- Привіт, я Чарлі, - простягнувши до мене руку сказав хлопець.
- Єва, дуже приємно, звичайно, але я, насправді, не тебе чекала, - і я простягнулася свою.
- То не така вже велика проблема, от ближче познайомимось і ти пошкодуєш, про те, що не знала мене раніше.
- Ти такий впевнений? - недовірливо запитала я.
- Абсолютно.

Якийсь занадто дивний хлопець. І якось мені з ним не дуже комфортно. Хто взагалі його сюди запросив?
- Давай вип'ємо за тебе. За твоє повноліття.
- Ну гаразд, але я - безалкогольне щось.
- Без питань, мала.
- Взагалі не люблю, коли мене так називають.
- Добре, як скажеш.
- Дуже дякую, - сказала я зімітувавши легку посмішку.
- Єво, мені здається чи в тебе сукня розстібнута? Дай погляну.
- Де? Та наче ні, - з цими словами я повернулась на стільці і вийшло так, що я була тепер обличчям до залу, а спиною до хлопця. І знаєте, що помітила? Адама, який сидів і мило розмовляв з однією дівчиною. І я, здається, навіть її знаю. Я не відводила від них погляду і... дуже пошкодувала про це. Тому, що за декілька секунд та дівчина потянулась поцілувати Адама. А він і не проти був.
Ну от, можна черговий раз читати собі моралі щодо почуттів, прив'язаності і почуття власності. Чому я настільки залежна від людини?
Як інколи хочеться просто не відчувати.... Абсолютно нічого. Без почуттів, мабуть, легше жилось би.

- Чарлі, - покликала я хлопця, що сидів біля мене.
- Так, що ти хотіла?
- Таааа ні... Вже нічого.
- Все добре? -  перепитав хлопець.
- Абсолютно - відповіла я Чарлі його ж словами.

Я попрямувала в головну кімнату. Там де на столах було повно випивки. В мене ніколи ще в житті не було такого сильного бажання випити алкоголю. Хочу випити і просто забути, що в мене є серце. Забутись, не знати цього складного світу, в якому майже не залишилось місця відвертості, дружбі і любові. Особливо важко тим, у кого ще залишилась та маленька частинка чогось в душі, що змушує наївно вірити людям. Тим, хто хоче допомогти і врятувати усіх від жорстокості, але нема того, хто б їм самим допоміг і підтримав.

Я взяла стаканчик і налила собі вина майже по вінця. Зробивши ковток відчула як холодна кисло-солодка рідина проникла в мій організм. За кілька секунд моїм тілом оволоділа  легка слабкість, а потім я зробила ще один, ковток, потім два. Через 20 хвилин вже забрала зі столу пляшку білого нвпівсухого і попрямувала в двір. Ні, пити я її не буду, мені вже достатньо, просто буду знати, що мій біль є чим приглушити.
В сторону Адама я вже навіть не  дивилась, пройшла через танцпол, усім було весело і я рада за них. Хоч хтось проведе чудово вечір. А для мене все як завжди. Наївна. В деякій мірі я була зла і на себе. Бо не стримала обіцянку, знову вв'язалась в те ж саме.

Доки я сиділа на траві на задньому подвір'ї будинку з пляшкою вина, Адам бігав по будинку шукаючи мене.
- Де Єва? Хтось її бачив? - запитував хлопець кожного, біля кого проходив. Але всі відповіді були негативними.
- Я її бачив. Ми з нею розмовляли на кухні, а потім випили.
- Ти з глузду з'їхав? Їй не можна.
- Та розслабся, вона сказала мені про це і я приніс їй пунш без алкоголю. Хоча потім....
- Що потім, що???
- Останнє, що я бачив, що вона пішла до столику з алкоголем біля танцполу.
Адам взяв ручку на столику, клаптик серветки і написав на ньому свій номер телефону.
- Набери мене, будь ласка, якщо побачиш її десь тут. Мені потрібно її знайти. Мені треба з нею поговорити.
- А не здається тобі, що вже пізно?

Зараз 00:10. Небо глибоко синє і зірки.... Вони такі красиві і яскраві. Я поклала маленький клатч, в який вміщався лише телефон, блиск і дзеркальце, на траву, і лягла на нього. Здавалось, пройшла вже година, якщо не більше, а я все розчинялася у красі ночі. Мені ставало то холодно, то пекельно спекотно. Скоріше за все, температура. Це одна з ознак алергії на алкоголь. Треба йти. Мені погано, але я не хочу ше й батькам завдавати клопоту, якщо захворію. Все ж таки, не літо на вулиці.
До речі, батьки.... Певно хвилюються.... Я дістала телефон і набрала смс.
"Зі мною все гаразд, відпочиваємо. Буду пізно. Люблю вас❤️"
Після цього зібрала свої речі і пішла прогулятись. Сподіваюсь я не знепритомнію по дорозі і благополучно дійду додому. За той час і алкоголь вивітриться. Напевно.

- Єво, зачекай мене, будь ласка. Нам треба поговорити.
Я повільно повернула голову. Знаєте, було таке відчуття ніби я проковтнула забагато заспокійливого і тепер усе було наче в заповільненій зйомці.
Я побачила на порозі будинку Адама. Він йшов до мене.
- Зачекай, не йди. Єво, тебе  не можна відпускати саму.
- Я в порядку і йду додому. Дякую за вечір, все було на найкращому рівні. Я навіть не помітила як хлопець наблизився. На секунди я ніби випадала з життя. І ось Адам стоїть прямо навпроти мене.
Я мовчки дивилась в його очі, а сльози котились по щоках. Хлопець в той момент хотів щось сказати, але я його перебила:
- Не треба пояснень, нічого не треба. Відтепер в тебе своє життя, в мене - своє. Якщо тобі плювати на почуття людей, на те, що ти їм завдаєш болю...
- Стривай, про що ти говориш?
- Ти мені подобаєшся, гаразд? Як хлопець, розумієш? Хоча ні, подобався. Тепер... Після того, що ти знову зробив. Я вже нічого не хочу.
- Мала, дай мені руку, будь ласка. Адам простягнув свою руку мені.
Я не дала йому це зробити.
- Я сказала все, що хотіла. Я йду додому. Не треба мене проводити, дякую.

Але не встигла я ступити крок в протилежну від Адама сторону, як усе попливло перед очима, я відчула як падаю і сильні хлопчачі руки підхопили  мене за талію в декількох сантиметрах від землі.