На вулиці сутеніло. Сонце заходило за горизонт і небо було якось по-особливому красиве. По ньому вже  розлились теплі кольори найрізноманітніших відтінків, починаючи від світло жовтого до насиченого червоного. Я дивилась на небо і не розуміла, чому ніхто не помічає і не захоплюється такими дрібницями? Це ж так просто.

Непомітно для мене ззаду підійшов Адам і прошепотів на вухо:
- Всі заходи сонця - це народження великих і яскравих світанків.
- Звідки це? - не обертаючись спитала я.
- Не знаю, як завжди сказала якась відома мудра людина, але гарно ж?
- Звісно. Такі речі не можуть бути якимись іншими.
- Ходімо зі мною, я покажу тобі одне місце, - відповів хлопець і потягнув мене за руку за собою.
- Ну але я хотіла...
- Зараз поговоримо, зачекай. Впевнений, тобі сподобається.

Ми йшли мовчки, лише інколи перекидаючись декількома словами і дорога була досить таки довгою. Я не знала цього місця, а цих вулиць тим більше. Ніколи раніше тут не була.
Коли ми вже майже дійшли до якогось пагорба, з одної сторони якого росли великі густі дерева, Адам своїми долонями закрив мені очі.
- Досить, Адаме, я ж не бачу куди йти.
- А тобі і не потрібно. Я буду тебе вести. Я зітхнула і мовчки пішла далі.
Тільки зараз я помітила яка тут тиша. Не так як в місті. Немає постійного гуркоту автівок і повітря, наповненого вихлопними газами.
- Дивись. З цими словами хлопець забрав свої руки і... Від того, що я побачила в мене просто побігли мурашки по шкірі.
Перед нами відкрилась неймовірної краси панорама міста і захід сонця, який я, напевно, не забуду ніколи в  своєму житті.
Я поглянула на Адама і усмішка не сходила з його обличчя.
В той момент мені захотілось розплакатись. І я це зробила.  Сівши на зелену траву, я дивилась на небо і плакала.
Вираз обличчя Адама змінився.
- Я знову щось не так зробив?
- Ні, ні, це.. Це просто емоції.
Хлопець сів біля мене і обійняв за плече.
- Знаєш, деколи мені здається, що тебе навіть банальний сніданок в ліжко може довести до сліз.
Я посміхнулась крізь сльози.
- Ти не розумієш, та і, напевно, не зрозумієш. Для мене такі речі мають найбільшу цінність. Ні подарунки, ні сукні, квіти чи цукерки, а враження. Розумієш, щастя у твоєму відношенні, а не в тому, що у тебе є.
Хлопець простягнув мені паперову хустинку, яку дістав з рюкзака.
- Ти і рюкзак сюди приволік. Але для чого?
- Ну.. В мене тут сік, плед і бутерброди, - посміхаючись на всі 32 промовив хлопець.
- Який ти турботливий. Комусь-таки  дійсно пощастить... І ось знову. Це почуття печалі та самотності, яке з'являться у не найбільш підходящий момент.
- Так про що я хотіла поговорити. Я взяла руку хлопця в свою.
- Я хотіла вибачитись за свою поведінку і за те, що так грубо з тобою розмовляла. Я тоді була не в дуже хорошому стані. Плюс та ситуація. Вибач... Я хочу почати життя з нової сторінки....
- Ти хочеш сказати, що ми більше не будемо бачились?
- Та ні, звісно ні. Але я обіцяю більше ніколи не лізти в твоє особисто життя. Якщо тобі буде потрібна допомога - я завжди поруч. Можеш на мене покладатися. Ми ж друзі, і я хочу, щоб ти був щасливий.
- Ні, ми НАЙКРАЩІ ДРУЗІ. Це важливо.
Після того Адам накрив мою руку своєю і  притулив до себе. Він не казав нічого близько хвилини.
- Гаразд. Але, будь ласка, пообіцяй мені.
- Що завгодно.
- Що ти завжди будеш зі мною. Мені це важливо. Дуже..
Я зовсім не очікувала від нього це почути. Він ж сам почав усе це. Але, Єво, ти взяла з себе обіцянку. Тепер дотримуйся її.
- Обіцяю.

Вже досить добре стемніло, а ми обоє сиділи, жували бутерброди під пледом і розмовляли. Про музику, книги, стосунки. І нам було добре. Повний місяць непогано освітлював все навколо, та і вогні міста неабияк довершували цю картину душевного спокою і тиші.