Ранок сьогодні почався чудово. Я виспалась. Це по-перше. По-друге, ще чотири дні, враховуючи сьогодні, і я лечу додоооомуууу. Вже дочекатись не можу.
Сидячи за столом на кухні, п'ю чай одночасно нахвалюю мамин пиріг та гортаю стрічку новин в інстаграмі.
У нас сьогодні перша пара уроків на 10, тому квапитись нікуди. Можна ще і Адама набрати.
Не почула я і одного гудка, як хлопець взяв слухавку.
- Я не здивуюсь якщо ти і спиш з телефоном в руці. Навіть трьох секунд не пройшло, як ти підняв, - кажу я.
- Просто я завжди чекаю на твій дзвінок, на відміну від декого.
- І кого ж це?
- От зустрінемось у школі, я тобі пальцем покажу, - сміючись відповів Адам.
- Deal. Але дивись щоб потім не пожалкував про це. А то цей "хтось" може потім тобі той палець зламати.
- Мені вже починати боятись? Чи можна пізніше?
- Подивимось. До речі, не хочеш до мене зайти, а не чекати до школи? За хвилин 10? Заразом  і поснідаєш.
- Могла і не питати. Я вже вибіг. До зв'язку.
- Чекаю.
За кілька хвилин Адам вже під дверима і дзвонить в дзвінок.
- Хто там, доню? - кричить зі своєї кімнати мама.
- Мамо, я відчиню. Це Адам.
- Привіт, заходь.
Ось твій чай і мамина шарлотка. Але не відкуси собі пальці, гаразд? А то "комусь" вже і не залишитися, що ламати.
Адам зняв одяг і пішов за мною на кухню.
- То як побачення? - запихаючи в себе шматок пирога, питає хлопець.
- Все просувається супер непогано. Домовились зустрітись ще раз. У нас взаємна симпатія, як мені здалось. В іншому випадку він ж не кликав би мене на побачення ще раз, правда ж?
- Але ти ж пам'ятаєш, що ми з тобою йдемо в кіно?
- Я все пам'ятаю, - спокійним голосом відповідаю я.
- До речі, я взяв квитки на сьогодні, на 20:30. Ти ж вільна?
- Ммм, так, гаразд. Але тоді мені сьогодні потрібно все вирішити, щоб присвятити всю себе тобі, - я пальцем вказала спочатку на себе, потім на хлопця.
- От і чудово. Дякую за шарлотку, це кулінарний шедевр. І, звичайно, чай. Я сподіваюсь ти не сильно втомилися, коли його заварювала.
- Ха-ха-ха. Між іншим, я  готую, і якщо вже це роблю, то усі, хто куштують мої страви, довго потім....
- Лежать в лікарні під капельницею після отруєння?
- Ну все, ти догрався.
Я застрибнула Адаму на спину, доки він намагався одягнути кросівок і вкусила за плече.
- Ееей, легше. Шматок мене відкусиш.
- Буде на пам'ять. Доказ того, що буває з людьми, які стверджують, що я не вмію готувати.
- А ти доведи.

До уроку ще залишалось 30 хвилин, тому ми неквапливо йшли нашою вулицею в напрямку школи, закутані у  шарфи і три шари одягу. Так, некомфортно, але тепло. Я підняла голову догори. Сніжинки красиво кружляли в небі і і приземляючись на наші розпашілі від морозу і ходьби обличчя, моментально танули. Гарно і сумно водночас.
Всю решту дороги Адам тримав мене за руку і називав дурком. Бо я йшла закинувши голову вверх і ловила ротом сніжинки.

Тааак, сьогодні після школи купа справ. Знайти валізу, зібрати речі, зробити Адаму подарунок на Різдво. До речі, про подарунки. Обов'язково купити щось особливо "американське" для бабусі і дідуся. Хочу здивувати їх чимось. Ну і звісно, Софії. Можливо, сукню, кофтинку, чи може фірмову косметику. Ще подумаю.
- Варто б записати, доки пам'ятаю..
Де ж та ручка? Відкривши рюкзак починаю в ньому порпатись, щоб знайти хоч що-небудь, що можна було б використати.
- Ну як так жити? Я вже ручки знайти не можу. Нарнія, а не шкільний рюкзак.
- Привіт, допомога потрібна?
За спиною помітила знайомий силует. То був Сем.
- Зачастив ти в нашу школу, тобі не здається?
- Якщо тут тобі потрібна допомога, як я можу не прийти?
- О так, уже повірила у ці казочки.
- Відверто кажучи.. Але це нікому.
- Звичайно, - промовила я, очікуючи на відповідь.
- Підказка: ми тепер бачитимемось набагато, набагаааато частіше.
- Не розумію... Тобто.. ти будеш вчитись у нас чи..?
- Плюсик за кмітливість.
- Нуууу, насправді це якось неочікувано. А чому покинув попередню школу?
- Багато розповідати. Якось за кавою, або вечерею, з особливою інтонацією нагадав хлопець, поділюсь.
- Окееей, домовились. Вибач, насправді мені вже потрібно бігти. Побачимось. Я развернулась і пішла в напрямку свого класу.
- Єво?
- Так.
Хлопець дістав зі свого рюкзака ручку і простягнув до мене.
- А, так, звісно ж, - хлопнула я себе по лобі і забрала ручку.
- Дякую велике.
- Для тебе що завгодно.