Єлена ніяк не могла заснути. Кілька годин вона ворочалась, намагаючись прогнати настирливі думки, і лише до ранку задрімала. Але навіть тоді сновидіння були нервовими та похмурими. Безликі демони, з червоними плямами замість очей, хотіли наздогнати її та роздерти. Спочатку начебто виходило від них відірватися, але чим швидше Єлена бігла, тим повільніше ставали її рухи. Зрештою, вона відчайдушно почала махати всіма частинами тіла, але насправді ж залишалася на одному місці. «Якщо нічого не зробити, то вони наздоженуть!» — відчайдушно кричав здоровий глузд Єлени. Пізно. Наздогнали. Пазурі найшвидшого й найспритнішого чудовиська встромилися в плече. Все тіло дівчини охопив нестерпний біль.

Найманка розплющила очі. Напівтемрява. Подушка і простирадло під нею наскрізь просочилися потом. Серце шалено билося в грудях, намагаючись проломити грудну клітку і вибратися назовні. Голова гула, важкі думки нікуди не пішли. Ще й цей кошмарний сон. Єлена підвелася, взяла зі стільця батарейку і вкотре глянула на неї.

«Все, настав час вставати. Треба йти до цих дурнів і розповісти про вчорашню зустріч. Як правильно почати? Слухайте, до мене вчора вночі чоловʼяга причепився і підказав, що може повернути мене додому, але натомість йому потрібно когось десь знайти і привести в місце, що кишить вогнеящірами! Так, якби я була торговкою, ніколи б нічого не продала з таким красномовством. Гаразд, походу щось придумаю...» — цей монолог у голові Єлени трохи підбадьорив її після нічного жаху.

Піднявшись із ліжка і нашвидкуруч умившись, найманка спустилася на другий поверх. Скрипуча підлога. Обшарпані стіни. Дивні запахи. Тепер зрозуміло, чому «апартаменти» на третьому поверсі коштували значно дорожче. Дівчина знайшла потрібну їй кімнату і зі скрипом відчинила хлипкі двері з облупленою і колись білою фарбою.

У ніс ударив їдкий сморід перегару. Єлені довелося відкрити одне єдине вікно, щоб не задихнутися і впустити трохи світла в це темне мужицьке царство. Два односпальні ліжка, з чимось, що колись називалося пуховими матрацами. Здорова коричнева шафа. Стілець. Картина на стіні з таким шаром пилу, що неможливо було розгледіти, що хотів зобразити автор: коня чи кочергу. Для завершення образу холостяцької барлоги хіба що смердючих шкарпеток у кутку кімнати не вистачало.

— Хлопці, вставайте! Є дуже важлива розмова, яку не можна відкладати, — приречено видихнула Єлена. Нульова реакція. — Підйом! — цього разу дівчина вигукнула.

Ал спав на животі, голову встромивши в подушку. Через мить, після ще одного «Підйом», чорнява верхівка смикнулася і дуже повільно почала підійматися.

— Геть, супостат біловолосий! Нехай засмокче тебе вічна темрява за такий зухвалий вчинок твій! — заревів Ал, але очі його були закриті, а обличчя дуже сонне.

— Чого? — не дійшло до Элени.

— Золотце, скарб наш, благаю тебе, викинь своє чудове тільце за двері, і вікно прикрити не забудь. Дуже дякую, — тепер інтонація Ала більше була схожа на муркотіння втомленого кошеняти. Голова, що говорила, з заплющеними очима знову безсило впала на подушку.

— Але це справді дуже важливо!

— Вона ж тепер не відчепиться від нас, — цього разу озвався дорф.

— Ти, як завжди маєш рацію, мій низький друзяко.

Ал і Орі неквапливо почали підіймати свої тіла з ліжок, розташованих уздовж стіни. Кожен рух високий найманець супроводжував їдкими коментарями, спрямованими, в основному, на адресу дівчини. Не чекаючи поки вони прийдуть до тями, Єлена почала говорити:

— Вчора ввечері, коли я...

У двері щось ударило з неймовірною силою. Секундна тиша. Ще один удар і двері злетіли з петель. До кімнати увірвалися двоє. Перший — вгодований дорф у чорній напівмасці. Він підлетів до Орі й приставив кинджал до горла біля сонної артерії. Другий — чоловік у темно-синьому шкіряному жилеті. На його правій руці фіолетовим засяяв один з численних написів невідомою мовою. Некромант. Ала в ту ж мить огорнув фіолетовий серпанок, що скував його рухи. Одна Элена залишилася без ворога. Не зволікаючи, найманка кинулася до дорфа в напівмасці, маючи намір завдати нищівного удару лівою рукою.

— На вашому місці, пані, я б цього не робив, — азартно промовив чоловік у розшитому камзолі, що стояв у дверях. Хижо облизнувши верхню губу, він зайшов до кімнати.

— Ви, — Элена зупинилася як укопана. Вона була здивована, але не так щоб вже й дуже. Якось дуже легко він її вчора відпустив.

— Ми ввечері з вами добре поговорили. Але. Сьогодні вранці я зрозумів, що інформації та мотивації було замало. Тому я хочу поговорити з усіма вами. Дозвольте? — вказав незнайомець на стілець. Не дочекавшись відповіді, він підійшов до кволого недокрісла, величаво сів і різким рухом дістав флягу з кишені камзола. Незнайомець спритно відкрутив кришку, зробив два ковтки та повернув посудину на місце. Оцінюючий погляд затримався на Єлені, особливо на руці, яку закривав шкіряний рукав курточки. Задоволена усмішка промайнула на частку секунди. Облизнувши верхню губу, він продовжив:

— То про що я? А, так! Забув представитися. Моє ім'я – Себастьян. Імена моїх супутників — Калеб та Елум. Ваші я чудово знаю, так що ви можете не обтяжувати себе представленням.

Знову довга пауза. На цей раз чіпкий погляд зупинився на Алі, який усім своїм виглядом показував ненависть до цього типу.

— Я хочу, щоб ви одразу усвідомили, що я вам не ворог, — промовив Себастьян голосом змія спокусника, — хоча… — його очі на мить закотилися до стелі, а обличчя спотворила гримаса божевілля, — хочу вам дещо розповісти. Попрошу мене не перебивати. Якщо спробуєте це зробити, мої друзі на все життя відучать вас від цієї згубної звички. Домовилися?

Стояла гробова тиша. Чути було тільки, як усі три заручники напружено й часто дихали.

— Почнемо. Панове. Ваша супутниця, напевно, ще не встигла розповісти, з якою метою ви мені потрібні. Не турбуйтесь. Це я зроблю за неї. Хоча ні. Спочатку мені хотілося б розповісти про те, що на вас чекає, якщо ви не будете співпрацювати зі мною.

Себастьян піднявся зі стільця і ​​підійшов до нерухомо застиглого Алу.

— Пане Алпачіне. Вірно? Я правильно назвав ваше ім'я?

У відповідь, тільки тремтячий від люті видих.

— Мені відомо про всі ваші злодійства: дрібні, великі, задля добрих цілей, заради особистої вигоди, але... серед них є таке... — язик ковзнув по верхній губі, ніби у змії, яка готується до нападу, — право слово я навіть уявити не можу, що з вами зроблять у Королівстві Віндіна, якщо я вас туди доставлю. Але ні мені, ні тим більше вам, це не вигідно, тому продовжимо.

Різко повернувшись на підборах і дзенькнувши шпорами він підійшов до Орі.

— Високоповажний Орум, — його погляд повільно опустився вниз. Обличчя чоловіка пересмикнуло. — Чи давно ви бачили свого сина? Напевно, давно. А я ось, буквально сезон тому, спостерігав, як він і його сім'я веселилися на міському ярмарку, — знову язик Себастьяна ковзнув по верхній губі, — славні коротуни. Буде дуже сумно, якщо, за якоюсь непередбачуваною випадковістю, вони стануть коротшими ще на голову.

Довга пауза. За мить чоловік уже стояв впритул до Элени. Провівши долонею по її щоці, Себастьян пригорнувся до вуха дівчини та повільно прошепотів:

— Те, що я можу запропонувати вам, прекрасна Элено, ви вже й так знаєте.

Різкий стрибок убік. Кінчики пальців правої та лівої руки зіткнулися. З таким розміщенням рук Себастьян повернувся на стілець.

— До чого я взагалі все це казав? Нам потрібні близнюки. Ірні. Брат та сестра. Ваша мета – доставити їх моєму ватажку. Вони дуже цінні для нього, тому у ваших же інтересах, щоб вони прибули в цілості, — чоловік дістав кишеньковий годинник, подивився на час, облизнув губу.

Элені вдавалося всього кілька разів за всі роки перебування тут побачити таку розкіш, як кишеньковий годинник. Вони коштували нечуваних грошей. Звичайні люди, дорфи та ірні в основному орієнтувалися або по сонцю, або по великій вежі с годинником, що є в деяких містах і поселеннях. Життя тут було дуже важке і не солодке і більшість майстрів, які могли б робити доступний кишеньковий або наручний годинник, займаються виготовленням зброї та машин, це тупо вигідніше.

— То якщо ти такий класний і небезпечний, ще й зі своїми підручними головорізами, то сам би та знайшов цих близнюків, — сказав Ал, уже навіть не намагаючись вирватися.

— Резонна пропозиція, Алпачіне, але в мене дуже багато інших важливіших справ, а вашої компетенції, судячи з розповідей та легенд про вас трьох, цілком має вистачити, щоб упоратися з цим дріб'язковим завданням. Гаразд, заговорився я щось. Мабуть, глибоко в мені спить великий оратор, — на його обличчі прослизнула мрійлива посмішка, — коротше кажучи. Ми домовилися. Вибачте, але я мушу покинути вас. Хоча, варто визнати, мені дуже приємна ваша компанія. Ви чудові слухачі. — Себастьян підвівся зі стільця і ​​попрямував до виходу. — А, так! Невелика деталь. Мало не забув. Калеб, це той, який вище та з татуюванням, вирушить разом з вами. Щоб допомогти у нелегкій подорожі. І звичайно, простежити, щоб ви не відхилялися від заданої мети. Ми йдемо. Я думаю, що ви маєте, що обговорити. Калеб чекатиме на першому поверсі. Гарного дня.

Елум, Калеб та чоловік у камзолі поспішно вийшли з кімнати. Серпанок, що огортав Ала зник і він в ту ж секунду впав на підлогу.

У голові Єлени промайнула та сама думка, що й учора ввечері: «Що це зараз таке було?». Справа починала приймати вельми незрозумілий та небезпечний оберт.

За наступні три хвилини в кімнаті не було сказано жодного слова. Элена сиділа в незручному кріслі й нервово постукувала кігтями лівої руки по підлокітнику. Орум стояв біля вікна і порожнім поглядом дивився кудись за обрій. Ал допивав уже другу флягу з водою, вимірюючи своїми широкими кроками довжину кімнати. Напружене мовчання затягувалося.

— Хух! — голосно видихнув Ал, відірвавшись нарешті від фляги. — Спрагу вгамував. А тепер можна і що зробити? Вірно! Поговорити про справи денні, — найманець закрутив кришку вже спустілої фляги й плюхнувся на ліжко. — Підсумуємо цей ранок, пані та пан. Якийсь щиглик у дорогому камзолі вибиває двері, вривається до нас у кімнату і нацьковує своїх ланцюгових псів. Ввічливо загрожує нам. Точніше нам з Орі. Тебе він чомусь ніжно гладить і шепоче на вушко, — тицьнув найманець вказівним пальцем у бік Элени. — Але ж це ще квіточки. Потім він дає якісь невиразні вказівки з приводу близнюків ірні і йде. Не забувши насамкінець приставити до нас некроманта. Я нічого не прогавив? Начебто ні. Ах так, все ж таки є маленька деталь… Я ніколи в житті не зустрічав близнюків ірні! Ця раса просто не має такого поняття. Єлена, може, надасте нам будь-які коментарі щодо ситуації?

— У них ще карі очі та по п'ять пальців на руках.

— У кого? — Ала ця інформація трохи вибила з колії.

— Ну, близнюки. П'ять пальців, карі очі, зовні схожі як дві краплі води… — Єлена вимовила це так, ніби пояснювала маленькій дитині, чим хлопчик відрізняється від дівчинки.

— Гаразд, до цих мутантів ми ще повернемося, мене більше цікавить, що це зараз був за хмир у сукні?

— Я зустріла його вчора ввечері. Коли вийшла надвір. Себастьян запропонував угоду. Його господар, якого він називає ватажком, поверне мене додому, в обмін на ірні, — дивлячись у підлогу сказав дівчина, — та коротше! Ви самі все чули, я не повторюватиму його слова. З деталей я знаю лише приблизний маршрут і те, що ми не маємо якихось певних часових обмежень.

— Зачекай зачекай. Тобто ти, як велика командирша, вислухавши вчора ввечері його пропозицію, одразу дала згоду? Вирішивши, що з нами, нижчими істотами, порадитися не треба?

— Я нічого йому не відповіла. Ні так, ні ні. Я хотіла розповісти все вранці, коли ви протверезієте. Але він мене випередив. Нема чого гнати на мене бочку, не знаючи всього, — потихеньку починала закипати Єлена.

— Навіщо ти взагалі почала розмовляти з ним?

— Він переконав мене, що його варто вислухати. Чи знаєш, не багато хто в цьому світі обізнаний майже про всі мої секрети.

— Пречудово! Просто розкішно. Тобто вся ця каша взагалі через тебе, бо насамперед ти їм була потрібна, а не ми... Могла б сказати, що сама все виконаєш, а нас не втягувала б у це.

— Ал, заткнися! Ми всі в одному човні. І від звинувачень у бік Єлени проблем у нас не поменшає. Треба вирішувати, що робитимемо далі, — холодним тоном промовив дорф, відвернувшись від вікна. Орум дуже рідко буває рішучим і твердим у своїх промовах, але коли буває, то все, ховайтеся всі.

— Ну звичайно. Вам щось втрачати нічого. Одній запропонували путівку у безхмарне майбутнє. Другому пригрозили смертю синка, якого він не бачив десятки років і вже, мабуть, навіть забув його ім'я. А може, — Ал підвівся з ліжка і ляснув у долоні, — синок уже давно згнив, і Себастьян вирішив тебе просто налякати. Тільки мені пообіцяли...

— Закрий! Закрий свого мерзенного рота! — загорлав у пориві гніву Орум, не бажаючи дослухатись до цього потоку образ. — Не смій так говорити про мою сім'ю. Про те єдине, про що варто турбуватися у цьому світі.

— Та невже, — Ал підскочив до дорфа. Очі чоловіка палахкотіли гнівом, — коли це ти став таким сентиментальним, га? Коротун, відповідай! Якби тобі пообіцяли мотузок на шию, як тоді ти заспівав би?

— Припиніть обидва! Не вистачало нам ще повбивати один одного, — відчайдушно, але водночас рішуче, закричала Єлена, вставши між чоловіком та дорфом.

— Я можу терпіти твої жарти та підколи. Я навіть можу терпіти знущання. Але ти не маєш права зачіпати моїх рідних! Навіть словом! — права рука Орі повільно стиснулася в кулак.

— Занадто грізні й гучні слова для такого маленького і тихого, як ти, — голос Ала був переповнений ненавистю і відвертою зневагою, — давай, вдар мене, подивимося, що з цього вийде.

— Ти дрібний! Дрібна, жалюгідна, егоїстична людина! У тебе ніколи не було сім'ї та не буде! Тому що ти не вартий того, щоб хтось любив тебе і думав про тебе. Ти вічно турбуватимешся тільки про свою шкуру і про гроші. Так само ти й помреш. На самоті. В якійсь стічній канаві, тремтячи за останній золотий.

Дорф розвернувся і швидким кроком вийшов із кімнати.

— Ну й сволота ж ти, — прошепотіла Єлена, замахнулась правою, звичайною рукою, і щосили вдарила Ала в щелепу. Щось хруснуло. Голова найманця сіпнулася вбік.

— Давай! Вдар мене тепер ти, і подивимося, що вийде з цього, — дівчину переповнювала лють, і вона готова була вдарити вдруге, тільки тепер уже лівою рукою.

Ал дихав як загнаний кінь. Усередині нього вирували емоції. Але удар у щелепу трохи привів найманця до тями. Чоловік розумів, що якщо затіяти бійку, то навряд чи він вийде з неї переможцем.

— Я жінок не б'ю, — прохрипів найманець.

— Прокинулося благородство? Чи страх? — нотка зневажливого глузування промайнула в словах Єлени. — Ми ще продовжимо цю розмову, — дівчина розвернулась і пішла за дорфом.