Не дивлячись на те, що мене чекала гора завдань з математики, в якій я, м'яко кажучи дуб дубом, я знала, що цей вечір буде чудовим. Адам пояснив буквально на пальцях мені тему, за що я дуже вдячна, бо тепер хоч, я не відчуваю себе такою, м'яко кажучи, нерозумною. В плані розв'язування тих усіх задач, рівнянь і безкінечних геометричних фігур.

Так як ми справились майже за дві з половиною години, а спати лягати було ще рано,  після домашнього завдання Адам запропонував подивитись фільм. Хлопець не  поспішав додому, бо батьки були у друзів і попередили, що будуть пізно, а я теж вже виконала усі домашні справи і була абсолютно вільна. Тому була не проти провести вечір за переглядом хорошого фільму.

Ми вибирали між Ла-ла-лендом і Леді Птахою. Обидва нові, і обидва цікаві, але сперечатись ми двадцять хвилин, якщо не більше. В результаті ніяк не могли визначитись - тому вирішили, що будемо переглядати обидва.
- Знаєш що я згадала? - викрикнула я, поки вмощувалась на подушках на підлозі. (Немає чому дивуватись, просто там було найзручніше😅)
Адам аж підскочив від несподіванки і подивився на мене так, ніби я зараз відволікла його від написання якоїсь дисертації, а не від процесу розкладання ковдри на підлозі.
- Що? Кажи швидше, бо якщо це знову якась дурниця, пеняй на себе, мала.
- Ну і добре. Розкладай далі свою... МОЮ! ковдру. Це чергова дурниця. Я ж з тобою лише ними і ділюся.
Чомусь ця його фраза в той момент була для мене неочікуваною і в деякій мірі навіть неприємною.

Я вийшла з кімнати, зачинила двері і побігла по сходах на перший поверх. З кухні пахло чимось смачненьким. Сто відсотків мама пече наше улюблене шоколадне печиво. Його запах я просто впізнаю з тисячі інших.
- Саме хотіла тебе покликати взяти печиво, ну і Адама, звісно, пригостити. Як взагалі ваші справи з уроками?
- Досить непогано, Адам пояснив найважчий матеріал і я тепер більш-менш в темі.
- Ну і молодець. Я дуже рада, що у тебе такий друг.
- І я теж.. Але моментами мені просто хочеться його прикінчи'ти. Прям як ось це печивко.
Я взяла з дека одне, поклала до рота і запила склянкою теплого молока, що стояло прямо переді мною.

Поки ми з мамою говорили посеред кухні, а тато сидів дивився телевізор, по якому вже почали крутити передноворічну рекламу, мені згадались ті часи, коли ми всі так само сиділи перед телевізором в  великій кімнаті вдома з величезною тарілкою печива і  солодощів і дивились діснеївські мультфільми. В мене з’явилося нестерпне бажання назавжди залишитись  маленькою 6-7-річною Євою. Залишитись в тому віці, коли діти вірять в диво, Санту і ельфів і так щиро чекають подарунків під подушкою, які бережно приносять батьки вночі, поки їхнє мале чудо спить, заплутавшись в ковдрі.

Я вийшла на 5 хвилин на подвір'я, подихала свіжим повітрям і повернулась додому. Знаю, негарно було лишати Адама самого, але, мені потрібна була ця перерва, щоб заспокоїти своє ображене Я.
За декілька хвилин я зайшла знову на кухню, взяла тарілку маминого печива і повернулась нагору. Повільно відчинила двері і зайшла до кімнати. Адам сидів на підлозі із включеним фільмом на самому початку і телефоном в руках. Схоже, що навіть не починав дивитись. Але я все ще була трохи ображена. Бо.. черговою моєю поганою рисою, є те, що я сприймаю образи або просто слова, сказані на емоціях, від рідних людей набагато гостріше, ніж від будь-кого іншого. Я сильно хвилюйся через те, що сталось, і винною, зазвичай, вважаю себе. "Через мене ми посварилися, припинили спілкування, я недостатньо цікава і ще не виросла.." і т.д. Це мене вбиває морально.

- Чому не дивився фільм?
- Тебе чекав.
- Ніби від цього щось змінилося б.
- Не змінилось, але з тобою затишніше. Не та атмосфера, розумієш? - ледь посміхнувшись відповів хлопець.
- Ну звісно, - без будь-якого настрою відповіла я. Всілась на підлогу біля Адама і протягнула тарілку з печивом. Адам в свою чергу взяв зі столу склянку молока, простягнув мені і наступну взяв собі.
- Де вони тут взялись?
- Магія поза межами Хогвардса, мала. Дивись і вчись.
Я закотила очі і натисла на трикутничок на екрані.

Ми дивились фільм мовчки, спершись спинами на ліжко. Говорити взагалі не хотілось, щоб не пропустити жодного моменту у фільмі. Вже після, обговоримо і поділимось своїми  враженнями.

На годиннику була 12 година. Я вже відчувала, що засинаю на половині другого фільму, тому що моя голова вже періодично схилялась на плече Адама. В хлопця ж, на відміну від мене, сна ні в жодному оці.
- Таааак, мала, пора вже спатоньки. Нам ще в школу завтра.
Я напівсонна встала проводити Адама.
- Ходімо, я тебе проведу.
- Щоб ти десь посеред кухні заснула? Ні, дякую. Я дорогу знайду, не вперше в тебе вдома.
- Гаразд, тоді добраніч, зустрінемось в школі, - швидко промовила я і вже вилазила, а не лягала на своє ліжко.
- Все, мала, більше ніяких нічних сеансів фільмів. Солодких, зранку наберу.
- Угу.