Двері бару розчинилися і шериф увійшов у темне і димне приміщення. Шериф ще мав той гострий погляд. Зупинився та оглянув барну стійку та бармена. В повітрі лунав Джаз. Шериф рухався до барної стійки, приглушено шурхаючи під чоботами. Його наявність викликала хвилю суворості серед тих, хто залишив стійку. Бармен підняв очі й вразився. На мить стало абсолютно тихо, а потім весь бар знову опустився у свої справи.

Шериф сів і міцно постукав по дерев'яній поверхні. «Одне віскі», — сказав він, дивлячись на бармена. Його голос був спокійним. Тоні здивовано підняв брову, але швидко взяв пляшку та наповнив порожнечу. Шериф підняв склянку, відмітивши поглядом людей навкруги, і сказав: «За порядок в цьому місті й за тих, хто вірний закону». Після цього він перевернув склянку до дна. Далеко у самісінькому кутику бару було чутно одинокі оплески. Які шериф просто не зміг не помітити. Джек взяв у руки пляшку та рушив до свого "фаната".

Сівши до Лео він глянув на пляшку яку він майже спорожнив. Очі його були скляними та блискучими. Рухи руками повільними та розслабленими. У цьому місці й дійсно чудово підмітив Джек. Столик геніально розташовано.

- Які люди у нас. Від п'яного Лео це прозвучало наче питання.

- Святкуєте чергову перемогу? Захрипів шериф. - Цей бар потрібно було назвати "На кістках та крові". Продовжив Джек.

- Ця назва була у списку. Пожартував Лео.

- Сміти вами пишаються. Вершина сарказму від Джека.

Лео на мить залишив свого погляду десь позаду Джека. Він дивився як музиканти відігравали кожен цент заплачений їм. Робили вони це чудово.

- Сміти це не наша робота. Почав Лео.

- Робота?

- Ми до вбивства Смітів не маємо нічого спільного. 

- Ти Лео розслабся. Ти ж не на суді. Заспокоїв його шериф.

Лео зловив шерифа за рукав шкіряної куртки та глянув йому в очі. Джек помітив швидкість та силу Лео. Хоча він добряче випив. Ця мовчазна сцена тривала кілька секунд.

- Смітів ми не вбивали. Лео кожне слово наче викував. - Так. Я був біля їхнього будинку того дня. Але я їх не вбивав. Я скажу тобі більше. Продовжував Лео. - Жертвою мав бути тільки Вільям. Я сам був шокований коли дізнався про вбивство всієї сім'ї.

Джек деякий час мовчав та глянув на руку яка тримала його куртку. "Вибач". Сказав Лео та забрав повільно руку. Джек взяв до уваги, те, що це не поганий варіант сповіді свідків при одній лампі на столі. Пляшка віскі й вони щебечуть.

- Допустимо це не ви. То хто на таке здатний? Ви ж в курсі завдяки щурам у відділку про "Слонову кістку"?

- Щурі? А хіба це наша вина, що ваші "законослухняні" офіцери люблять гроші з кров'ю?

- Досить. Перебив Джек.

- Щодо кістки навіть Дон Кеппо не на жарт шокований.

- Дон. Джек знову повернувся на вершину сарказму. Лео це пропустив повз вух. Або не хотів чути. Є варіант, що це зайва трата часу на такі дурниці. - У часи Раввано я ще хлопчиськом був. Додав Джек.

- Ти напевне і гадки не маєш, що у цьому місті відбувається? Джек так знітився, що мало не провалився крізь землю. Адже він як шериф нічого не міг вдіяти. Він визнавав, що закон буває безсилим.

- У тебе є якісь припущення? Щодо Смітів? Шериф вперше запитав ніби свого колегу.

- Я бачив біля них чорний фургон вештався.

- Або синій. Завершив Джек.  - Всі говорять про фургон. Старий склерозник та одне дівчисько.

Лео наливаючи чергову порцію віскі на слові "склерозник" глянув на шерифа.  Адже він знав, що цей старий повна протилежність цьому слову.

- Що старий багато наговорив?

- Ми його навіть не допитували. Лео аж брови підняв від здивування. - Дівчина дещо таки дала цій справі.

- Тобто ви старого? Ну ви й працюєте! Підмітив Лео та перевернув склянку до дна. - Вам дадуть премію року. Ідіоти.

- Я щось пропустив? Коли ми перейшли на такий тон?

- Коли ти став шерифом, а я злочинцем. Відповів Лео.

Джек побачив здивування у геть п'яного гангстера. Зазвучав легкий шурхіт пилу під його чоботами. Він нервував. Очі Лео піднялися з порожньої склянки, і його погляд закрутився на шерифі. Він наче йому хотів дещо сказати. Але цього не сталось. Очі Джека злегка піднялися й він був готовий слухати.

- Ти ж дещо знаєш?

- Я багато знаю. Коли Лео промовляв ці слова лежачи головою на столі. Він заснув.

Шериф вийшов із бара, відчинивши двері, які зачинилися за ним із тихим стуком. Темна ніч облягла маленьке містечко, і головними джерелами світла була вивіска фламінго та ліхтарі вздовж вулиць. Шериф підняв руку, даючи знак таксисту через дорогу. Розбило темряву біле світло фар таксі яке з розворотом під'їхало до нього. Водій швидко припаркував авто поруч і відчинив пасажирське сидіння.

"Куди вас завезти, шерифе?" запитав водій, не приховуючи враження від того, хто сидить в його автомобілі.

- Додому! Відповів шериф з невеличким підтвердженням голови. Водій який очікує точнішої інформації все ще дивиться на Джека.

- До відділку. Додав шериф.

Шериф розташувався у сидінні, а таксі плавно рушило, витісняючи темряву ночі з фар автомобіля. Він сидів там, маючи відчуття певної інформації, яке виникало від його обличчя, де ще було віддзеркалено враження події в барі. Пиятика із бандитом. Це щось новеньке.

Таксі рухалося вулицями містечка, а шериф спостерігав за проходженням світлових вулиць і розмиттям контурів будинків у темряві. Здавалося, що він переводив свої думки від однієї невідомої нитки подій у барі до іншої.

Наступного дня шериф сів за кермо свого автомобіля, яке стояло біля відділку. Двигун загримів і розгойдався, виводячи автомобіль з місця. Золоті промені ранкового сонця освітлювали салон авто. Виблискуючи на чорних окулярах шерифа. Його погляд був зафіксований на дорозі. Через відкрите вікно автомобіля легкий вітерець холодив обличчя шерифа, додаючи елемент приємності від наступного дня після вчорашньої алкогольної подорожі.

Автомобіль шерифа виїхав на вулицю де проживала сім'я Смітів. За кермом він думав про те, що його чекає. Він думав про Лео. Думав про те, що він йому розказав. Хоча з іншої сторони нічого такого і не розказував. Шериф припаркував автомобіль перед будинком Теда Робінсона. Він вийшов із машини. Глянув на будинок де колись проживала щаслива сім'я. Спостерігав за тим, як сонце освітлює двері будинку які колись були білими. Він помітив занедбаний газон. На блідо-білому фоні вікон та дверей жовта поліцейська стрічка як нагадування про те, що там сталось.

Шериф постукав легко по дверях дому Теда. Вони відчинилися, і на порозі з'явився молодий чоловік, із десяток татуювань на тілі, з дуже цікавим виразом на обличчі.

- Привіт. Чоловік залишався спокійним.

- Добрий день, містер Робінсон є вдома? Є кілька питань. Шериф показав своє посвідчення. - Мене звати Джек. Додав шериф.

- Я і гадки не маю де він. Розвів руками чоловік.

- Давно ви тут проживаєте?

- Я орендую цю халупу уже шість місяців. Дуже приємна ціна. І райончик спокійний.

- Так. Досить спокійний. Прошепотів Джек.

- О так. Я знаю про тогорічну подію навпроти.

- Можливо у вас є якась інформація про Теда Робінсона? Можливо казав про подорож? Чи хоча б щось куди він збирається?

- Найменшої інфи. На жаль. Я ще можу чимось допомогти?

Шериф почав розглядати кімнату яка була позаду дивного чоловіка. У кімнаті був порядок. Чистота та запах їжі. Джек помітив, що і сам чоловік виглядає доглянутим. Зачіска. Борода. Руки. Чистий одяг. Адвокат? Подумав шериф.

- Де ви працюєте? Якщо не секрет.

- Я працюю у банку. 

Джек здивовано глянув на його руки та шию. Татуювання були різних розмірів і тематек. Велика сова  вздовж руки. На шиї хвиля води чи то дерева. На іншій руці написи японською чи китайською.

- Так. Я знаю. Промовив чоловік. - Татуювання. Всі так реагують. Він усміхнувся.

- Я вам вдячний. На все добре. Джек почав відходити від дверей.

- А знаєте. Я пригадав. Він бував вдома близько два місяці тому. Забирав якісь свої речі. Він розказував про гармонію із тишею. Наче відпочиває десь де ні душі.

- Вдячний. Промовив Джек. - Ваша інформація може бути ключем у моєму розслідуванні. 

ШІСТЬ МІСЯЦІВ ДО ЦЬОГО ДНЯ.

Кеппо стояв на ґанку старого будинку де бував в останнє років п'ятнадцять назад. Наче нічого і не помінялось. Хіба, що фарба яка отримала тріщини на вікнах та головних дверях. Ненсі доглядала за кожним куточком цього будинку. Вона любила підливати вазони кожного ранку. Лука дуже любив її. Вона була хорошим другом. Лука знав про те, що Тед дуже її кохав. Він був готовий на все заради неї.

Коли водій Луки заглушив двигуна та вимкнув фари відчинились головні двері де появився Тед. Лука легко обернувся до нього. Перед ним стояв старий чолов'яга потертий часом. Чоловіка якого запам'ятав Лука більше не було. Немає тих широких плечей та міцних рук військового. Лука на мить перестав кліпати очима. Старий Тед побачив схожу картину. Він став свідком як гасне той життєрадісний хлопчина якого він колись знав. 

- Ти про мене не забув? Запитав Тед з усмішкою.

- Як же я міг про тебе забути мій старий друже.

- Ти прийшов почаювати чи по мою душу?

- Я прийшов тебе забрати. Я пропоную тобі допомогу. Якою б вона не була.

- Невже?

- Збирай речі. Ми вирушаємо зараз же.

- Я можу відмовитись? Зиркаючи то на Луку то на водія.

- Ні.

Шлях йшов серед високих сосен, які стояли велично і мовчазно, створюючи зелені стіни по обидва боки вузької дороги. Автомобіль м'яко плигав по дорозі, яка була вкрита золотистим покривалом від опадання листя. Вітерець приніс запах свіжого деревинного повітря, запах лісу, що вливався через відчинені вікна.

Густий ліс створив свій рідний тунель для Луки, у якому кожен поворот дарував новий пейзаж та спогад з минулого. Місяць грався в гілках, пробиваючись крізь щілини листя, і створював тіні, що танцювали на дорозі, як водяні хвилі.

Чорний Rolls-Roice майстерно прокладав шлях серед дерев, пересуваючись із плавністю ластівки. Дорога круто змінювала свій напрямок, і водій майстерно володів кермом, дотримуючись шляху, що вела його вглиб лісу до "Гірського курорту"

Після кількох кілометрів дороги перед ними стояв великий будинок, вкритий листям різних кольорів та прикрашений старими вікнами. Автомобіль повільно припаркувався перед головним входом.

Ліс залишив свій відбиток на автомобілі – тонкі пелюстки листя залишилися на даху, і шар засохлого ґрунту прикрашав колеса. Звідси почався іншим етап у житті Теда – великий будинок, який здавалося, чекав свого гостя з любов'ю до лісу, який простягався навколо.

Три тіні мовчазно зайшли у темне приміщення, коли двері тихо скрипнули. Кімнати у притулку були обгорнуті містичною аурою та смутком. Це був четвертий поверх. Кімната мала невеличке вікно з якого відкривалась панорама нічного лісу та гір. Темнота була такою густою наче тут день ніколи й не бував. Вони стояли на місці. Лука глянув на водія давши знак залишити їх удвох.

- Тут жили Анна та Мері. Сказав Лука. - Тут вони проводили ввесь свій вільний час. Дивлячись на старого дон побачив як його очі наповнюються сльозами. Тед присів на одне із ліжок та роздивлявся стіни на яких досі висіли дитячі малюнки. На деяких із них сонце вкрало кольори.

- Лука. Почав старий. - Я не хотів. Це сталось дуже швидко.

Лука підняв руку, щоб Тед замовк. Він взяв крісло та сів навпроти. Минуло багато років як вони не розмовляли. Адже Лука бачив обличчя Теда коли він приходив у гості до Мері. Тед його не любив. Лука поважав його тільки за військову службу. Шкіра на обличчі Луки завдяки місяцю відбивала нотки прощання.

- Я знаю, що ти зробив. - Навіть розумію тебе. Я неначе на роздоріжжі. Я любив Ненсі. Але й Анну я теж любив. А дітей за що? Лука знову підняв руку, що б той мовчав. Дихання Кеппо було важким. Він продовжив. - Пробач мені Теде. Пробач мені за Ненсі. Я просто хотів, щоб доньки мали батька. Хотів, щоб Анна мала щасливу сім'ю яку вона заслужила. Я не міг дозволити, щоб Вільяма посадили на шістнадцять років. Я просто намагався зберегти сім'ю.

- А як же моя? Видавив Тед.

Дон кримінальної імперії просив пробачення. У темній кімнаті де джерелом світла був тільки місяць сиділи два давніх товариші. Хоч і не любили один одного. Тед вдячний йому за Мері. За доньку яку вони не могли мати. Лука своєю чергою поважав їх як людей. Він любив їх за те, що вони намагалися жити як законопокірні громадяни. 

- Я не чекаю, що вибачиш мені друже. Ми вже не ті, що були. Скоро і до нас прийде кінець. Але мені полегшало. Лука всіма силами стримував своїх емоцій. Він постукав старого по коліну. Який сидів і зробив навпаки. Давши волю сльозам Тед глянув на дона.

- Я любив її понад усе. Моя Ненсі. Схлипував старий тримаючись за руки Кеппо.

- Я вірю тобі мій друже. - Прощай. Ми більше не побачимось.

Лука залишив старого на ліжечку Анни. Водій викурював сигару біля вікна у коридорі. Разом вони мовчки спустились скрипучими сходами донизу. Двигун запрацював. У авто було ще тепло. Невже це відбулось так швидко? Подумав Лука. А так і не скажеш. Дорогою додому Лука сказав, що їдемо до бару.

На годиннику була о пів на другу ночі. Бар тільки но почав набирати обертів. Гостей було багацько. Лука дав вказівку водієві про те, що він зайде із парадного входу. Вивіска яка світила у повній темноті це є задум самого Луки. Тобто поблизу немає інших джерел світла. Вуличні ліхтарі просто вимкнені в радіусі до ста метрів. Лука зайшов до бару та побачив багато людей з усмішками. Вони щасливі. На відстані очима та кивком привітався із суддею та кількома політиками. Він прямував до барної стійки. Оминувши її зник за дверима поруч. Перед цим глянув на Тоні та кивком показав на ті самі двері.

- Шериф є тут? Лука запитав його коли він стягнув з себе піджака та акуратно вкладав у шафу. 

- Поки не було доне Кеппо. Тоні стояв у чорному фартуху із логотипом фламінго тримаючи руки позаду.

- Як буде. Зателефонуй.

- Добре доне Кеппо.

- Лео бував. Якщо вам цікаво. Промовив Тоні у дверях. Лука кивком показав йому іти до своєї роботи. Він сів за стіл та почав шукати у шухляді записник. Погортавши кілька сторінок він знайшов ім'я Мері.

- Чому ви телефонуєте на цей номер. 

- Сумніваюсь, що тебе прослуховують.

- Думаю ні.

- Я Теда залишив у притулку. 

- Навіщо?

- Шериф не промах. Рано чи пізно він все дізнається.

- Навіщо мені це знати? Я Теда не хочу бачити. Загриміла Мері. - Він вбив Анну. Частинку мене. Хай подякує, що я його не запроторила у тюрму гнити.

- Я розумію тебе. Просто хотів тобі сказати.

- Дякую доне Кеппо.

Мері поклала слухавку. Лука крокуючи по деревинній підлозі свого бару роздивляючись. Його мовчазна персона, як завжди, відзначає його присутність у кімнаті, а його темні очі не слідкують за всіма як раніше. Все в барі дихає атмосферою таємничості із кожного з гостей, і саме Лука є тим, хто дає ритм цьому публічному театру.

Лука підійшов до Тоні та сказав, що йому як завжди. Отримавши віскі з колою та льодом. Він пригубив. Велика порція диму вивертається в повітрі завдяки дону Кеппо.

Багата відома група гостей, співробітників і знайомих створює невимушену атмосферу свята. Музика блюзу ллється зі сцени, і гучний сміх та гомін наповнюють бар. Кеппо повторив ще два рази віскі та вийшов до автомобіля. На вулиці діставши сигару закурив її. Водій вийшов з авто та відчинив задні двері від Луки. Проігнорувавши цю сценку він почав свій шлях додому прогулянкою як раніше. Водій метрів за п'ятдесят легко котився за ним у слід. Лука чомусь подумав, що давши Мері Теда вона його розірве на кусочки. Але вона цього не зробила. Мері просто не хоче його бачити. 

Лука Кеппо, у своєму місті дорогому костюмі та темне пальто, знаючи, що все лежить під його контролем. Він випускає довгий потяг диму від сигари в темряву ночі, підсвічуючи своє обличчя слабким вогнищем.

Дон крокує вздовж вузьких вуличок, які зберігають аромат минулого до наших днів, а його чоботи дають стійкий стукіт по тротуару. Вуличні ліхтарі висять над ним, розсіюючи м'яке світло на його шляху. Дон невпинно йде, проходячи плідною землею свого другого рідного міста. Місто заснуло під покривалом ночі, він залишає свій слід у кожному кроці тихим стукотом.

- Залиште йому пакет. Промовив Лука через телефон. На другому кінці пробурмотіли щось на кшталт добре та обидва поклали слухавку. Лука який щойно зайшов до вілли та з телефону у коридорі зателефонував до соратників у притулок. Попросив завтра до нього нікого не пускати.

ТЕД РОБІНСОН У ПРИТУЛКУ. МИНУЛО ДВА МІСЯЦІ.

Повернувшись зі свого дому де він забрав усі фотознімки Ненсі та маленької Мері. Він знав, що ризикує. А також він знав, що солдати Кеппо працюють не зовсім добре якщо він зміг прогулятись додому і назад. Перед цим він заглянув у рюкзак яку йому принесли два місяці тому. Тієї ночі коли він востаннє бачив Луку. Там була жовта мотузка. Він добре зрозумів натяк фламінго. 

Старий Тед переглядаючи фото кожну позначав сльозою яка скапувала з його очей. Він пригадав як познайомився із Ненсі. Як вони із Ненсі йшли вночі з кінотеатру. Як разом сміялись і попереду було все життя.  Все було добре. До знайомства із Лукою. Подумав старий.

ТЕД РОБІНСОН - ВСЕ . МИНУЛО ЧОТИРИ МІСЯЦЯ.

Одного дня до відділка поступив дзвінок від охорони притулку. Джек який приїхав майже першим зайшов у кімнату та на рівні своїх очей побачив чорні блискучі черевики. Піднявши голову до стелі він побачив Тедове обличчя. Воно було жахливим. Старий якого шукав Джек повісився у притулку.