Відвідувачів у просторій залі «Самотнього друга» ставало дедалі більше. І причина такого різкого напливу клієнтів – полудень. Кожному, навіть найспритнішому шибайголові, в такий час хотілося в тінь, поїсти й попити. А «Самотній друг» був створений якраз для задоволення таких потреб.

Відкривши непримітні дерев'яні двері найбільшої будівлі в поселенні мандрівники відразу ж потрапляли в руки дружини власника закладу, яка пропонувала їм зайняти місце за вільним столом, або за барною стійкою, де гостей обслуговував сам господар — знайомий багатьом тутешнім жителям лисий вгодований мужик у засмальцьованому фартуху.

На даний момент його пильний погляд, як і напередодні ввечері, був прикутий до найманців. Вони були все в тому ж одязі, але дівчина ще начепила окуляри з чорним круглим склом у сталевій оправі і з дужками з дроту. Але не ця маленька зміна у гардеробі білявки знову привернула увагу вусатого чоловіка, а зацікавило його те, що до них приєднався ще один тип. Власник «Самотнього друга» бачив багато різного люда і нелюда на своєму віку, і з висоти своєї обізнаності, з першого погляду визначив — у його закладі некромант.

Особа, без будь-яких примітних рис і маска без емоційності на обличчі. Карі, майже чорні очі, що навіюють тривогу. Крізь коротке темне волосся проглядалися магічні написи, якими був усіяний увесь його череп. Витатуйовані слова, котрі для непосвячених нічого не означали, покривали також сухі, але жилясті руки. Довершував цей образ темно-синій жилет, з десятків кишень якого виглядали короткі металеві рукоятки метальних ножів без жодних накладок. Загалом, якщо зустріти такого вночі у провулку, то штани доведеться прати.

Поспостерігавши за підозрілою четвіркою пару хвилин, господар закладу переключив свою увагу на компанію галасливих дорфів, оскільки вважав їх більш платоспроможними, ніж цей набрід.

А ось у лавах відважних любителів пригод у цей час проростало насіння розбрату розміром із маленький сарайчик. А мовчазний некромант своєю присутністю у кілька разів збільшував швидкість проростання насіння. Емоції після ранкових подій, звичайно, трохи стихли, але до дружньої атмосфери, як до Річки Народів пішки.

Уважно дивлячись на некроманта троє найманців чекали. Чекали хоч чогось.

— Ну що? — нетерпляче промовив Ал. Відповіді не було. — Може ми його того, ножем по горлу і рушимо далі по своїх справах?

— Калеб, може розповісте про деталі нашого спільного походу? Чи ми самі повинні про все подбати? — Єлена ногою вдарила напарника під столом, змушуючи заткнутися.

Скільки тисяч разів вона йому вже казала, щоб тримав свої пропозиції при собі. Чуття підказувало, що непогано було б для початку налагодити контакт з некромантом, дізнатися, що він являє собою, вивідати щось корисне, а потім вже можна й ножем по горлу, залежно від ситуації. Але це навряд. Єлена була впевнена, що після такого, Себастьян їх запросто виловить будь-де і по голівці явно не погладить. Тому поки що доведеться співпрацювати.

Калеб так само мовчки дістав згорток паперу з кишені штанів і шпурнув на стіл.

— Може він глухий? — спитав Ал і знову отримав черевиком по гомілці.

Чоловік сердито зиркнув на Єлену, після чого акуратно взяв згорток двома пальцями за куточок і гидливо розгорнув. То була карта. Орум безцеремонно висмикнув її з рук партнера, поклав на стіл і розрівняв. Дві півкулі, які досить точно відображали фізичну та політичну карту світу. Також позначений маршрут, якому, судячи з усього, слід було слідувати. Початок якраз розміщувався на заході Пустелі Кочівників, де вони імовірно перебували. Далі лінія йшла на північний схід до Річки Народів, уздовж неї до Змішаної Держави. І вже від неї до східної частини Долини Ірні.

— А чому б нам не поїхати одразу на схід, навпростець до Долини Ірні? — запитала Єлена, розглядаючи карту.

— Та тому що навпростець нам доведеться перетнути землі кочівників, а останнім часом вони стали надто агресивними. Рублять чужинців, що трапилися їм, направо і наліво, — надто спокійним тоном промовив Орум, втративши будь-який інтерес до карти, він переключився на свою улюблену люльку.

Калеб кивнув, даючи зрозуміти, що Орі висловив слушну думку. Почулися глибокі вдихи Ала, який усіма силами боровся з бажанням розпочати нову лайку.

— Калеб, а що ще ви маєте на близнюків? — дівчина знову звернулася до некроманта.

Нуль на масу. Взагалі жодної реакції. Він навіть не кліпнув у відповідь.

— На який хрін вони вам? — більш прямо спитав Ал.

Калеб повільно перевів погляд зі стіни на Ала, не зводячи очей з найманця дістав один зі своїх численних ножів і спокійнісінько і поволі почав кінчиком плоского листоподібного леза виколупати бруд з-під нігтя.

— Ну що ж... Маршрут є. Ціль, будемо вважати, теж є. Але для того, щоб потрапити до неї, нам треба роздобути кілька речей: транспорт, запаси води та провіант хоча б на пів сезону. Зі зброєю тут зовсім туго, тож поки що будемо користуватися тим, що є, — командирським тоном випалила Элена, не даючи друзям можливості її перебити, — слухаю ваші пропозиції.

— Все це ми можемо купити на місцевому ринку. Добре, що грошей нам на це вистачить, після виконання замовлення на вогнеящіра, — по-господарському пробубнив Орі, випускаючи тютюновий дим з рота.

— Я так розумію, пан некрома-а-ант, не буде фінансово брати участь у закупівлі, але ж жерти-с і сьорбати-с буде як і всі? — вʼїдливо уточнив Ал. Калеб не підводячи погляду, перейшов від чищення нігтя великого пальця до вказівного. — Зрозуміло, запитань більше не маю.

— Тоді не втрачатимемо часу і пройдемося до ринку. Подивимося, що до чого. — резюмувала Єлена підсумок усієї розмови.

Усі четверо піднялися з-за столу і попрямували до виходу.

Вулиця зустріла найманців нестерпною спекою. Хоч від таверни до ринку і йти не більше хвилини, їм здавалося, що вони крокували цілу вічність, потроху розтаючи від жорстоко палючих променів сонця.

Придбати пару бочок води, мішок солонини й мішок сухарів особливих труднощів не склало. Довелося трохи повозитися з пошуками круп, спецій, солі та овочів, які не пропадуть у такій спеці. А ось із засобом пересування було зовсім кепсько. Під невисоким тентом, біля одного з житлових будинків, стояли якісь три розвалюхи, покриті іржею. Натомість цінники на лобовому склі варіювалися від трьох до п'яти сотень золотих. Скажені гроші за такий товар.

Стоячи праворуч від цих колимаг, Ал лише за пару хвилин зміг роздратувати всіх у радіусі досяжності свого голосу і посваритися з невисоким молодим продавцем, одягненим в одні лише лляні шорти.

— Ти зовсім збожеволів? Триста золотих за це корито? На ньому що, якийсь імператор раніше їздив?

— Не подобається, не купуй! Шкутильгай на своїх двох до наступного селища і там торгуйся! Я сказав, скидати ціну не буду! — відповів торговець не менш голосно.

— Ну, може, хоч за півціни? — благаючим тоном знову запитав Ал.

— Ні! — продавець був твердий, як скеля, і не збирався йти на поступки.

— Ах ти… Погань ти болотяна, щоб тебе малярійні москіти зжерли, жлоб пустельний! — чоловік розвернувся і попрямував до очікуючих його друзів.

— Та ми все одно на цій тарантайці й до наступного кактуса не доїхали б, — видихнув Ал. — А що це означає? Вірно! Нам треба щось вигадати.

Орум, котрий мовчав увесь цей час, голосно кашлянув, привертаючи до себе увагу.

— На-ка, потримай, — дорф протягнув свою люльку Єлені.

Підійшовши до крайнього, більш-менш цілого автомобіля, Орі покликав продавця.

— Шановний, це ваші машини?

— Так, мої, — ліниво відповів молодий продавець.

— Я хотів би придбати цю, але ціна неприйнятно висока.

— Я скидати її не буду.

— Тоді маю до вас пропозицію.

— Не буду я погоджуватися не на які пропозиції.

— Ви спочатку вислухайте. Все одно за ті півгодини, що ми тут стоїмо, у вас не було покупців, і навряд чи вони найближчим часом з'являться.

— Гаразд, — неохоче погодився продавець.

— Ви розкажете про цю машину все! Усі переваги, недоліки, поломки, несправності. Все, що погано працює, чи взагалі не працює. Важливим моментом є цілковита правда. Як ви вже помітили, я дорф. А значить, непогано знаюся на машинах. І якщо це диво техніки заглохне посеред пустелі через несправність, про яку ви промовчали, мені не важко буде повернутися сюди разом з моїми друзями. Бачите он того непривітного некроманта з ножами? Відірвати вам голову — для нього це дитяча гра, — монотонно закінчив свою промову Орум.

— І де вигода для мене у цій пропозиції?

— Після детальної розповіді про цю машину я куплю її за будь-яку справедливу ціну, яку ви назвете.

Торговець хотів було відкрити рота, щоб щось сказати, але остання фраза Орума приємно здивувала його.

— Згоден. Почнемо огляд? — вже дружелюбно запропонував продавець. Дорф ствердно кивнув.

— Цьому красеню п'ять рочків від народження... — діловим тоном почав торговець, але брів Орума, що різко поповзла до маківки, змусила його зупинитися.

— Цій машині вже десять років немає зносу… — до брови, що втекла, приєдналася її подруга.

— Гаразд, цьому коритові вже понад п'ятнадцять років. — продавець зрозумів, що дорф справді розбирався в машинах і вирішив не гаятись, а розповісти все як є. — Особисто у моїх руках вона вже п'ятий рік. Відмінна робоча конячка, але з невеликими проблемками. Про все по порядку. Почнемо, мабуть, із кузова. Весь кузов цієї машини складається з цілісної, суцільної, що не піддається ніякому впливу... іржі. Винятком є ​​лише капот. Його я зробив сам. З деревини. Цілком надійна річ, якщо занадто не розганятися. Інакше капот починає диміти й може спалахнути. Таке було раз. Довелося вистругувати новий.

Перейдемо до салону. Оп. Покладіть двері поки що вбік. Вони легкі, тому знімати їх та ставити назад не дуже важко. Крісла. Чудові м'які крісла. За винятком задніх. На них краще не сідати, інакше штирі, що вилізли з них, можуть ненароком проткнути вам спину. Техніка безпеки все-таки.

Що тут у нас далі? Коробка передач. Чотирьохступінчаста. Вперед. Назад. Навіщо ще дві швидкості, я гадки не маю. Багато разів їх вмикав, але нічого не відбувалося. Вам раджу все ж таки їх не чіпати, на всяк випадок. Раптом колесо відлетить чи багажник відпаде.

Далі. Педалі. Газ. Гальмо. Все як треба. Кермовий квадрат.

— Кермове колесо, ви хотіли сказати? — уточнив Орум.

— Ні ні. Саме квадрат. Коли я купував цього дикого несамовитого мустанга, тут уже був саме кермовий квадрат. Далі. Скло. Є. Переднє та заднє. Бокові хтось давно вибив. І судячи з усього головою, бо плями крові місцями я й досі не зміг вивести. Але це навіть добре. При русі пустелею з відсутніми вікнами не так жарко. Ось тільки пісок дошкуляє.

— А що це за металева коробка під пасажирським переднім сидінням?

— О-о-о! Це моя гордість! Власна технологія. Піч.

— Піч? — ошелешений — це було не те слово, що могло описати подив Орума. — Піч у пустелі?

— А як ви хотіли? Думаєте їхати пустелею вночі без вікон не холодно? Ще і як холодно. Ось я і знайшов вихід із ситуації. Є, звісно, ​​кілька незручностей. Дрова завжди треба підкидати. Від диму салон сильно смердить. Та й пасажирові, що сидить поруч, буде спекотно, як на сковорідці.

Так, по зовнішньому і внутрішньому вигляді начебто пройшлися. Тепер перейдемо до технічних характеристик. Швидкість! Ця мала може багато. Але є одне але! Визначити, з якою швидкістю ви мчите, можна тільки по деревах.

— Деревах? — Орум спантеличено перепитав.

— Деревах, — підтвердив продавець, — чи камінню. Загалом, по будь-яким предметам, що знаходяться вздовж дороги. Якщо вони миготять дуже швидко, і ви не можете їх розглянути — ви їдете швидко. А якщо ви можете їх детально розглянути — то повільно.

— Зрозуміло, — видихнув дорф, — а як справи з двигуном?

— Тут все чудово, нещодавно його перебирав, усе змастив, замінив, казка. Єдине але — із трьох роз'ємів для кристалів, у робочому стані лише один, — торговець замовк, ніжно погладжуючи кермовий квадрат.

— Це все? — спитав дорф, намагаючись навіть не дихати у бік машини.

— В принципі так. Є ще всілякі дрібниці, але через них ви не заглохнете посеред пустелі.

— Ну, тоді називайте свою ціну, — гірко пробубнив Орум.

— Знаєте, — повільно промовив торговець, — розповідаючи вам усе це, я ніби  заново пережив останні п'ять років неймовірних мук. Я стільки часу, сил, грошей та нервів вклав у цю машину. Саме у ній я вперше поцілував дівчину. Саме вона розкрила весь мій потенціал лайок та прокльонів. Мабуть, я не продаватиму її. Вибачте, — продавець виліз із салону, підняв двері, що лежали поруч, і пішов разом з ними.

— П! Провал! — зареготав Ал, коли Орум повернувся до своїх товаришів, що сховалися від сонячного проміння під невеликим навісом.

— І! Іди в дупу! — буркнув Орі.

З'явившись з-за рогу будинку, до компанії не поспішаючи підійшов дорф, одягнений у чорні лакові туфлі, сірі штани та сірий піджак на голий торс. Його руде густе волосся на сонці здавалося золотим. Обличчя коротуна осяяла найдобріша усмішка, яка відкривала світові всі тридцять два зуби. Єлену цей персонаж одразу відкинув на багато років тому, бо він був, як дві краплі води, схожий на сусідського алкаша дядька Васю, з тією лише різницею, що цей був мало не в половину нижче, коренастіший, доглянутіший і начебто з підфарбованими очима.

— Вибачте, я краєм вуха почув вашу розмову з цим торгашем непотрібного металобрухту. Вам потрібен транспорт? — впевненим і солодким голосом спокусника прошепотів дорф.

— Та потрібен. Але такий, який зміг би спершу завестися, — відповів Ал.

— Ви, як я можу зауважити, люди серйозні. Тому, одразу до справи. Моє ім'я — Прік. І я влаштовую перегони тут неподалік. Призовий фонд — нова машина. Мені продовжувати?

Орум одразу ожив. Гримаса відчаю змінилася на доброзичливу усмішку і не менш доброзичливі очі.

— Пане Прік, а чи не обговорити нам це питання за пляшкою вина? — любʼязно запропонував лисий дорф.

— Із великим задоволенням.

Усі п'ятеро загострили лижі у таверну. Але Орі повернув голову і без звуку одними губами промовив: «Я сам». Цим він дав зрозуміти, що розмова має пройти тет-а-тет. За хвилину обидва дорфи зникли у дверях «Самотнього друга».

— Знаєш, а я раніше не помічав у нашому лисому другові цієї підприємницької жилки.

— Замовчи! Після твоїх ранкових витівок, я взагалі не розмовлятиму з тобою, поки ти не вибачишся перед ним, — усім своїм виглядом Єлена показувала, що не має наміру продовжувати розмову.

Знову настала тиша. Були чутні тільки ледачі крики торговців, які закликали перехожих придбати їх товар і мекання сотень кіз, виснажених спекою не менше людей.

Через хвилин двадцять із дверей таверни вийшов Орі. Його щоки й ніс уже встигли налитися грайливим рум'янцем, але через те, що його шкіра і так була з червонуватим відтінком, цей рум'янець був ніби підфарбований буряком. Він явно був напідпитку. Майже впевнено діставшись інших членів команди, дорф спіткнувся, але вчасно відстовбурчені в різні боки руки, допомогли йому утримати рівновагу. Орум задоволено хмикнув.

— Значить так. Перегони проходитимуть там, — махнув коротун рукою убік, — беруть участь чотири екпажі… екупіжі… тьху ти… е-кі-па-жа. Кожен ось цей самий е-крі-пяж складається з водія і мага, який намагатиметься вибити суперника з траси. Машини предоставляє Прік. Стратовий внесок для учасників – сто п'ятдесят золотих. — неквапливо видав Орі інформацію, не забуваючи при цьому гикати та плутати літери. — Переможцю — нова машина. Цей рудий пройдисвіт зміг переконати мене, що приз насправді вартий такого ризику.

— Ти впевнений, що нам варто взяти участь? — запитала Єлена.

— Я впевнений, що ми виграємо, — п'яна й хитра посмішка осяяла обличчя дорфа.

— Магом я буду, це зрозуміло, — сказав Ал, — а хто буде водієм? Може, Єлена? У неї хоч обидва ока є, що важливо для перегонів.

— Водієм я буду. І мені треба портерзвіть до початку. До речі, початок о сьомій вечора. — пробубнив Орі. — Отже, готуйся вогняний півник. А я спати.

Нетверезою ходою дорф пішов у бік таверни, насвистуючи якусь пісеньку.

— Ні-і-і-і-і, — стогін Ала був жалюгідний, — я не хочу вбитись в одній машині з цим уразливим алкашом-коротуном.