Як це, перебувати в машині цілу добу? І не просто перебувати, а їхати? Тобто сидіти в залізній бляшанці з колесами протягом двадцяти чотирьох годин, зупиняючись лише кілька разів за екстреною потребою. Перші години ще минають терпимо: ви крутитесь на сидінні, витріщаєтесь у вікно, дрімаєте, може, навіть заведете розмову зі своїм супутником. Але потім. Потім починаються справжні страждання. Все що нижче за поперек ви не відчуваєте. Спина дико ниє. Однотипний пейзаж за вікном відверто бісить. А якщо при цьому ще на задньому сидінні оселився скиглій — то все, сушіть весла.

Ал, тихенько стогнучи, знову завів свою шарманку:

— Як? Ну от як? Як ви могли кинути мого чотириколісника, дробовика і шикарного капелюха на розшматування цим звірам?

— Я вже жалкую, що ми тебе забрали! Треба було твою довгу тушу теж залишити на розшматування, — нерви Єлени були вже натягнуті до краю.

— А ти взагалі мовчи! Через тебе, будь-який бажаючий тепер може побачити мої дорогоцінні нутрощі, теж мені, велика ватажниця.

— Три подряпини, а ти вже яку годину скиглиш.

— Я не ото, що ти там сказала, а констатую факти.

Орум, начебто, випадково наїхав на камінь, не забувши при цьому трохи крутнути кермом. Ал, через це, гарненько так протаранив стелю головою.

—  Ах так! І це твоя подяка за те, що я врятував тебе в лігві цих дикунів? — найманець ніяк не вгамовувався.

— Я б і сам упорався, — Орі вже пожалкував, що наїхав на той камінь.

— Занадто гучні слова для того, хто і сокирку свою знайти не зміг.

— Занадто гучні слова для того, хто заклинанням собі пів черевика відірвав.

Всі подивилися на праву берцю Ала, з якої в різні боки стирчали брудні й кострубаті пальці. Калеб, що не промовив за цю добу і слова, здався. Зважаючи на все, навіть така стійка і непохитна людина не може винести цього балабола.

— Мені здається, ми вже відірвалися від можливої ​​погоні, настав час зробити повноцінний привал.

Орі довго просити не треба. Цієї ж секунди машина різко почала зменшувати швидкість, а за мить зупинилася.

Вивалившись надвір із задушливої ​​бляшанки, всі одразу зайнялися справами. Не варто марнувати час. Дорф поліз замінити у двигуні розряджені кристали. Єлена промивала рани Ала залишками води з фляги, Калеб вивчав вміст багажника.

Закінчивши з порізами, Єлена закинула руки за голову та блаженно потягнулася.

— Нових кристалів нам вистачить ще на два дні, — Орум закрив капот.

— Нам потрібна вода та їжа, — додав Калеб, закриваючи багажник.

— На ранок, якщо не зупинятися, досягнемо Річки Народів, — вирішила просвітлити своїх супутників дівчина. Реакція була дуже дивною. Чоловіча частина компанії дивилася на Єлену, як на божевільну.

— З чого ти це взяла? — першим отямився Ал.

— Колись дуже давно я захоплювалась географією. І за весь той час, що ми в дорозі, встигла вивчити карту, яку дав нам Калеб, — дівчина помахала згорнутим папірцем.

— Тоді не бачу сенсу далі стирчати посеред пустелі. Пухирів на моєму обличчі від цього менше не стане. Поїхали, — пробурчав дорф.

— Стояти! — скрикнув Ал, від чого Єлена з Орумом смикнулися і насторожено озирнулися в різні боки. — Погоні немає, час є, а це означає, що? Вірно! Мені потрібні відповіді! — довготелесий найманець примружив очі й витріщився на Калеба. — Що це за довбані близнюки? Навіщо вони твоєму моднику? Я не хочу, щоб мене зжерли живцем, четвертували, або спалили десь, без вагомої на те причини. Відповідай некромант! Ми з місця не зрушимо!

Калеб хруснув шиєю, потім кісточками пальців, позіхнув і спокійнісінько заліз на заднє сидіння машини. Орум знизав плечима, сплюнув на підлогу і сів за кермо.

— Єлена! Підтримай мене! — суворо й голосно промовив Ал.

— Та поїхали вже, зрозуміло, що він нічого не розповість.

— Зрадники.

Знову завантажившись у машину, найманці продовжили свій шлях.

Час тягнувся повільно і з явним небажанням. Пейзаж за вікном і не думав змінюватись. Одне тільки тішило — Ал заснув, а отже, можна було трохи відпочити від нескінченного ниття.

Незважаючи на монотонність та спокій останніх годин, голова Єлени була переповнена різними питаннями, які, судячи з останнього вибрику Ала, хвилювали не лише її. Що робити далі? Де взяти гроші на подальшу дорогу та провізію? Навіщо комусь знадобилися близнюки ірні та чому знайти та доставити їх найняли саме Єлену з напарниками? Але найголовніше з питань, яке не давало їй спокою ось уже кілька днів: хто такий Калеб? Яка його історія? Не від доброго ж життя він на службі у такої людини, як Себастьян. Та й що це за хобі, збирати собі в мішечок армію скелетів по всій пустелі? Нічого. Дорога ще довга, а все таємне колись стає явним.

Єлена відірвалася від карти та подивилася у вікно. Щось було негаразд. Якась чужорідна деталь була у пустельному пейзажі. Вона не могла зрозуміти. Начебто все як завжди, а ніби й ні. І тут, мов грім серед ясного неба. Це ж кущі! Найпростіші, маленькі, чахленькі, з гострими зеленими листочками. Вона так давно не бачила ці невисокі рослини, що не одразу зрозуміла, що до чого. Посмішка мимоволі з'явилася на обличчі дівчини. Рослини. Як же вона скучила за ними. Живучи довгий час у пустелі, взагалі забуваєш про їхнє існування. Але щойно знову зустрічаєш, розумієш, що рослинність це основа життя. Чому основа? Що такого в них особливого, адже в пустелі люди ж виживають якось без дубів, ялин, кленів, тюльпанів, шипшин і конюшин?

Ну, по-перше, тінь. Завалитися подрімати в гамаку, спекотного полудня, під кроною якогось велетенського каштана — чи це не щастя? По-друге – живність. У місцевості, де повно дерев завжди мешкає якась тварина, яку можна з'їсти, використати шкуру для виготовлення одягу і так далі. Ну і по-третє — їстівні плоди деяких рослин. Корисно, поживно та вбивати нікого не треба. Але це була суто думка Єлени, яка мало кого хвилювала.

Незабаром за вікном почали миготіти дерева, а місцями пісок заміняла справжнісінька темна, вкрита ріденькою травою, земля. Орум помітно піддав газку, явно бажаючи якнайшвидше заїхати в ліс і вдихнути на повні груди чистого повітря. Оскільки швидкість збільшилася, було темно, а кількість каміння і не думало зменшуватися, машину почало підкидати у різні боки. Від цього прокинувся Ал.

— Ого! А краєвид щось змінився. Може, гальмуємо на поспати? — позіхаючи, запропонував Ал.

— Ні. Ми зупинимося на кілька хвилин. Сходити по нужді, і Єлена змінить Орума за кермом, — відповів Калеб.

— Знаєш, щось ти надто розговорився. Мені подобалося, коли ти був мовчазний і похмурий. Та й взагалі, чого ти тут розкомандувався? Ми вже маємо одну велику ватажку, — Ал завівся з півоберту. Але відповіді не було. І злість, що зароджувалась у високому найманці, зникла так само швидко, як і з'явилась.

За кілька хвилин зробили зупинку, змінили водія, допили залишки води та продовжили шлях.

Тепер на задньому сидінні похропували Орум і Ал, а Калеб на передньому пасажирському уважно вдивлявся кудись у темряву, періодично потираючи перенісся.

Час уже давно перевалив за північ. За вікном то тут, то там миготіли дерева різних розмірів. Щільність їхнього розміщення за бортом помітно збільшилася. До самотнього реву двигуна стали додаватися інші звуки: щебетання нічних птахів, періодично хтось вив. Коли вже почало світати, попереду з'явилася річка. Широка, стрімка, чиста та велична. Ліс – це добре, а річка у лісі – це просто чудово!

Біля самої води, на невеликому піщаному пляжі, Єлена зупинила машину. Вийшовши з задушливого салону, дівчина вдихнула на повні груди. Як же добре. Журчання води, небо, що потроху світліло, ще не до кінця зниклі зірки, спів птахів — усе це миттєво змусило забути про проблеми та переробки останніх днів. Ще раз глибоко вдихнувши, Єлена зняла черевики, закотила штани та по коліна зайшла у воду. Блаженство. Прохолодна вода миттєво забрала весь бруд, тяжкість і втому.

Ось вона – Річка Народів! Колись давно, Єлену дуже зацікавило, звідки взялася ця назва. Добре, що в неї був майстер Зін, який завжди мав відповіді на будь-які її запитання.

Річка Народів – це єдина річка на планеті. Вона з'єднує Синій Океан та Море Вогнеящірів. Вона перетинає кожну країну і кожну державу в цьому світі, а також є найбільш значущим та прибутковим торговим шляхом.

Що справді вражало, то це те, що ніхто не дозволяв собі навіть папірець кинути у воду цієї річки. Неважливо, багатий, бідний, байдужий злодій, або невихований волоцюга, всі ставилися до річки з повагою.

Для ірні ця річка взагалі є божеством. Вони поклоняються їй і називають Первісною. Це їхня головна релігія. Відповідно до цієї віри, спочатку, на планеті була лише нежива пустеля, Синій Океан і Море Вогнеящірів. З живих істот мешкали лише вогнеящіри, та й то  на своєму острові. Але одного разу потужні й некеровані потоки води з океану і моря кинулися на зустріч один одному, бажаючи з'єднатися. І внаслідок цього з'явилося їхнє дитя — Первісна. Вона росла, міцніла, і скрізь, де річка протікала, з'являлися рослини, і різні живі істоти виходили з надр її вод, включаючи ірні.

В подяку за своє існування і процвітання, ірні почали зводити храми на берегах Первісної, підносити їй дарунки й всіляко молитися, щоб вона і далі дбала про них і дарувала життя.

З істотами ж, які оскверняли Первісну, тобто засмічували її, ірні чинили жорстко і радикально — вішали. Щоб ноги осквернившего ніколи більше не змогли торкнутися водної гладі Первісної, навіть після смерті.

Єлені подобалася ця віра, у ній є хоч маленький і дуже казковий, але сенс. А ось її компаньйони були з цим не згодні й постійно сперечалися з дівчиною з цього приводу. До речі про компаньйонів, час би їх уже будити та визначитися з подальшим планом дій.

Добре викупавшись у річці, троє найманців та некромант почали розподіляти обов'язки на цей день, який вони вирішили присвятити не їзді, а «відпочинку».

Єлена залишилася в таборі, прати речі та доглядати машину. Орум визвався наловити риби для обіду. Калеб пішов, за його словами, на полювання. Алу, як найпораненішому і безкорисному, дісталася розвідка. Судячи з карти, далі на сході, має бути міст, яким можна перебратися на інший берег. Довгий найманець мав знайти його.

До полудня дорф і некромант повернулися до табору. Перший вловив з десяток важких рибин. Другий ніс на плечі шість кролячих тушок. Не дочекавшись Ала, Орум зайнявся приготуванням. Це був справжній бенкет, після стількох днів голодування і поглинання всякої погані. Коли над вугіллям уже досмажувався останній кролик, повернувся розвідник. Брудний, злий, пошарпаний і втомлений. Він мовчки сів біля багаття і з'їв цілого кролика буквально за хвилину. Лише після цього Ал зволів розповісти про свій похід. Він був більш ніж вдалим.

Максимум півгодини їзди, хоча за словами горе-розвідника він добирався туди мало не половину свого життя, справді був серйозний міст, який без проблем витримає машину. На іншому березі, як йому сказали місцеві рибалки, неподалік мосту є рибальське селище. З живими людьми, таверною і навіть стерпним заїзним двором.

Останні слова змусили всіх миттєво зібрати скромні пожитки, завантажиться в машину і рушити в дорогу.

Прохолодний ліс це звичайно добре, але нормальне ліжко — звучить привабливіше.

Якихось півгодини і найманці вже заселилися у спільну простору кімнату на сімох людей. З гостей зараз на заїзному дворі були тільки вони, тому, зачинивши на засув двері, трійця найманців блаженно заснула. Калеб почекав ще десь з годину, взяв свій незмінний мішок, який добряче спорожнів після бою з грифусами і пішов у ліс.

На жаль, побродивши по окрузі, некромант знайшов лише череп оленя. Так собі улов, але він мав ще одну мету.

Порядком віддалившись від поселення, за черговим гаєм Калеб нарешті натрапив на білий чотиридверний позашляховик із величезним багажником. Машина самотньо стояла за кущами. Некромант закинув мішок у кузов, відчинив задні двері та заліз усередину.

— Привіт, Калеб, — доброзичливо сказав Себастьян, повертаючи голову до некроманта.

— Вітаю.

— Ну, яка твоя думка з приводу наших працівників? — володар сріблястого камзола з чорними ґудзиками хижо облизнув верхню губу.

— Цілковиті дилетанти, гадки не маю, як вони взагалі ще живі з таким рівнем організації, дисципліни, координування та тактичних навичок, — видав Калеб, дивлячись начальнику прямо в очі, ні на мить не відводячи погляду.

— А Єлена?

— Бойова підготовка — майже нульова, суто інтуїтивне тикання Мечем Монахів та своєю сильною рукою. Потенціал є і в бойовому плані, і в лідерському, і в особистому, але над цим треба працювати.

— Зрозумів, що ж, ватажка ця інформація не потішить. Гаразд, рухайтеся далі за маршрутом, у Кронумі у тебе буде окреме завдання, зв'яжешся з моїм інформатором — місцевим лихварем Липким Мірі, у нього є нові дані про близнюків. Підозрюю, що нічого нового він тобі не скаже, але треба перевірити.

— Добре.

— По найманцям установка все така ж. Усе. Зустрінемось в Аваласі.

Калеб мовчки кивнув, вийшов із машини, захопив мішок із багажника та розчинився в лісовій гущавині.