Я перший раз в житті літала на літаку! Хоч в мене і був деякий страх перед висотою (як і тоді, коли я стрибала з парашутом) але це було круто! Мені сподобалось. Через 5 годин після посадки в літак ми вже прибули в аеропорт. Все зовсім інше. Абсолютно. Починаючи від того ж аеропорту і закінчуючи алейками в парку, які я вже встигла розгледіти, поки ми в таксі їхали додому.

Знаєте, наш будинок, він як з американських серіалів і фільмів. Відносно маленький ззовні, але величезний зсередини. Віокремлений від іншого будинку зеленою огорожею і з заднім двориком.
Поки ми закінчили розбирати наші коробки і валізи, вже прийшов вечір, і повечерявши всі полягали спати. Я довго не могла заснути, прокручуючи в голові завтрашній день, моє знайомство з класом, перше спілкування з вчителями і перших друзів. Я жахливо нервуюсь, треба зібратись з духом. Адже вже завтра мій перший день в новій школі, старшій школі Біллінгса. Кажуть, це одна з найкращих шкіл цього штату. Але не буду наперед загадувати, завтра все побачу і розповім про свої враження.

-Єво, підйом! Уже пів на восьму. Ти на шкільний автобус запізнишся! Давай, збирайся. У тебе 20 хвилин на збори. - так почався мій сьогоднішній ранок. Я завжди піднімалась з ліжка без усяких проблем, але сьогодні моя ковдра ніяк не відпускала мене зі своїх обіймів.
-Та зараз, мам. Уже іду.
Я ледве підняла своє сонне тіло і поплелась у ванну. Волосся зібране в пучок, я в піжамі з плюшевими ведмедиками дивлюсь на себе в дзеркало.
- О, Боже, хто це? Не заздрю я своїм рідним. Побачити таке зранку, це видовище не для людей зі слабкими нервами. Після кількох хвилин мовчазного ступору я все ж таки знайшла в собі сили вмитись, зібратись і поснідати. Рюкзак, з моїми новими англомовними підручниками і іншим шкільним приладдям, зібраний ще звечора, спокійно чекав на мене у вітальні. Я швидко втоптала свій сніданок: два тости з джемом і вівсянку з фруктами. Я так люблю те, що мама готує. Це така смакота, варто лише спробувати! Навіть така банальщина як вівсянка в її виконанні стає схожою на бездоганну ресторанну страву.

Я так хочу, щоб моє життя змінилось в кращу сторону в новій школі. Хочу знайти нових друзів, можливо навіть і бойфренда, як прийнято казати в Америці: як би це банально не звучало. За мої 17 років, мені не вдавалось відчути почуття закоханності або любові. Звичайно, я як і всі інші діти, знаходила першу "любов всього мого життя". Але зазвичай всі хлопці, які мені подобались або не відповідали взаємністю або їм вже подобався хтось інший. Отака от печальна сторі. Але завдяки цьому, я навчилась одному - ніколи не здаватись.

"Все буде так, як ти мрієш, тільки почекай. Пам'ятай, цукор на дні.

Це вже зовсім інше життя. Життя іншої країни і треба якось підлаштовуватись під нього. Шкільне життя повне захоплень і пригод. Але й не варто виключати щоденні уроки, години, просиджені над зошитами, конспектами і практичними.
Цей мій перший день повинен бути чудовим. Перший день нового життя.

- Єво, тримай рюкзак і біжи на зупинку. Не ввічливо запізнюватись в перший же день у нову школу. Валізу не забудь!
-Мам, я вже лечу. Гарного вам дня! - крикнула я батькам і побігла до автобуса. Він вже чекав мене хвилин 5. Всередині все стиснулось ще сильніше в передчутті невідомого і нового.
Тут усіх учнів розвозить великий жовтий автобус з надписом "School bus", я думаю, уявлення ви маєте. А водій взагалі такий привітний дядечко.

Поки що мій день починається ідеально. Хоч би так було до вечора.

Коли я зайшла в автобус, всі місця були зайняті (це й не дивно), було вільно лише в кінці, єдине місце біля вікна, куди я, власне, і сіла. Дістала з рюкзака улюблену книжку "Під куполом" Кінга і заглибилась в читання. Так, так, я люблю жахи.

Читання книг- одне з тих речей, якими мені ніколи не набридне займатись. З книгами подорожуєш, розважаєшся, переживаєш і співчуваєш. Вони переносять туди, де ти сам можеш стати головним героєм, відчути на собі усі його почуття і переживання. Я була так сильно заглиблена в книгу, що й не помітила як заснула. Не виспалась через увесь цей стрес. Та і дорога, до речі, від дому до моєї школи займала хвилин 30-40 на автобусі, тому якщо не виспалась - не біда, додрімаєш по дорозі до школи.

Тут через буквально хвилин двадцять я крізь сон чую як хтось легенько штовхає мене в плече і лагідний хлопчачий голос говорить:
- Мені звичайно дуже приємно, що така мила дівчина спить на моєму плечі, але ми скоро вже будемо біля школи.
Мені стало так незручно в той момент і моє обличчя миттю залилось червоною фарбою.
- Та годі тобі, я не проти шоб ти і далі зі мною спала. - і він посміхнувся, напевно, наймилішою своєю усмішкою. Ну, принаймні, я так думала.
- До речі, я Адам, а ти...?
- Я Єва, приємно познайомитись.
-Мені теж. Ти ж новенька в нашій школі, так?
- Так. Тато отримав тут роботу і ми сюди переїхали. Хоча мені трохи не по собі, якщо чесно.
-Чому?
- Нууу, в хорошому сенсі. Усе нове, люди, культура, буденне життя, а я одна. Батьки зайняті на роботі і облаштовуватись тут мені доведеться самій.
- Не хвилюйся, я потурбуюсь про твоє дозвілля, - і знову на його обличчі з'явилась легка усмішка.
- Ти це всім дівчатам говориш, коли бачиш їх перший раз в житті? - з недовірою спитала я.
- Не думав, що я викликаю таке перше враження про себе. Та ні, просто ти така ну...
- Яка?
- Мила, коли спиш, от, - і знову ця усмішка.
- Ахах, ну це був насправді "крутий" комплімент.
-Я теж спочатку так думав, як я буду звикати до іншого темпу життя, а тепер я себе почуваю так, наче жив тут все своє життя. Тому, з екскурсоводом у тебе проблем не буде. Будь впевнена.
- Я й не знаю що сказати. Це було б чудово. Дякую тобі.
- Будемо дружити. Тримайся біля мене, мала.
- Ейй, я не мала, затям собі, - сказала я і по-дитячому надула губи.
- Я не хотів тебе образити, маленька. Так краще?
- Значно, - насупивши брови з невдоволенням відповіла я.

Я і подумати не могла, що в перший же день, ще навіть не доїхавши до школи, я знайду когось, з ким проведу свій наступний рік в школі. З хлопцем, з приємною зовнішністю, надзвичайно гарною посмішкою і такими блакитними очима. Але шкода, що я, в основному, таким не подобаюсь. Більш, ніж впевнена, що він зі всіма так спілкується. В моєму випадку найчастіше так і трапляється.

Поки я про це все думала, ми вже під'їхали до школи. Ззовні надзвичайно гарна і всередині, напевно, така ж. Великі вікна, зелений газон і багато будівель, які були розкидані по всій території школи.

Усі учні, як мурахи, повибігали з автобуса і побігли розбирати свої валізи. Щодо валіз.. Справа в тому, що в нашій школі є так зване "містечко для учнів" чи студмістечко, різниці жодної, насправді, знаєте, щось типу гуртожитку. Там можна залишатись, якщо батьків вдома не буде довгий час, наприклад. Чи навіть через сімейні обставини.
- Тримайся біля мене і нікуди сама не йди. - ще раз нагадав мені Адам.
А то загубишся і де мені тебе шукати, а?
- Окееееей, як скажеш. Я взяла свій рюкзак і побігла звільняти з-під завалів свою валізу з речами.
- Ну звідки ти така вперта взялась? - крикнув мені навздогін хлопець і побіг слідом за мною.
- Дівчатам, особливо таким милим, важкі сумки носити не варто. - Адам підбіг до мене і дістав мою валізу за лічені секунди.
- Вона на колесиках, але дякую за допомогу, не турбуйся.
- Я все ж таки тобі допоможу. А то хто їх знає, цих дівчат?