Проводячи з Адамом майже кожен день я дійсно дуже звикла до нього. Кожен ранок я прокидалась, і на екрані вже висвітлювалась наше з ним спільне фото, те, з серії в Макдональдзі. Хлопець щоранку надсилав мені побажання доброго ранку і гарного дня. Звісно, я відповідала йому тим же і це було так вже мило. Те, що хтось зранку думає про те, щоб написати мені.

Так минали дні і я навіть не помітила як пройшло вже два тижні школи. Хоч я так і не наважилась запитати хлопця про те, що між нами відбувається. Я надто сильно боялась, що знову залишусь без підтримки і хоча б дружніх стосунків. Та і якщо він про це не згадує, то і мені не варто.

Я зібрала речі, поснідала швиденько і побігла до школи. Вирішила сьогодні не їхати на автобусі, до того ж Адам подзвонив і сказав, що буде чекати мене там, бо ще повинен був зранку заїхати за другом.
Через півгодини ми зустрілись біля шкільних воріт. Хлопец був разом зі своїм другом, з тим, якого підвозив ( я так зрозуміла) і якого я в принципі ще ні разу не бачила.
- Киця, привіт. Знайомся, це Ітан. - він показав на смуглого хлопця, що стояв в декількох кроках, нахилився і поцілував мене в щоку.
- Привіт. Дуже приємно. - відповіла я і посміхнулась. Ітан не розмовляв українською, тому поки ми з Адам перекинулись словами, він стояв нічогісінько не розуміючи. Це виглядало досить кумедно😅
- Ну може вже ходімо? За 5 хвилин в нас математика.
- Йдемо, йдемо, мала. - сказав з посмішкою Адам.
- Вона в мене так любить покерувати. - почула я краєм вуха як Адам говорив цю фразу Ітану.
- Знаєш що? - обурено сказала я.
- Що?
- Потім дізнаєшся! Давайте швидше, ми запізнюємось. ( Нам потрібно було підійматись на 4 поверх, до речі, а це не мало😁)
- Як скажеш. - і хлопець, сказавши це, підморгнув мені.
На математиці ми писали тест, до якого я хоч і готувалась, але все одно тему не до кінця зрозуміла.
От мови, так, це моє. А точні науки - просто дрімучий ліс, якщо бути до кінця чесною. Такий довгий непролазний ліс.
Адам помітив як я хвилююсь і обернувся до мене:
-Мала, не хвилюйся, я тебе підтягну до наступного тесту. Це не настільки важко як здається.
- Сумніваюсь. Але дякую, ти і так багато для мене робиш.
- Це пусте. Мені приємно проводити час з тобою, і навіть якщо це буде за домашнім завданням з математики.
Я посміхнулась і знову взялась за ці рівняння.
- Якщо щось, кричи, я допоможу.
- Обов'язково, якщо за це мене не виженуть з класу.

Після другої пари уроків ми пішли на ланч. Вийшли з класу, перетнули шкільне подвір'я і вже заходили в приміщення їдальні. Зайняли столик майже в самому кінці і взялись наминати нашу їжу.
- Адаме, ти ж обіцяв мене підтягнути, правда?
- Звичайно, кицю, без питань. - в цей час він щось друкував в телефоні.
- То може давай після занять...
- Так, так, домовились.
- Ееей, що ти там так наполегливо друкуєш? Ти взагалі мене чуєш?
- Я тебе слухаю, мала. Та я з дівчиною познайомився однією. Ось, хоче зустрітись після занять. Ми разом на баскетбол ходимо. Вона теж недавно до нас в команду прийшла. А ти щооооооо, мене ревнуєш? - піднявши брови запитав хлопець.
- Та ні, просто....
- Ревнууууєш, ревнууууєш.
Після цих слів я в черговий раз розчарувалась в людях. В одному з найдорожчих для мене людей.

Те, що Адам спілкується ще з кимось з дівчат ще можна зрозуміти, нічого незвичного для такого хлопця, як він. Але досить важко повірити, що те, що між нами було (навіть наш поцілунок) для нього звичайна справа, звичайні "дружні" стосунки. Для мене - ні.
І він так легко може проміняти одну людину на іншу. Немає людей, яких не можна замінити, і я в тому числі, але... Але мене тривожить одне - навіщо було говорити компліменти, писати смс щоранку чи проводити додому мало не щодня? Навіщо це все? Для чого грати почуттями іншої людини?
- Вибач, але я маю йти. - сказала я хлопцеві, зібрала свої речі, встала і пішла до виходу не сказавши ні слова. Мені більше не хотілось з ним говорити. Взагалі.
- Куди ти? Зачекай мене.
Коли я вже знову опинилась на шкільному подвір'ї в рюкзаці почав дзвонити телефон. Це був Адам. Я вимкнула звук і пішла на останню пару уроків. В мене була англійська, а в нього - історія. Тому  ми більше в школі не бачились. І після - теж, мені не залишалось ніщо інше як поїхати додому самій.

Прийшовши додому я скинула речі, зробила собі чаю і сіла за кухонний стіл. Добре, що батьків вдома ще не було і вони не бачили мене в такому стані. Не хочу, щоб вони хвилювались. Я сама справлюсь. Не вперше.
Нарешті включила телефон, щоб набрати маму. Було декілька пропущених від Адама і 2 повідомлення з текстом: "Куди ти втекла?", "Передзвони терміново, я хвилююсь.".
Я передзвонила мамі, ми з нею поговорили і я піднялась нагору, втикнула в вуха навушники і лягла на ліжко. Екран телефона знову почав світитись кожні 10 хвилин, але я не відповіла ні на одну смс. Думки лізли в голову одна за одною. Я навіть не помітила, як приблизно через годину заснула. Так хоч деякий час але я могла відпочити від усього.

До того часу як я прокинулась мама з татом вже були вдома. Я спустилась на перший поверх.
- Мамо, тату, привіт. Як справи на роботі?
- Привіт, доню. - крикнула з кухні мама, яка саме готувала вечерю.
- Все чудово. А як твоє навчання? Все добре?
- Так, так. Я допоможу тобі на кухні, - перевела я розмову на іншу тему, щоб мама не почала розпитувати про Адама. Ми стояли за столом, готували, розмовляли і сміялись.
Раптом хтось постукав в двері. Я нікого не чекала, тому подумала, може батьки запросили когось з друзів до нас на вечерю.
- Я відчиню. - почула я голос тата з кімнати і продовжила нарізати овочі для салату.
- Здається, це до тебе.
- Доброго дня, Єва вдома?
- Авжеж. А ти Адам, так?
- Так, ми з Євою вчимось в одному класі.
- Ну проходь, не соромся. - сказав до хлопця тато і зачинив за ним двері.
Я повернулась і побачила в дверях Адама. Він пройшов на кухню, привітався з мамою, взяв мене за руку і шепнув на вухо:
- Нам треба поговорити. Терміново.
- Мам, я на пару хвилин відійду, треба з домашнім завданням дещо вирішити. Скоро повернусь.
- Звичайно, доню.
Через хвилину ми вже підіймались в мою кімнату.
- Про що ти хотів поговорити?
- Про те, чому ти втекла? Що сталось?
- Все нормально,  я звикла.
- До чого??? - сердито запитав хлопець.
Я сіла на край ліжка.
- До того, що мене завжди покидають близькі для мене люди. З тим, що топчуть мої почуття і користуються мною.
- Не кажи дурниць. Я завжди поряд з тобою.
- Тоді навіщо було так вчиняти?
- Ти про що?
- А ти наче не розумієш. Спочатку, як ми з тобою познайомились, я думала, що нарешті знайшла того, хто завжди підтримає і буде поруч зі мною при будь-яких обставинах. Я навіть думала, що тобі подобаюсь. Не як друг, а як дівчина.
Потім той поцілунок, прогулянки, знаки уваги.... Навіщо було все це, якщо це ні до чого не призводить? Навіщо давати марні надії?

Я відчувала як очі наповнюються слізьми, тому відвернулась і почала швидко терти обличчя руками, щоб цього не було помітно.
- Я ненавиджу себе за те, що так швидко прив'язуюсь до людей і потім так боляче переживаю їхню втрату. І я не думала, що ти так швидко заміниш мене на когось іншого. Я думала, що ми друзі. А може і навіть більше... Виявляється, що ні.
Адам пересів до мене на ліжко, взяв моє обличчя обома руками і розвернув до себе. Він провів долонею по моїм щокам і мовчки повитирав сльози. Так ми сиділи і дивились один одному в очі.