Цього ранку я встала о 6, хоч сьогодні і будній день. Не знаю якого дива так рано, але я все одно була в чудовому настрої. Я не люблю дуже довго спати і просто валятись в ліжку 24 години на добу, як це робить більшість. Ну не моє це. Життя проходить, і треба встигнути прожити його так, як хочеш. Навколо стільки всього! Просто маса речей, якими б себе можна було зайняти. Тому, лежати весь час на ліжку і дивитись серіали - не варіант. Особисто для мене:)

Усі ще спали, тому я тихенько спустилась на перший поверх на кухню (моя кімната на 2му поверсі). Вже за десять хвилин я сиділа за кружкою запашного какао. За вікном йшов дощ, але мене це не засмутило. Люблю таку погоду. Особливо те, як усе пахне після дощу, буквально годинами можу сидіти в кімнаті з відчинені навстіж вікном. В такі моменти приходить усвідомлення того, що ти ЖИВЕШ.

Якось сама того не помітивши я почала згадувати Адама і нашу вчорашню прогулянку. Я досі не могла прийти в себе, в хорошому сенсі, і довго не вірила, що хоч хтось, окрім моєї сім'ї, мною цікавиться. Але чи надовго? І чи можна вважати те, що сталось, знаком початку стосунків як хлопця і дівчини? А може це була хвилинна слабкість? Не дізнаюсь, якщо не запитаю. Але чи наважусь....

Поки я дипивала своє какао і була десь далеко в думках, задзвонив телефон, точніше прийшла смс від Адама зі змістом: "Доброго ранку, мала😈 Одягайся тепліше, надворі холодно. Я буду чекати тебе біля зупинки."
Я швидко відповіла "Доброго☀ Скоро буду" і пішла збиратись.

Тоді на годиннику вже було п'ятнадцять по сьомій. Я не кваплячись прийняла душ, нафарбувалась, зробила зачіску. Сьогодні вирішила одягнути джинси, кеди, футболку блакитного кольору і кардиган, а то там все ж таки дощ. І вже через кілька хвилин знову спустилась на перший поверх. Тут пролунав дзвінок в двері.
-Ну хто ж в таку рань приходить? - подумки говорила я і дивувалась, що ще хтось крім мене вже не спить.
- Хееееееей! - пролунало з-за дверей, яких я ще до кінця навіть не встигла відчинити.
- Тссссс, Адаме, мої ще сплять. Ти ж казав, що зустрінемось біля зупинки, - пошепки відповіла я хлопцеві, - заходь. Тільки сильно не шуми, так як ти вмієш, - усміхнулась я.
- Хотів скоріше тебе побачити.
- Я теж рада тебе бачити. Сідай на диван, я скоро. Тобі зробити чаю? - запитала я Адама, поки піднімалась нагору по свої речі.
- Ні, дякую. Я хочу разом по дорозі поснідати. Тут недалеко є затишне кафе.
Я швидко схопила сумку і повернулась.
- Я із задоволенням, бо теж ще не снідала, випила тільки какао.
Але в мене є ідея краща твого "затишного кафе".

Я виштовхнула Адама за двері, зачинила їх і ми побігли по пустій вулиці, по якій зрідка проїжджало декілька авто.
-Чому ж ти такий повільний? - сказала до Адама я, доки він наздоганяв мене.
- Ну вибач, я не чемпіон по бігу на довгі дистанції на відміну від тебе, мала, - з усмішкою відповів Адам.
- Ось ми і на місці.

Ми стояли навпроти Макдональдза.
-Ти серйозно? - Адама ледь не розпирало від сміху.
-Тааааак, серйозніше нікуди. То ти йдеш?

Ми зайшли до кафе. Всередині майже нікого не було. Лише чоловік, років 30 за столиком біля вікна пив лате і дівчина з підручниками сиділа навпроти нього.
-Ну тоді я хочу гамбургер, картоплю-фрі і капучино. А ти,?
- А я.... Я буду теж гамбургер і зелений чай, будь ласка.
Ми взяли своє замовлення і сіли за вільний столик.
- Правду кажучи, я ніколи не снідав в Макдональдзі. Але мені подобається, - сказав Адам, разом поїдаючи свій гамбургер.
- Ти ще в мені сумнівався? Я казала, я знаю місця кращі, якихось "кафе".
-Не ризикну з тобою сперечатись, бо потім ще отримаю.
- Та давай їж вже.

Близько півгодини ми розмовляли, сміялись, фотографувались. Адам навіть зробив моє фото, коли я кривлялась до нього з повним ротом.
-Я поставлю це фото на тебе в телеоні. І ти завжди підійматимеш мені настрій.
- Не смій цього робити. А то зараз прямо тут відбудеться вбиство. А працівники кафе ще й допоможуть мені сховати труп, - сміючись попередила я хлопця.
- Ой-ой, я вже боюсь.

Загалом ми поїли і вже через 20 хвилин були біля входу в школу.
Уроки якось швидко пройшли, було досить цікаво. Після школи ще забігла в "Старбакс", взяла чай і вже збиралась повертатись додому. Адам мав термінові справи, тому як тільки ми вийшли з корпусу, він мене обійняв і побіг. Вже через деякий час я отримала повідомлення: "Не сумуй :)"
"Було б через що сумувати, я тебе прошу", - такою була моя відповідь.
"Значить так? Гаразд, наберу як тільки закінчу, поговоримо."
"Чекаю, не дочекаюсь😜"

Після останнього повідомлення, поклала телефон у кишеню і задоволена, з улюбленою музикою у навушниках пішла додому.

Вечір настав досить швидко. Поробивши усі хатні справи, я нарешті вляглась в ліжко і взялась за книгу. Оскільки домашнього завдання було набагато, я мала трохи часу на відпочинок.
Тут за дзвонив телефон. Хто б ви думали? Звісно, Адам.
- Привіт, як ти? Вже з домашнім закінчила?
- Привіт, насправді ні, лише збираюсь.
А ти? Всі свої справи повирішував?
- Так, щойно звільнився. Але лишилась ще одна невирішена. Здагадуєшся яка?
- Уявлення не маю.
- Ну то я тобі підкажу. Я зараз нею розмовляю.
- Тоді тобі варто краще підписувати людей в телефонній книзі, бо я до цього ніякого стосунку не маю.
- Ні-ні, підписано в мене якраз добре. Твоє фото з Маку і напис "миле непорозуміння".
- То це я "непорозуміння"? Окей, вирішимо це питання в школі. А зараз добраніч!
Я швидко натисла кнопку "завершити виклик" і лягла дочитати книгу і робити домашнє завдання на завтра.