якщо там все ж таки хтось є, почуй мене... Благаю... Нехай вони зжеруть коротуна першим, він такий соковитий і жирний.

— Ох і скиглій ти. Та ще й сволота егоїстична, — знову спробував перервати його тиради Орум.

— Я більше ніколи не збрешу. Я допомагатиму всім, всім, всім і навіть безкоштовно. Первісна, ну давай же, почуй мене, дай мені шанс стати гарним Алом!

— Та закрий ти вже свою хліборізку! Від того, що ти тут скиглиш, нам легше не стане і тим більше ніхто не допоможе.

Ал повільно повернув голову у бік дорфа. Погляд його був пильним і пронизливим. Секунда. Дві. Десять. Здавалося, він хоче просвердлити дірку у лобі Орі.

— А знаєш що!? Ти мене дістав зі своїми нотаціями! Теж мені, батько сімейства знайшовся! Подивіться на мене, я такий правильний, такий чистий, не зробив нічого поганого в житті. Весь час був зразковим сім'янином і законно заробляв на свій хліб, — Ал спробував зневажливо плюнути на пісок, але пересохла горлянка та губи не дозволили цього зробити.

— Ну і до чого ти зараз це ляпнув?

— Та пішов ти!

Розмова затихла сама собою. Добре, що Орум не любив лаятись і битися головою об стіну, аби тільки щось комусь довести. Дорф, звичайно, іноді зривався і теж видавав такі промови, що щелепи друзів опускались до землі, але в більшості випадків він вважав за краще просто залишитися при своїй думці і промовчати. Він міг чудово вловлювати той момент, коли треба закрити рота, щоб не підкидати більше дров в палаюче его Ала. Що зараз і сталося.

Мовчанка тривала, а сонце повільно й упевнено засмажувало найманців. Навіть незрозуміло кому гірше: Єлені у шкіряній курточці, з обрізаним правим рукавом, через що тіло нереально потіло, а рука вже покрилася пухирями; або Алу з Орумом, які були в майках, і їхня шкіра вже набула ядрово-червоного забарвлення. На лисину дорфа взагалі було боляче дивитись: яєчня б на ній приготувалася за долю секунди.

Несподівано, відірвавши свій погляд від черевиків і стукнувши потилицею об колоду, до якої був прив'язаний, Ал сказав:

— Знаєте, а я все ж таки не жалкую. Я прожив чудове життя.

Орум тільки байдуже хмикнув, коли Ал дивився в одну, тільки йому видиму точку в небі. Єлена не могла нічого сказати чи заперечити, вона безпорадно опустила голову та слухала.

— Ти ось нам вічно товкмачиш, що який ти професіонал, яке у тебе класне життя, але ж ми нічого не знаємо про тебе. Ти ніколи нам нічого не розповідав, хоч ми довірилися тобі повністю, ти знаєш про нас усе. Гаразд я, у мене нічого особливого не було, але Єлена довірила тобі найпотаємніше, але я не розумію як вона могла зробити це, якщо не знає про твоє минуле нічого.

— Ти справді хочеш знати моє минуле? — здивовано спитав Ал, переводячи погляд з Єлени на Орума і назад.

— Ну ти знаєш, хотілося б знати, з якою людиною мені доведеться скоро померти пліч-о-пліч, — тужливо посміхнувся дорф.

Ал на якусь мить завис, дивлячись у небо, а потім його прорвало:

— Ну що ж, мій маленький лисий друже, моє повне ім'я — Алпачін. Мені сорок три роки. Де я народився? Гадки не маю. Хто мої батьки? Теж питання без відповіді. Перший дитячий спогад, який я зараз можу відрити у своїй пам'яті — це ринкова площа, мені років п'ять, і ми разом із десятком таких же безпритульних крадемо гаманці у перехожих.

Я був сиротою, як ви вже зрозуміли. Жив у якомусь маленькому містечку на краю Змішаної Держави. Ми з іншими, кинутими на милість долі дітьми без сімей, ночували в печері, зовсім поруч від головних міських воріт. Я крав, харчувався вкраденою їжею, і єдиною метою було виживання. Так і існував до шістнадцяти років. Скільки моїх друзів було вбито або померло від хвороб за ці роки — точно не скажу, але те, що я залишився живим, — уже досягнення.

Одного жахливого, холодного, дощового дня мене ніби блискавка вдарила. Трапилось осяяння. Досить! Досить вести спосіб життя таргана. Жерти недоїдені крихти і ховатися по кутках. Настав час щось міняти. Я вимився в струмку, вкрав чисті речі та пішов шукати собі роботу. Того дня вдача, вперше за все життя, посміхнулася мені на всі свої нечисленні зуби. Вже ввечері того ж дня мене взяли прибиральником у невелику таверну. Жив із того часу я в маленькій підсобці, їв мало, спав ще менше. Але це була чесна праця. За три роки роботи в таверні я стояв на порозі смерті чотири рази. Хлопчики-безпритульники, з якими ми жили в печері, вважали, що я їх зрадив і намагалися вбити мене. Чотири рази їм це майже вдалося, але щоразу господар забігайлівки рятував мене, оплачуючи дороге лікування цілителів. Добрий був чоловік. Але я вирішив, що п'ятого замаху можу не пережити, та й працювати до кінця життя прибиральником у занюханій таверні на краю світу — така собі перспектива. Недарма кажуть, отримавши бажане – людина починає бажати ще більше. Мене відвідала шалена ідея. Чому б не спробувати стати магом? Як відомо, лише ірні можуть володіти магією. Але вчені на Території Магії навчилися якимось витонченим способом переливати кров ірні людям. Дев'яносто відсотків тих, хто погодився на переливання, помирало, але тим, хто виживав, вдавалося опанувати магічні сили. Ось і я вирішив спробувати. Десять відсотків успіху? Хм. У моєму житті бували розклади й гірші. Зібравши пожитки, зароблені за три роки роботи, я вирушив у дорогу.

Через рік, багато подорожуючи та виживаючи за рахунок разових, а часом і дуже принизливих робіт, я дістався Території Магії. Поселившись у готель, неподалік від лабораторії вчених, записався на переливання. На мій подив, охочих було дуже мало. Все-таки ймовірність дев'яносто відсотків змушує багатьох відмовитися від своєї мрії, але я — не всі. Як зараз пам'ятаю. Це був ранній ранок. У лабораторії малолюдно та світло. Стіни блакитного кольору. Вони трохи заспокоювали розхитані нерви. До мене підійшов ірні з дуже награною доброзичливою усмішкою і запитав, яким видом магії я хотів би керувати у разі успіху? На вибір були вогонь, вода, некромантія, лікування та перетворення. Звісно ж, вогонь. Він завжди приваблював мене своєю міццю та неприборканістю. Підписавши якісь папери та віддавши все до останнього золотого за використання обладнання, я пройшов у невелику кімнатку з дерев'яним ліжком. Попросили лягти. Зайшли двоє ірні. Обидва мали багато татуювань, їхні обличчя були нерухомими. Очі першого – червоні, другого – зелені. Якісь приготування. Один з ірні, вже не пам'ятаю який, попросив заплющити очі. — Ал зупинив потік слів, відсторонено дивлячись кудись убік. За кілька хвилин, глибоко вдихнувши, він продовжив. — Наступного моменту я помер. Нічого не відчував. Жодних думок. Темрява та порожнеча. Не знаю, скільки це тривало, вічність, мабуть. Але зненацька з'явилося полум'я. Воно було всередині та ззовні. Воно вабило мене до себе і спалювало живцем. Я відчував, як моє тіло перетворюється на чорний попіл, відновлюється, а потім знову спопеляється. Я ридав, кричав, але все це було в моїй голові. Я вмирав знову і знову, щоб наступної миті знову відродитися і згоріти. Через цілу прірву смертей і воскресінь щось клацнуло в грудях. Різко пропало полум'я, мене відпустила агонія і я прийшов до тями. Перше, що прошепотів, розплющивши очі — води. Але мені ніхто не відповів. Кімната була порожня, я голий, а на грудях чорніло і, здавалося, що навіть трохи димилося, витатуйоване маленьке коло. Удача знову була на моєму боці цього дня. Точніше у ці кілька днів. Тому що я провалявся у відключенні цілих сім діб.

Так почалося друге життя Алпачіна. Через пару днів мене випустили з лабораторії та виписали направлення до Академії на вогненну спеціальність. Через кілька годин, з повними штанами радості я стаю студентом. Далі все як у казці. Я знаходжу друзів, кохану дівчину, стаю одним із найкращих на курсі. Опановую заклинання один за одним, сам наношу собі татуювання, користуючись підручниками та підказками викладачів. Починаю підробляти майстром татуювань. Не життя, а мрія п'ятирічного обірванця. Сиди на дупі рівно і практикуй доступну магію. Але ж ні. На третьому курсі мені стає мало того, що я вивчаю. І мою дурну голову відвідує бажання опанувати одне з найсильніших вогняних заклинань. Моя кохана намагається відмовити мене, але я твердо стою на своєму. І одного дня умовляю її зробити мені татуювання маленького трикутника під лівим оком. Обов'язкова умова такого малюнка — одна з вершин трикутника має бути спрямована до низу. П'ять хвилин діл — малюнок на місці. Суть цього заклинання полягала в тому, що ти всі доступні магічні потоки свого тіла рівномірно спрямовуєш до маленького трикутника, а він, насичуючись цією енергією, покриває твоє тіло вогнем, даючи нічим непробивний захист і можливість використання інших заклинань, без витрати енергії на них. Головна складність полягала в тому, щоб направити в трикутник певну кількість енергії, не переборщити, але й не скупитися.

Почалися виснажливі тренування. Днями я пропадав у тренувальному залі, під наглядом вчителів, намагаючись досягти успіху. Але ж куди там! Нічого не виходило. То тільки рука вкриється вогнем, то нога, то взагалі весь одяг згорить. Ще й викладачі  коли що, одразу вирубували мене, щоб я не спалив усе на світі. Дні минали, успіху не було. Ночами, тишком-нишком, вкравши ключі, я з коханою і парою друзів тренувався в залі без нагляду.

Одного з таких вечорів доля раптом вирішила, що вистачить мені підігравати. Занадто все добре, настав час опустити малюка Ала на місце. — скупа сльоза впала на щоку найманця, прив'язаного до стовпа. Єлена та Орум стривожено перезирнулися. — Після опівночі ми звично захопили з собою їжі, трохи вина і прокралися в тренувальний зал. Я пару годин старанно тренувався, сенсу, як завжди, нуль. Ми вирішили зробити паузу, перекусити, але мені спало на думку спробувати ще разок. Ну, а що як вийде?

Потоки магічної енергії стрімко попрямували до маленького трикутника… і, диво, моє обличчя вкрилося вогнем. Трохи піддавши натиску, я відчув, як і тулуб охоплює полум'я. Починало виходити. Ще трохи зусиль. А далі фатальна помилка. На радощах, забувши про самоконтроль, я хлюпнув енергії в заклинання набагато більше, ніж потрібно. Пам'ятаю лише, що палило п'яти. Отямився вже в лазареті. До мене прийшов куратор і розповів, що сталося.

Від надлишку енергії моє тіло ініціювало вибух, щоб самому не згоріти. Вибух розніс тренувальний зал, живцем згорів один з моїх друзів, а решта, хто знаходився в залі в цей момент, включаючи мою кохану, перебувають у критичному стані від магічних опіків, які дуже важко піддаються лікуванню. Наступні кілька годин мого життя пройшли як у тумані. Я втік з академії, не чекаючи, що вирішать викладачі з моєю подальшою долею. Не думав про кохану, не думав про друзів, просто біг, куди очі дивляться.

Так почалося моє чергове «життя». Не знаючи, що далі робити і не маючи жодних заощаджень, я подався в найманці. Я брався за будь-які завдання, які мені пропонували. Назбирати грибів — легко. Вбити когось — ще простіше. Без різниці, яким було замовлення, аби на випивку вистачило, щоб заливати горе. Щодня я пив і ненавидів себе за те, що зробив із близькими мені людьми. Пам'ятаєте, Себастьян згадав, що він знає, що я накоїв у Королівстві Віндіна? Так ось, це я вбив короля Крунора, попередника Віндіна. Мене схопили, катували, але я втік. І далі продовжував падати вниз по похилій. Мої заклинання слабшали, запаси магічної енергії були в занепаді, тому що я не розвивав їх. Я просто спускав усі гроші на випивку та продажних дівок. Поки не зустрів Єлену.

Ця, тоді ще наївна, але дуже небезпечна дитина, стала для мене чимось, що можна назвати черговим подарунок долі. Вона пробудила в мені надію, що я ще можу допомогти комусь. Стати потрібним та близьким. — Ал закінчив свою розповідь, опустивши голову на груди.

— Знаєш, у мене після всього цього, тільки одне питання до тебе, — сказала несподівано Єлена хрипким та слабким голосом.

— Валяй, — порожнім голосом озвався маг, не підводячи голови.

— Тебе справді звуть Алпачін?

— Так.

Єлена хмикнула. Потім посміхнулась. А потім засміялася на весь голос. Не награно, не зло, а відкрито і по-доброму. Вона навіть не здогадувалася, що повне ім'я її друга дуже співзвучне з ім'ям одного відомого актора, про якого вона колись чула дуже давно, в іншому світі. Коли Себастьян так назвав Ала, вона навіть не надала цьому значення на той момент.

Ал теж зареготав. Орум не стримав посмішки. Єлена, трохи заспокоївшись, хотіла щось додати, але тут її наздогнав сонячний удар і свідомість знову влетіла кудись у далекі краї.