Натовпи збиралися перед величезною білою спорудою, що символізувала владу. Ця споруда, Білий дім, стояла перед ними як монумент надії. Люди, що скандували. Гасла свободи та справедливості на білих тканинах, заполонили вулиці міста, а їхні голоси, наповнені гнівом. Вони несли з собою плакати з вимогами реформ і правосуддя. "Бандитів геть!", "Смерть щупальцям Кеппо", "Брауна за ґрати!".
Національні прапори махалися на вітрі, символізуючи патріотизм. Люди різних вікових категорій та соціальних верств об'єдналися в цьому моменті, готові виступити проти неправди.
Копи поспішали взяти контроль над ситуацією, але навіть їхні вигуки та сигнали не могли затримати потік протесту. Влада сприймала це як виклик, але для народу це був вираз власної сили. Шум та відчай пронизували повітря, але в цьому хаосі була сутність міцного прагнення до змін. Народ відчував, що це більше, ніж просто протест - це був бунт проти несправедливості, це була боротьба за світле майбутнє, де правда та свобода будуть перемагати.
Пізно вночі Лео сидів у затишку своєї оселі, перед собою маленький стіл з напівпорожньою пляшкою віскі та підсвічуваним телевізором, що непомітно гудів. Він у своєму улюбленому кріслі, бере віскі до губ і пристрасно ковтає. Під впливом спирту, його думки плавно пливли, але його увага була поглиблена в темному світі екрана, де розгорталась драма суспільних розбратів. На екрані новин він бачив змішаний пейзаж: вогні, крики, тисячі облич, заповнені гнівом. Це був бунт, вогонь проти влади, що запалювався ненавистю до невдалих обіцянок і зради.
- Брауна за ґрати!!!
Його серце стукотіло, коли він спостерігав за подіями. Відчуваючи внутрішню боротьбу між обуренням і безпорадністю. Ці події викликали у нього нестерпну злість і тривогу водночас, оскільки він розумів, що минуле було нестабільним.
З кожним ковтком віскі ці емоції зростали, а його очі наповнювались злістю. Він відчував себе зв'язаним з тими, хто стояв у вікнах кабінетів білого дому.
Так, Лео у п'ятдесят чотири роки в маленькій кімнаті, занурений у свій власний внутрішній бунт, продовжував пити віскі та спостерігати за подіями, які розгорталися перед його очима, знайомлячись з реальністю, яка не могла бути ігнорованою.
- Як з нею вчинити? Із Реннер.
- Залиш її в спокою. Без емоцій відповів колишній мер.
Лео, здавалося, що вже звик до всіх щоденних ритуалів, включаючи обід. Проте, того дня, щось змусило його відступити від своїх звичайних норм. Він ще на світанку замовив на доставку запеченої рибки із місцевого кафе "Мисливець". Вона була смаковита.
Його дружина, Ліана, готувала чудово. Проте печена риба, овочі та картопля, це дещо особливе. Коли він сів за стіл, його розум був зайнятий мітингувальниками. Також не помітивши, відчайдушно торкнувся краю тарілки, і вона розсипалася, падаючи на підлогу.
На мить увага Лео Капетті була націлена на рибу, але тоді він глянув на свою дружину. Ліана, замість того, щоб обурюватися або сердитися, просто усміхнулася. Вона підійшла до нього, взяла його за руку.
- Не турбуйся, це лише тарілка. Головне, щоб з тобою все було в порядку. Бач, що твориться. Вона кивнула на телевізор.
Ці слова пробудили Лео від його власних негативних думок. Він розумів, що істинна цінність виникає не в матеріальних речах, а в людях і взаєморозумінні. Невеликий інцидент нагадав йому життя при Кеппо. Ось все наче налагоджується. І тут приходить мить, де все падає до ніг. І починають опускатись руки.
- Я став незграбою. Промовив сухо він.