Сьогодні прокинулась о пів на восьму. Плюсом є те, що я можу ще пів годинки поспати зранку, а не прокидатись о сьомій, збиратись за 5 хвилин і ще 10 хвилин йти до зупинки. Зразу настрій опускався до рівня плінтуса. А тут автобус зупиняється прямо перед моїм будинком. І я ще й поснідати зранку встигаю. Тому, це однозначно один з великих плюсів життя в цій країні.

Я швиденько зібралась, зробила легку зачіску і макіяж, з'їла на сніданок шматочок маминого фірмового пирога і вийшла на подвір'я чекати Адама.
Чекаю 5 хвилин, слухаю музику і раптом хтось підійшов до мене ззаду, ніжно обняв за талію та спробував закрити очі лодонями. Але я різко повернулась і побачила хлопця.
- Адам!! - скрикнула я та всміхнулась хлопцеві, бо нікого іншого і не чекала. - рада тебе бачити.
- А ти хитра мала! Ти не уявляєш як я скучив!
Я подивилась на нього своїм найсуровішим поглядом.
- Окей, я все зрозумів. Але ти тааакааа смішна, коли злишся. - не переставав посміхатись хлопець.
- Краще не нервуй мене, скоро вже автобус приїде. А то так ти і до першого уроку не доживеш. - усміхнувшись сказала я і штовхнула Адама в плече.

-Я зовсім забув, я маю дещо для тебе. - вже в класі вимовив Адам.
- Мені прям аж цікаво стало. - відповіла я. І Адам вийняв з кишені рюкзака два кіндери.
- Це тобі.
- Оу, дякую, неочікувано. Та і не варто було. Хочааааа... кіндери - то любов. І в 5, і в 17.
Я взяла подарунок і міцно обняла Адама.
- Мені ніколи не дарували таких от подарунків, - ще раз, сяючи від щастя, подякувала я. Це нуууууу настііііільки мило.

Першим уроком у нас було мистецтво і музика. Не скажу, що не цікаво, але слухала я тільки першу половину уроку. Інші 45 хвилин ми з Адамом грали в морський бій, хрестики-нулики, писали один одному записки, хоч і сиділи поряд всю пару.

Мені було приємно те, що Адам так багато часу проводить саме зі мною. І тепер стає не по собі від того, що я можу втратити його. Я знаю, я не його дівчина, і Адам обов'язково собі її знайде, але я не хочу ділитись. Ні з ким. Я так швидко звикаю до людей, що мені потім боляче, коли вони йдуть.

Я сиділа і думала над цим, коли почула як Адам нахилився до мене і прошепотів:
- Мала, як на рахунок того, щоб прогуляти наступні 2 уроки десь подалі звідси?
- Ну але це ж другий день навчання, тобі настільки все набридло?
Хлопець зробив такий вираз обличчя, наче його зараз знудить.
Я засміялась і відповіла:
- Гаразд, але лише заради нашої дружби.
- Ось за це я тебе люблю. - сказав хлопець і обійняв мене.
- Ей, легше, кістки зламаєш!
- Добре, добре. Але знай: я тебе ще заобнімаю, і не один раз.
- Аж якось двояко звучить, - я відповіла і припідняла брову.
Саме в той момент пролунав дзвінок на перерву.
- Та ходімо вже, тобі ще про таке рано говорити.
- Ну еееееей, - крикнула я вслід хлопцю, поки він йшов коридором.

Ми зібрали свої речі, хлопець взяв мене за руку і потягнув до головного входу школи. Надворі була класна погода і, справді, мені вже не хотілось сидіти в 4х стінах у школі. Через 20 хвилин ми вже були біля входу в парк. Я зупинилась.
- Щось не так?
Нахились, я хочу тобі дещо сказати. На обличчі Адама з'явилась посмішка і він чемно зробив те, що я попросила.
- Знаєш, я тут подумала..
- Ну кажи вже.
- Я хочууууу морозиво. Але вже. Прямо зараз.
- І це все? Я думав щось серйозніше.
- Ну якщо вибір морозива для тебе не серйозна справа, то з тобою немає про що говорити.
Адам мовчки стояв і дивився на те, як захопливо і смішно розповідаю про МО-РО-ЗИ-ВО.
- Ну от і що на цей раз? - сказала я, як тільки помітила, що Адам відволікся.
- Ти така смішна. Я б дивився вічно на те, як ти щось розповідаєш.
- Та ну тебе! Ходімо.

Тепер вже я потягла його за собою. Ми побігли до найближчого кіоска з морозивом. Бігли наперегонки, ховались один від одного, бавились як малі діти. І знаєте, в той момент я відчувала себе щасливою. Більше ні про що не хотілось думати. І ще ніколи мені не було так затишно просто в присутності когось.

-Спіймай мене, якщо ти, звісно, зможеш! - крикнула я Адаму поки він дожовував своє морозиво.
- Ахаха, ще б я тебе не спіймав.
Я бігала по всьому парку, ховалась від нього в дитячому будиночку. Але, нарешті, через 10 хвилин наших імпровізованих "доганялок" хлопець наздогнав мене, звалив на землю і почав лоскотати.
- Ну досить вже, ти знаєш, що я боюсь лоскоту! - крізь сміх кричала я.
Адам різко зупинився і нахилився до мене. Він був так близько, що я відчула на собі його дихання. Подивився в очі і легенько опустився своїми губами до моїх. Я не була проти. І так хотіла щоб ніщо не зіпсувало цей момент.
Так і сталось. Тепер вже руки Адама обіймали мене, а його губи обіймали мої. Це тривало всього декілька секунд, але цей поцілунок був настільки сповнений ніжності, що всередині мене кожна клітинка тремтіла від того, що я переживала.

Адам піднявся не відриваючи від мене погляду і подав руку. Притягнувши до себе, обійняв за талію. Ми так і стояли там лише двоє.
- Знаєш, з тобою я почуваю себе тим, ким я є насправді. Мені не треба надягати маску і вести себе так, як це потрібно суспільству. З тобою я справжній.
- Щоб не трапилось, я буду поруч.... І ще, я тут подумала, а правда, що говорять, що людина яку ти знаєш лише два дні, може стати тобі набагато ближчою, ніж той, кого ти знаєш вже багато років. Ти можеш на мене покластись. В будь - який момент.
І.... дякую за такий чудовий день. Ці спогади будуть моїми найціннішими.

Той день ми майже весь провели разом, ще гуляли, катались на атракціонах, їли солодку вату і розмовляли про все. Про те, що тільки в голову прийде. Після 8 мені подзвонили батьки і питали коли я вже повернусь додому і де я взагалі. Я відповіла, що гуляю і через півгодини буду. Ми з Адамом вирішили не чекати на автобус, а пройтись пішки. Хлопець провів мене до будинку, обійняв і поцілував в щоку.
- Дякую за гарно проведений час. Побачимось завтра.
- Тобі теж. Звичайно, мала. Я без тебе ніяк, - відповів Адам провівши мене поглядом до дверей будинку. Я дивилась йому вслід і вже через декілька хвилин хлопчача постать зникла поміж будинками.