Бронзіно відступив у віддалений куток, виставивши щільний образ мисливця, що чекав на свій момент, в той час, як його колеги, вкрай різноманітні у виразі та одягу, займали свої місця за старовинним столом. Вони були готові вислухати його. Очі Бронзіно оглядали кожного присутнього.

- Все пішло коту під хвіст.

- Як це могло статись? Джек ходив від вікна до стіни поправляючи своє волосся.

- Кажуть йому принесли невтішні новини від ФБР.

- Чому ми про це не знаємо? Заскреготів Джек.

- А з нами часто ті виродки радяться? Прозвучало риторичне питання від жінки офіцера.

- Треба ретельно розглянути наші поточні обставини. Продовжив Джек утримуючи впевненість у своєму голосі.

- У нас все ще є велика риба.

- Хірург.

Бронзіно стояв перед дзеркалом у своєму номері готелю. Він стояв там, невпевнено оглядаючи віддзеркалене у світлі лампи своє обличчя, сповнене сумнівів і розпачу. Сьогодні, непростий день. День похоронів його боса. На вулиці, хмарно та дощить. Тінь лежала на кожному кутку, нагадуючи йому про холодну сутність світу, в якому він живе. Однак, йому довелося підтримати вигляд, який не викликав би підозри серед макаронників у Кеппо.

Він мусив обрати костюм, що відповідав би його прикритій ролі, але й не виглядав би занадто вибагливо для цього важкого моменту. Його руки швидко перебирали костюми, вибираючи помірний темно-сірий. Він відчував, як кожен шов костюма промовляє до нього, обіцяючи підтримку у цьому завданні. Співвідношення помірності та стилю було ключовим. Він обрав чорну краватку, що символізував траур та повагу до дона Кеппо. Цей вибір відображав його відношення до подій та давав можливість зберегти його прикрите життя в таємниці. Коли він одягнувся, Бронзіно знову подивився на своє відображення. Його вигляд був досконалим злиттям смутку і суттєвості, що не викликало б підозр. Він знаходився на межі двох світів, здатний адаптуватися до обох, але завжди залишаючись вірним своїй меті. Закривши очі на мить, він взяв глибокий подих. Йому довелося піти, але його спокійний вигляд засвідчував внутрішню силу та впевненість у своїй місії. Він вийшов з номера, готовий зустріти виклик, що стояв перед ним на цьому тяжкому дні.

Бронзіно зателефонував Лео, коли вже сів за кермо свого автомобіля. Гудки розтріскували тишу в салоні.

- Привіт, Лео, я вже в дорозі. Сказав він, тримаючи кермо однією рукою, а телефон - іншою. Під час розмови він стежив за дорогою, приставляючи увагу до руху транспорту, але водночас не забував про тонкощі бесіди. Його голос звучав спокійно.

- Було доволі важко вранці. Промовив Лео. Під час розмови він махнув рукою пішоходу крізь прохолодний повітряний потік, що проникає через відкрите вікно, сприймаючи його як своєрідний рефлекс у важливий момент.

- Так. Я розумію.

Кожне слово було дбайливо зважене. Він зберігав спокій і сум одночасно. Цей момент був оазою серед шуму схожих днів. Після завершення розмови, Бронзіно клацнув кнопкою "відключити" на своєму телефоні та вклав його в кишеню. Він вернув увагу на дорогу перед собою, випроставшись у кріслі, прямував до свого мертвого боса.

ФБР.

У шумному коридорі офісу ФБР загриміли голоси, а напружена атмосфера наповнила кожен куток приміщення. Крики відбивалися від стін. Сутички виникли майже миттєво, як тільки вістка про самогубство Кеппо пронеслася через агентів. Біля нього лежала тека із ФБР.

Різке змішання емоцій - від обурення до паніки - перетворило офіс у поле бою, де кожен був борцем за свої інтереси та безпеку. Агенти ФБР розгублено перехрещувалися, намагаючись визначити, на кого саме вказують підозри. Те що відбувається, був бій за виживання у світі, де довіра була найбільшою валютою, а кріт міг стати покривалом для багатьох планів і розслідувань.

- Ми втратили роки розслідувань.

- Засудимо його посмертно. Запропонував один із них.

Сцени сутичок знаходили своє відображення в переплетенні поглядів, які міцно закріпились в очах агентів, які шукали когось. Нерви були на межі, і навіть найбільш потрібні знання та навички не могли захистити від загрози, яка перебувала всередині.

- Хтось залишився без коритця. Прогримів тихо голос. Всі замовкли та глянули на джерело сарказму. Декілька агентів зціпили зуби. Той, хто був винуватий, був об'єктом загального осуду, і кожен з агентів намагався виправдати свою невинність. Слова летіли, неначе гострі стріли, влаштовуючи хаотичний танець у повітрі, але ніхто не міг знайти спокою, поки не було вирішено цю загадку.