Двері підвалу скрипнули. Дон Кеппо, із накинутим сірим пальто на плечах, крокував усередину. Його кроки вражали обережністю, яка властивий лише тим, хто вже багато разів ходив по тонкому лезу.
Козирок капелюха, за якими ховалися загадкові очі, ховав задум Луки. Він оглядав приміщення з владністю. Наче цей будинок завжди був його.
- Де вони?
- Можливо запитаємо у Вільяма? Прозвучав голос Лео.
- Він не скаже. А мнуть його я не хочу. Відповів Лука.
- Підлога. Зривайте її.
Картини, що лежали під підлогою, були закутані у білі та чорні тканини. Дорогоцінні скарби, вкрадені з галереї міста. Їхні красиві рами блищали у підсвіченні, як магнетичні обійми для погляду. Однак для дона мафії вони були не лише шедеврами мистецтва, а й засобом досягнення власних цілей.
Зупинившись перед картинами, Лука сприймав їх не як твори мистецтва, а як пункти на мапі. Його погляд був холодним і безжалісним, немов той, хто звик до боротьби та перемоги.
- Ну, що тепер ти скажеш? Гральяно? Він засміявся.
З тихим, але рішучим жестом, він звернувся до Капетті, що стояв поруч. Від його рухів лунало посилення його панування, і в цьому підвалі відчувався не тільки запах сирості, але й сили, яку створює хтось, хто володіє абсолютним контролем.