У затишному кафе, наповненому атмосферою спокою та ароматом кави, сидить Лора, що відділяється від зовнішнього світу своїми думками. Її очі заглиблені в віддалену далечину, а на її обличчі програється м'який вираз, в якому змішані туга та ніжність.
Вона тримає в руці кавову чашку, з якої витягується спокійний аромат, що плавно переплітається з її парфумами. Під яскравим променем сонця, її волосся стає золотистого кольору.
Пригадуючи свого батька, вона занурюється у світ спогадів, які відзначені радістю минулих моментів і тугою за тим, що вже ніколи не повернеться. - "Доню. Дон Кеппо не погана людина". Вона відчуває присутність. Його слова лунали наче серед порожньої вулиці. Ехо. - "Непогана лю-ди-на".
Та попри біль і тугу, яку вона відчуває, Лора несе у собі невимовну силу. Вона знає, що спогади про батька несуть у собі частинку його душі, яка завжди буде жити в її серці. Тому вона не сумує. А скоріше за все, відчуває дяку та признання за ті незабутні моменти, які вони разом прожили. - "Він подарував мені тебе". Чула вона у своїй голові. - "Доню". - "Пересадка серця"...
- У мене серце від бандита. Промовила вона. - Це я в собі найбільше ненавиджу!