Якщо спробувати описати одним словом усі наступні сім днів найманців, то, швидше за все, цим словом буде «стабільність». Повсякденність, монотонність, рутина теж чудово б впоралися з поставленим завданням, але саме «стабільність» підходила для цієї ролі найкраще.

Підйом на зорі. Кілька сухарів і рідка юшка на сніданок. Збирання речей. Ал на своєму чотириколіснику виїжджає раніше, як дозорний. Орі сідає за кермо позашляховика. Їзда в машині до сонця в зеніті. Зупинка. Обід, що складається з пари шматків в'яленого м'яса та якихось овочів. Годинна перерва. Єлена займає місце водія. Знову рух по безкрайній пустелі до самого заходу сонця. Привал на ніч. Вночі вирішили не переміщатися, оскільки це може бути дуже небезпечним. У пустелі після заходу сонця можна нарватися на дуже серйозні неприємності.

І так сім днів поспіль. Жодних незвичайних чи екстрених ситуацій. Навіть жарти Ала були одними й тими самими щодня. Одним словом — «стабільність».

Єдина маленька подія, що сталася під час шляху, — Калеб заговорив. Від некроманта вдалося почути аж три фрази: «Не в той бік їдемо», «В одній бочці закінчилася вода», «Я перший чергуватиму». Прогрес в наявності. Виявляється, ця машина з виробництва мертвяків вміє розмовляти, хоч і користується цим умінням дуже рідко. Ал, почувши розбірливі речення з вуст Калеба, навіть трохи зажурився. Найманець завжди любив таємниці та загадки, найпрекраснішим він у них вважав інтригу та інтерес незнання. А тут бац, і вся завіса загадковості зруйнована.

Підходив до свого логічного завершення восьмий день захоплюючої подорожі.

Сонце вже зникло за обрієм і Ал, що їхав попереду, почав виглядати більш-менш рівну поверхню, щоб розбити табір на ніч. Єлена повільно знижувала швидкість машини, слідуючи за чотириколісником. За кілька хвилин пошуків місця для привалу транспортні засоби зупинилися. Двоє пасажирів та водій вийшли з машини, оглядаючи місцевість. Жодних нововведень. Все той же остогидлий пісок і жодного натяку на рослинність. Як же їм усе це набридло. Хоч би маленький чахлий кактус чи кущик зустрівся.

Розбивати серйозний табір із наметами та багаттям не стали. Позашляховик і чотириколісник поставили з підвітряної сторони, щоб не задувало. Прямо на пісок покидали спальники півколом. Зайнялися вечерею. Швидко, використовуючи магічний вогонь, приготували в казанку юшку з пари шматочків м'яса та неописної форми овочів. Готову бурду розкидали по тарілках. Скромно, але ситного. Те, що треба, після нудного дня їзди.

Відставивши порожню тарілку і, хруснувши кісточками пальців, Калеб заговорив голосом, позбавленим будь-якої інтонації:

— Ми зараз на території грифусів. Це не кочівники, але якщо нас схоплять, то живими ми, швидше за все, не виберемося з пустелі. Тому встаємо сьогодні за годину до світанку і максимально швидко перетинаємо наступну ділянку пустелі.

— То може ми одразу рушимо в дорогу? — задала Єлена цілком логічне питання.

— Ні.

— А як же…

— Ні. Я перший чергую, — сказав некромант, встаючи на ноги.

— Якого дорфа ми взагалі маємо його слухатись? — Ал завжди заводився з півоберту, коли йому щось не подобалося.

Калеб ніяк не відреагував на слова на його адресу, натомість він уважно дивився на Орума.

Дорф, що спокійно пережовував свою вечерю, завмер. Калеб різко підняв ліву руку з відстовбурченими пальцями в напрямку Орі, на передпліччі фіолетовим спалахнула пара слів.

Єлена вже потяглася до катани, маючи намір відсікти некроманту руку до самого плеча.

Калеб смикнув вгору пальцем, і з-за спини дорфа здійнявся скорпіон. Він був величезним, чорним, оповитий фіолетовим серпанком і з жалом не менше людського пальця. Істота брикалася, звивалася, але даремно.

Калеб ще кілька секунд поспостерігав за спробами скорпіона звільнитися, а потім стиснув долоню в кулак. Тієї ж миті чорна тварюка стиснулася до розміру ґудзика, не встигнувши навіть пискнути. Рука опустилася, чорний кружечок впав у миску дорфа. Калеб відвернувся і пішов до машини.

Ал з Єленою швидко доїли вміст мисок, Орум засмучено сьорбнув водички й найманці лягли спати, закутавшись у спальники. Можна було б, звичайно, продовжити сварку з Калебом, мовляв, на яких це підставах ти став командиром? Ти тут тільки як допоміжна сила, ну або наглядач. Але вісім днів монотонної поїздки та сумна доля скорпіона відбили усі повстанські замашки. Потрібно хоч пару годин відпочити перед черговим багатогодинним заїздом.

На жаль, сон не хотів проникати в голови подорожніх. Тривога була причиною. Першим не витримав Орум. Він виліз зі спальника, підійшов до машини, витяг з багажника свій мішок, звідти дістав невелику коробку і кинув її на спальник. Потім він підійшов до чотириколісника і взяв із сидіння дробовик Ала.

Далі дорф сів на спальник і зайнявся чисткою зброї.

У цей час Ал ліг на спину і втупився в нічне небо, насвистуючи якусь відому тільки йому мелодію.

Калеб, спершись на капот машини, уважно вдивлявся кудись у темряву.

Ну а Єлена підклала руку під голову і пильно дивилася на роботу дорфа. Хоч він і казав, що не поважає вогнепал, але любов до механізмів та маніакальне бажання тримати їх у доброму стані завжди перемагали.

Як же все-таки тутешня вогнепальна зброя відрізнялася від тієї, яку Єлена бачила у своєму світі. Там це були технологічні пристосування для вбивства, з гострими чіткими лініями, без жодних надмірностей, а тут — казкові, але все ж таки смертоносні витвори мистецтва. Взяти хоч цей дробовик. Дерев'яний приклад прикрашений візерунками, що нагадують хмари. Пістолетна рукоятка сильно подовжена, йдучи до низу. Спусковий гачок хвилеподібної форми. Курок виконаний у формі жіночої ноги. Довгий широкий ствол, усіяний шістьма різними картинками з обох боків. Усі вони — мітки ремісників. Будинок з димоходом, з якого стирчить сокира, — знак заводу, на якому зробили деталі для дробовика. Камін із перехресними мечами всередині — цех, у якому зібрали цю зброю. Коло з окулярами всередині — знак майстра, який його зібрав. З іншого боку ствола точно такі значки.

— А хто такі грифуси? — несподівано порушив тишу дорф, продовжуючи прочищати ствол шомполом із нагвинченою на нього металевою щіточкою.

Ал навіть не повернувся, так само насвистуючи мелодію. Він не збирався відповідати, хоча в нього, напевно, навіть є якась байка на цю тему. Єлена вирішила поділитися з дорфом тим, що знала сама:

— Це назва раси, яка мешкає лише у Пустелі Кочівників. Загалом вони нагадують людей. Та й тіла у них, як у людей, проте є деякі відмінності. Руки, від кистей і до плечей, покриті пір'ям, навіть швидше за все пухом, але вони не літають. Голови лисі, а замість рота і носа — довгий загнутий донизу дзьоб. На руках гострі пазурі, а нижче колін — лапи, як у орлів. І ще вони не вміють розмовляти, а спілкуються за допомогою дивних клацань, які видають дзьобами. Щоб ще додати? Хм. За поведінкою вони найбільше нагадують плем'я дикунів, але це не заважає їм ганяти на мотоциклах та обстрілювати каравани торговців з автоматів.

— На чому? — перепитав Орум.

— На двоколісниках.

— Дуже пізнавальна лекція, професор Єлен, але ти забула згадати ма-а-аленьку детальку. Грифуси, вони ж грифуси звичайні, харчуються лише сирим м'ясом. І байдуже їм, тварину вони завалили, чи людину, — весело додав Ал із кровожерним виразом обличчя. — А це що означає? Вірно! Дорфа вони з'їдять з таким же задоволенням, як і людину.

Більше запитань не було. Орум закінчив із чищенням зброї, повернув дробовик на сидіння чотириколісника, мішок — у багажник позашляховика, а сам закопався у спальник. Через пару хвилин усі занурилися в нервову напівдрімоту.

Єлена прокинулася від того, що хтось легенько смикав її за плече.

— Вставай. Твоя черга, — пролунало з темряви.

Дівчина вилізла з нагрітого тілом спального мішка і її одразу пробрало тремтіння. Сон, як рукою зняло. Не спекотно. Накинувши шкіряну курточку з відрізаним правим рукавом, вона попрямувала до Калеба. Дівчина хотіла спробувати поговорити з ним віч-на-віч, раз з'явилася така можливість. Може, зараз він буде балакучішим?

Некромант знову кудись збирався. Це відбувалося вже восьму ніч поспіль. Послідовність дій Калеба завжди була однаковою: він будив Єлену, діставав з багажника величезний мішок, брав із собою трохи води і йшов у темряву. Повертався на світанку, тягнучи за собою той самий мішок, але вмісту всередині було вже побільше. Що Калеб збирав — невідомо, але Ал не залишав спроб вияснити це, коли некромант був зайнятий чимось іншим.

Невпевнено переступаючи з ноги на ногу, дівчина все ж таки зважилася почати розмову:

— Тоді на арені, це ж ти допоміг виграти нашим?

— Чому ти так вирішила?

— Я бачила, як на твоїй руці засвітилося татуювання і наступної секунди машина супротивника затихла.

— А ти знаєш, що дальність будь-якого заклинання, особливо некромантії, суворо обмежена, за винятком особливо сильних чарів? Я себе не вважаю таким сильним некромантом, здатним подолати бар'єр у сто ліктів.

Точно. Як вона могла забути про таку елементарну річ. Щоки дівчини почали набувати рожевого забарвлення. Хоч би у темряві цього не було помітно. Але чому тоді машина ірні затихла? І навіщо він чаклував?

Калеб, ніби прочитавши її думки, швидко відповів:

— Після перегонів я перевірив машину тих, хто програв. Ударною хвилею Ал пошкодив їхній двигун. Тому машина й затихла. А щодо заклинання… Треба було провчити одного злодія. Усе! Прийду вдосвіта, — різко закінчив розмову чоловік і, розвернувшись, впевненим кроком пішов у темряву.

У таборі знову запанувала тиша. Тільки дорф тихо похропував.

Застрибнувши на капот машини, Єлена відкинула голову і придалася своєму улюбленому заняттю — милуванню зірками. Ну от не рівно вона дихала до них. Сьогодні небо чисте, тому всі видимі небесні світила були як на долоні.

Більше за звичкою, ніж за своїм бажанням, Єлена спробувала знайти Велику чи Малу Ведмедицю. Даремно. Вона в цьому світі вже який рік, але чудово усвідомила ще першого дня, що тутешні сузір'я не мають нічого спільного з тими, на які вона милувалася з самого дитинства. Але щоразу, підводячи голову, дівчина все одно намагалася знайти щось рідне.

У такому положенні Єлена просиділа напевно півгодини, хоча здавалося, що минуло кілька хвилин. П'ята точка вже підмерзла й оніміла, тому не завадило б опуститися на землю, трохи розігрітися.

Кілька присідань і ось уже кров щодуху мчить по судинах. Потеплішало.

Раптово вона відчула, що щось не так. Щось змінилось. Начебто ніякого руху в полі зору, але тривога наростала. Що таке? І тут до Єлени дійшло. Начебто вона весь цей час солодко спала, і її несподівано облили відром крижаної води. Звук. Звук двигунів. У протилежному від машини та чотириколісника боці, десь далеко, чулося ревіння двигунів. Прокляття! Потрібно діяти. І дуже швидко.

— Підйом! Бігом!

— Єлена прекрасна, ну ось якого дорфа нас будити? — пробубнив Ал.

— До нас їдуть гості.

Орум і Ал підірвалися як ошпарені. Вони теж почули звуки, які не обіцяли нічого доброго. Нервово поглядаючи убік, звідки долинав шум, Єлена поспіхом почала збирати свій спальний мішок та інші речі. Думки проносилися з шаленою швидкістю. Швидше. Швидше. Вони ще далеко, можна встигнути вшитися звідси. Та й де цей Калеб вештається?

Тихі кроки позаду. Поворот голови. Приклад, що летить на зустріч. Темрява.