Попереду канікули. Зима. Різдво. Атмосфера свята і відчуття цілковитого щастя. Зима - то ще одна моя любов. Скоріше навіть, не сама пора року, а те, що робить її такою: можливість ловити сніжинки язиком, носити об'ємні светри і пити глінтвейн. Дарувати подарунки, дивитись по телевізору старі фільми, прикрашати будинок і ялинку. І як же ж без ігор в сніжки, ліплення сніговика з усією сім'єю, як в дитинстві.

Наступний ранок в мене почався о 8:10. Взагалі прокинулась о 7 і вирішила ще 5 хвилин просто полежати в ліжку. Моя вам порада, НІКОООООЛИ такого не робіть. Бо як заплющиш очі - то вже все, з кінцями.  І то ще моє щастя, що я  два будильника поставила, бо дійсно проспала б. Підірвалась з постілі, швиденько вмилась, зібралась і побігла вниз снідати.
І знаєте, що було першим, що я помітила у вікні, поки спускалась на кухню? Засніжене подвір'я, тата в зимовій куртці з лопатою в руках і мамине усміхнене обличчя, яке водночас виражало такий ж подив, як і моє.
Я була в захваті. Звісно, ніхто не  очікував аж такого похолодання і стільки заметів снігу саме зараз, але все ж. Моя маленька душа радіє.

Завібрував телефон, Адам написав в WhatsApp'і.
"Ти бачила ті замети😅😱? Одягайся тепліше, мала, сьогодні має бути холодно.
*гіфка з котиком в шапці і сніжинками*"
"Добранку:) Щойно глянула в вікно😂😳 Дивись там, щоб і тебе часом не замело💩"
"Якщо і замете, то це тільки з тобою😅"
"Аякже, тільки після того, як ТИ прийдеш з синцями додому після МОЇХ сніжок, тому тихенько😎👊"
"Чекаю біля твого будинку за півгодини, там і побачимо😏"
"Домовились🙈"
P.S. Так, так, нам дійсно інколи заходить і ми ставимо смайлики в кожне речення і після кожного слова, але то таке😄

Закінчивши розмову з Адамом я сіла за стіл до мами з татом. Вони саме розмовляли про плани на найближчі 2 тижні. Тато вже переодягнувся в свій діловий костюм, а мама мала вихідний, тому могла собі дозволити ходити в домашньому халаті хоч увесь день.
- Які плани на сьогодні?
- Нууу, спочатку уроки, потім, напевно, в кафе біля школи посидимо з Адамом, і додому. А у вас?
- Я валятимусь весь день в ліжку, питиму каву і дивитимусь серіал. Як вам такий вихідний?
- Дуже навіть хороший варіант, кохана, при чому ти його заслужила, - відповів тато, - а от у мене картина трохи печальніша. Дві ділові зустрічі і день у офісі. Але, чесно, кажучи, не така погана, як може спершу здатись.
- Ми ось що хотіли запитати, - продовжила мама, - як ти дивишся на те, щоб ми на час зимових канікул поїхали додому, в Україну? Бабуся з дідусем вже дуже сильно скучили. Треба її провідати, та і ти своїх друзів побачиш.
Я була дуже рада цій новині.
- Звісно я заааа!!! Це ж чудово. Потрібно буде купити усім подарунки, і попередити Софію, що приїду. Хоча ні, не буду, зроблю сюрприз. Ааа, я так рада!!!
- Ось виявляється як мало потрібно дитині для щастя, - посміхаючись промовив тато.
- Так, так. Все, побігла в школу. Ще стільки всього потрібно зробити. Люблю вас. Гарного дня.
- І тобі доню. Адаму привіт!

На подвір'ї за цей час здавалось, що снігу намело ще см 5, якщо не більше. Я одягла своє зимове пальто, тімберленди і мякенький теплий шарф, який купувала спеціально для такої погоди.
- Все, ось тепер я готова туди вийти. Схопила зі стільчика рюкзак, одягла рукавички, взяла термокружку з гарячим чаєм, без якої в сніг не виходжу на вулицю і вибігла до Адама.

Хлопець вже стояв за парканом і пив щось із паперового стаканчика: ростом під 2 метри у чорному пальто, шарфі і черевиках на масивній підошві. Він так гарно виглядав, що мені аж захотілось йому про це сказати.
- Омг, що цей солідний хлопчина робить у моєму подвір'ї?
- Уявлення не маю про кого ти, - усміхнувшись відповів Адам, - нікого такого я тут не бачу. А ось милу маленьку дівчинку, вкутану в шарф в два рази більший за неї, очевидно, що так.
- Оооой, зате мені тепло, зрозуміло?
- Ага, ага. А шапка де?
- Та ось в рюкзаку.
- Швидко її одягнула! За те, що ти захворіла, хто буде відповідати перед твоєю мамою? Правильно - я. Тому в тебе 10 секунд, - наказовий тоном сказав Адам.
- А ти мені тут не наказуй! Маленький ще!
- Ти впевнена?? Хлопець провів по мені поглядом, а я підняла голову догори, щоб подивитись на нього.
- І дійсно, але все одно, не НА-КА-ЗУЙ МЕНІ, - крізь сміх відповіла я.
- Це вже мені вирішувати, ти тут нічого не вдієш, малеча.
Я вже одягнула ту шапку, щоб Адам менше мене вчив, і ми пішли в школу.