Вчора я повернулась додому близько 2 ночі. Точніше, Адам мене довів до самісіньких дверей, бо ж, цитую: "Навіщо мені ці клопоти? Якийсь маньяк затягне в кущі, а мені потім хвилюйся, ночі не спи.. А знаючи тебе, тим більше, твоя п'ята точка жити не може без пригод." Я вже навіть не сперечалась, бо жахливо хотіла спати і ледве плелась за хлопцем до свого дому.
- Гарних снів, - останнє, що я сказала Адаму перед тим, як він пішов, і на прощання поцьомала в щічку.
- Спи міцно, кошеня, - хлопець нахилився і у відповідь поцілував мене в лоб. Я зайшла додому, піднялась нагору і, як тільки голова торкнулася подушки, провалилась у сон.

- Ну досить дзвеніти, я вже встааааааю. З закритими очима я підвелась і почала шукати той клятий будильник.
Ще 5 хвилин, гаразд? І я знову закуталась в ковдру.
- Доню, тобі хіба не на перший урок? Вставай, збирайся і снідати. Твої улюблені млинці, - десь з першого поверху кричала мені мама.
- Євоо, рухайся, бо їх стає все менше, - ну а ось і тато, подумала я. Дійсно, варто вставати, а то тато ліквідує усе:)
Буквально за 15 хвилин я, вже повністю одягнувшись і з рюкзаком на плечах, лечу по сходах, щоб вхопити млинці, які ще не встигли побувати у тата в шлунку. Хух, мені вдалооось! Тепер я щаслива дитина. Швиденько допила чай, попрощалась з батьками і побігла на шкільний автобус.

Вже всередині я побачила Адама, який тримав для мене місце біля себе.
- Ти чому так довго?
- Якщо ти пам'ятаєш, то ми потрапили додому по другій, я дуже хотіла спати. І ще... Я рятувала свої млинці від тата.
- Млинці? Аа, я зрозумів, ти їх так же ж сильно любиш, як мене, і не могла не з'їсти?
- Ну звііііісно. Зі згущеним молоком. Просто все готова за них віддати, - відповіла я.

Сьогодні у школі абсолютно звичайний день, у нас 2 пари з англійської та алгебра з геометрією. І.... ще одне контрольне ессе по ""Над прірвою у житі", пам'ятаєте, розповідала, що на вихідних готувала доповідь.
А, таааак, і ще.... як я могла забути, сьогодні ж змагання з баскетболу серед учнів старших класів нашої школи та школи, що знаходиться за три квартали звідси. Адам мені розповів, що вони вже давно змагаються між собою за титул найкращої баскетбольної команди.

Після другої пари я знооову була вже голодна і пішла разом з Емі до їдальні. Так, виявляється маленькі дівчата теж можуть їсти як не в себе😅
З маминими млинцями, звісно, нічого не зрівняється, але мій організм чомусь потребував ще чогось. Ми взяли французький тост та по склянці свіжовичавленого соку. От серйозно, я люблю сніданки в цій школі, порівняно в тими, що я їла вдома, це просто рай для живота.
Як тільки ми сіли за столик, до мене підбіг Адам і сперся ліктями на стіл.
- Ти ж прийдеш, правда? Мені потрібна твоя підтримка.
- Звичайно. До того ж, увесь клас іде. Я обіцяю тримати за вас кулаки.
- Ути моє сонечко, - промовивши це, хлопець відламав шматок мого тосту, з'їв і запив це все моїм соком!
- Адам, зараз вхопиш! - я штурхнула хлопця в ребро.
- І я тебе люблю, мала. Побачимось в спортзалі, бо я зараз на тренування.
- Ну після твоєї витівки я вже думаю над тим, чи йти мені туди взагалі, - сердито відповіла я.
- Не злись, після матчу куплю тобі морозиво.
- І коктейль, - але схоже, що хлопець цього не почув, бо біля дверей виднілась вже лише його спина.
- Які ж ви милі, - почула я справа від  себе.
- Це все тобі тільки здається, - з посмішкою відповіла я Емі.
- Ну так як весь мій другий сніданок вже перетравлює Адам, думаю, можемо йти на алгебру.
- Ходімо, щоб не запізнитись.

Початок гри був запланований на 16:00. Я ще мала багато часу для того, щоб переодягнутись і навіть зробити деякі домашні справи. Ми домовились йти разом з Емі, так як Адам увесь цей час буде тренуватись. На матч я одягла сині джинси і футболку з назвою нашої баскетбольної команди, яку мені завчасно подарував Адам. Вона пахла його парфумами. І, як завжди була на два, а то й три розміри більша, але мені дуже навіть подобалось. Я відчувала себе частиною нашої шкільної команди. Навіть якщо і в чоловічій футболці.

У школі майже нікого немає. Коридори зі  слабким світлом і пусті кабінети. Лише було чути хлопчачі та дівчачі голоси, що долинали з роздягалень.
Ми йшли коридором, розмовляли про матч, що повинен відбутись. Раптом повз нас побігли двоє хлопців. Здавалось, ніби вони тікають від когось, або грають у щось. Але явно не з нашої школи.
- Емі, ти як думаєш, вони..... Не встигла я договорити як раптом відчула як хтось поклав мені руку на плече.
- Привіт. Вибач, що перебив.
Навпроти мене стояв симпатичний хлопець вищий за мене, напевно, на голови три. З каштановим волоссям і зеленими очима. Я навіть помітила веснянки у нього на обличчі... І ще у нього на футболці був логотип тієї, іншої школи.
- Привіт. Чимось допомогти?
- Так, ви не бачили тут двох хлопців, що бігли у тому напрямку, - хлопець рукою показав на двері.
- Бачили, декілька секунд тому вони пробігали. А щось сталось?
- Та ні, просто поки маємо вільний час, вирішили розважитись. Дуже дякую за допомогу. До речі, я Сем. А ти? - хлопець простягнув мені руку.
- Я - Єва. Це моя подруга Емі.
- Приємно познайомитись.
- Нам теж. Я посміхнулась хлопцю у відповідь.
- І ще одне.
- Так?
- Гарно виглядаєш у цій футболці, - підморгнувши сказав мені Сем і пішов у пошуках хлопців.