Тихий вітер ледь коливав гілки дерев, створюючи м'яке шелестіння листя. Сонячні промені пробивалися крізь дерева, надаючи квітам на могилі яскравішого забарвлення. Лео стояв спокійно спостерігаючи навколишній пейзаж. Він тихо підійшов до могили свого друга Луки, який покинув цей світ самостійно. Він присів поруч і почав говорити, розповідаючи про всі моменти свого життя, пригадав як вони проводили час разом. Він розмовляв, як із живою людиною, знаючи, що Лука десь поруч.

- Ви завжди були моїм найкращим другом, і я ніколи не забуду все, що ви зробили для мене. Ви завжди будете живим у моєму серці. Сказав Лео, відчуваючи, як сльози стискають його очі.

Він поклав квіти на плиту. Перед відходом він зітхнув і повернувся, поглянувши на склеп ще раз, але цього разу з усмішкою на обличчі. Він знаходив утіху в тому, що пам'ять про Кеппо завжди буде жити в його серці, незалежно від часу та обставин.

Склеп дона Кеппо був прихованим в глибинах міського кладовища. Це був величезний, мавзолей, який виглядав втраченим у часі, а його стіни наче знали кримінальні історії та таємниці.

Невеличке вікно, ледь пропускало проміння світла. Під ногами була мозаїка, що наче втратила колір від часу. Свічки, розставлені на свічниках, робили тіньові малюнки на стінах, додаючи загадковості цьому місцю. Все виглядало досить давнім. Хоча й минуло чотири роки.

Над входом у склеп висів невеличкий чорний фламінго, зроблений із металу, що виглядав, ніби з віковою гордістю. Великі дерев'яні двері, укріплені на міцних замках, оберігали вхід від небажаних гостей.

Усередині було обставлено в стилі італійської розкоші. Великий дерев'яний стіл з витонченими різьбленими ніжками, м'які крісла з барвистими тканинами, антикварна посудина, кілька картин на стінах і яскраво-червоний килим. Так, "Хірург" постарався.

Але найбільше вражало не те, що було помітно, а те, що залишалося прихованим у тіні - секрети, таємниці, плани та схеми, які вирішували долі людей міста. Склеп дона Кеппо був не лише місцем розкоші, але й святилищем влади й впливу, де долі багатьох перепліталися.

Джон Браун дістав смартфон із кишені, розглядає його. Потім він натискав на кнопку розблокування екрана. Пальці його торкаються віртуальних клавіш, він знає номер Ліани напам'ять. Подумавши про те, що хоче сказати, він натискає кнопку дзвінка та притискає телефон до вуха, чекаючи, поки з'єднання буде встановлено. Він відчуває пульсацію телефона на вуху, а потім починає слухати гудки. Голос Ліани на іншому кінці лінії принадно тремтить в його вухах, і він радіє від чуття близькості, що приносить телефонна розмова.

- Давай сьогодні сходимо кудись.

- Наприклад. Із захопленням промовила вона.

- Не знаю. Давай у ресторан, що біля нас.

- Гаразд. Шепотіла Ліана. - Як тільки ти дома ми одразу ж підемо.

- Ні. Давай як раніше. Усміхнувся Лео.

- Це побачення?

- Щось на кшталт цього.

- Гаразд. Тихо та захопливо відповіла вона.

Дзвінок тривав кілька секунд. Лео йдучи до свого авто ввесь час щось шукав на дорозі. Напевне всі так роблять, коли розмовляють по телефону. Зробивши поворот він побачив свій чорний Ford. Пізніше побачив із тінню авто дивну постать. На самому вершку царював капелюх.

- Я можу вам чимось допомогти? Запитав Лео.

- Це ти мені скажи. Захрипів доволі знайомий голос.

Лео стоїть затамовуючи подих, коли раптово упізнає фігуру, що обертається до нього обличчям. Його серце стрімко б'ється, а руки стають холодними. Він впізнає того, хто приходить тільки один раз.

- Не може бути. Прошепотів мер.

- Часто ти приходиш, щоб отримати чергову чашу самовдоволення? Пишаєшся собою?

- Про що ти? Дон Кеппо був моїм другом.

- Заткнись та сідай за кермо.

Лео може зберегти спокій та контроль, уникнувши прямого контакту з відомим кілером, звертаючи увагу на навколишнє середовище та шукаючи можливості виживання. Він може швидко приховатися або швидко відступити, використовуючи будь-які доступні ресурси та знання для того, щоб уникнути потенційної небезпеки. Він вирішив грати у його гру. 

- Що б ти не задумав.

- Заткнись.

- Куди ми їдемо?

- Гірський курорт.

Мер міста сидить у машині з кілером, серце б'ється так швидко, що він може почути його у власних вухах. Він усвідомлює, що знаходиться в надзвичайно небезпечній ситуації й повинен діяти ретельно й обачно. Він вже й забув як це бути у подібних ситуаціях.

На вигляд він спокійний, намагаючись не викликати підозр. Лео починає аналізувати ситуацію, шукаючи шляхи виходу. Він ретельно спостерігає за довкіллям, намагаючись побачити дедалі щось, що може допомогти. У його голові робляться плани та стратегії, але він розуміє, що тепер головне - залишатися спокійним та відкритим. Його життя залежить від його здатності реагувати на ситуацію, і він відчуває, що кожен наступний крок буде вирішальним.

- Ти серйозно думав, що все так залишиться? Голос "Хірурга" звучав як звукозапис. Він був холодним та грубим. Лео відчував, що роки минули, а кілер сім'ї був таким же як раніше. Він залишався вірним дону якого вже не має у живих. Чоловік позаду нього наче був мертвим. У Лео не на жарт почали труситись коліна.

- Ти не так все зрозумів. Моя любов до Луки не згасла.

- Заткнись. Заволав кілер крізь зуби.

- Гре-го-ре? Продовжив обережно Лео.

- Дивись на дорогу.

Чорний Ford, мов тінь, прямував по асфальтовій дорозі, яка блукає крізь сосновий ліс. Двигун реве, неначе звір, що прокидається у своєму природному середовищі. Звуки соснового лісу, шум вітру серед гілок, легко заглядають крізь відкрите вікно, змішуючись з гуркотом мотора. Пізніше Лео увімкнув фари автомобіля, ніби свічки, освітлюють дорогу перед собою, розсіюючи матову темряву. Тіні сосон плекаються вздовж дороги, створюючи таємничу драму, а легкий запах соснової смоли наповнює повітря в салоні машини. Кожен поворот дороги викликає відчуття й ностальгію. Чорний Ford майстерно прокладає шлях через густі соснові гаї.

Чотириповерховий будинок в лісі здається ніби провалився у часі, стоячи тихо й забутим. Його фасад вкритий густим шаром моху та ліщини, дозволяючи природі повільно захоплювати його стіни. Лео на мить подумав, що вони не туди приїхали.

Старі вікна, що втратили свою прозорість, виглядають як портал, через яке можна заглянути у минуле. Видно, як час м'яко розгладжує колись білу фарбу фасаду, а скляні вікна втрачають свою прозорість, ставши туманними від пилу.

Навколо будинку високі дерева простягають свої гіллясті обійми, ніби захищаючи його від проникнення часу й забуття. Шум лісу переплітається з тишею, що здавалася бути вічною спільницею цього старовинного забутого місця.

- Бачила б це пані Амалія.

- Тут я з тобою погоджусь. Захрипів кілер.

Будинок здається приховує тисячі таємниць у своїх покинутих кімнатах, в яких замкнулися моменти минулого. Він виглядає ніби свідок, який не вміє говорити. Спокійно спостерігаючи, як природа повільно, але невблаганно ховає його у землю.

- Що далі? 

- Прямуй до чорного виходу.

- Так. Стоп! - Я тебе послухав. Припхався із тобою у цю діру. Лео говорив впевнено та поверхнево. - Може годі? Ти мене вб'єш? Мера цього міста? Браун усміхнувся.

- Схоже ти забув хто ми такі. Він показав дуло пістолета.

Хірург і Лео прокрадаються крізь високу траву. Мер міста відчуває тугу в горлі, коли підозрює, чому його привели сюди. Кожен крок у напрямку до притулку збільшує його паніку. Кілер, з гордо піднятою головою, як експедитор, ступає наполегливо, його кроки легко прорубуються крізь гілля, траву та зарослі. Він володіє ситуацією, його руки міцно тримають зброю приховану під одягом. Вони зайшли у середину.

Кілер мовчазно веде Лео до кімнати на четвертому поверсі, його обличчя залишається мов камінь. Але коли вони досягають середини кімнати, він раптом зупиняється і спокійно показує пістолетом на ліжко поруч. Він сів. Грегор сів навпроти.

- Знаєш. Мій дон. Це чоловік, який знав свої межі й завжди дотримувався слова. Він не той, хто грав в ігри. Він просто вимагав поваги та відданості. Хірург зупиняється на мить, згадуючи свого дона з глибоким впевненням і повагою. - Мій дон не просто керував світом навколо нас, він його створював. І тому я поважаю його, тому що він завжди тримав своє слово, а це рідкість в нашому світі. Закінчивши, кілер розглядає кімнату. - Тут жила Мері. Ти знав?

- Ні. Лео роздивився кімнату.

- Також тут повісився Робінсон. Прямо над нами висів. Грегор підняв очі до стелі.

- Грегоре?

- Припини. Ти уже давно не той. - Лео мать його Капетті. Знаменитий капо. Він розсміявся.

- Я хотів як краще.

- О, ну звісно. Хірург закивав головою наче іграшка на торпеді автомобіля. - Пане мер. Браун. Відчувався сарказм.

Лео зрозумів, що він на краю днів, коли сутінки окутують сосновий ліс, він сидів на дитячому ліжечку, що здавалося вже втомленим від часу. За вікном він почув стукіт початку дощу.

Дивився він у вікно, де світ застиг у затишку сутінків, як море, що спокійно розповідало про свої дива і загадки. Йому здавалося, що він уже дізнався усі відповіді на багато питань, але перед самим кінцем, він відчував, як пустеля невідомого розтягується перед ним.

Він дивився у минуле. Переплітаючи в голові нитки пам'яті, тягло до себе, немов магніт. Він пригадував свої перемоги та поразки, свої радості та скорботи у сім'ї Кеппо. І хоча час вже вибивав його серце з ритму, він відчував те, що залишається ще стільки нездійснених мрій, що мов вогонь, палко прагнули зігріти його останні дні. Прощався він зі своїм світом мовчки, мов зі старим другом, якого вже ніколи не побачить. Він прощався з містом та роботою, з Ліаною та коханням. Прощався з усім, що колись було, і з усім, що ніколи не буде. І коли сутінки обняли притулок ще сильніше, він підняв свої руки до "Хірурга", прощаючись із життям, як з важким, але з прекрасним віршем, що звучав у серці.

- Я готовий.

- До чого?

- Помирати. Промовив Лео.

- Ти ж добре знаєш, чому ми тут. Грегор своїм проникаючим поглядом, як у звіра, ніби готового до полювання дивився на Лео.

- Я бачу твої наміри. Але чи є щось, що я можу зробити, щоб переконати тебе передумати? Зітхає важко, але зберігає спокій говорив Мер міста.

- Це не про тебе, це про те, що я мушу зробити.

- Все ще є шанс на примирення. Лео дивився прямо в очі кілерові.

- На жаль, такі шанси зазвичай витікають разом з кров'ю зрадника. Промовив Грегор.

- Може, ти правий. Але чи не краще завершити цю історію швидко. Він підіймає погляд угору, неначе відправляє молитву.

- Ти живеш у світі, де кожна тінь може приховувати загрозу, а ти маєш можливість побачити її задовго до нападу. Знову зітхає, перебираючи слова закінчив кілер.

- Тобі може здатися, що ти не маєш вибору.

- Заткнися... Коротко поглядає на зброю у своїй руці, потім знову на Лео. Він відкладає зброю і повільно відходить, залишаючи жертву з відчуттям неймовірного спокою, яким вона давно не насолоджувалася. Лео побачивши у своєму кругозорі зброю Лео миттю хапається та наводить прямо між очі хірурга. На диво чи то свій професіоналізм він залишався спокійним. 

- Мер міста вбивця? Запитав він у Лео.

- Сьогодні так. Він вперше заговорив голосом капореджиме сім'ї Кеппо.

- Ідіот.

Лео глянув йому у вічі, а пізніше плавно його погляд впав на пістолет. Він зробив крок назад. Опустив зброю і зупинив навпроти серця та натиснув на курок. Цок. Нічого не відбулось.

- Що? Він оглянув зброю і знову натиснув. Цок. Цок. Цок. Він розлютився та кинув його об підлогу.

- Ідіот. Ти ідіот Лео. Промовляв кілер сміючись.

- Я тебе засаджу на все життя.

- Ох... Грегор реготав.

- Чого ти хочеш?

- А тепер послухай мене. Він говорив холодно та крізь зуби. _ від сьогодні я хочу, що б ти ходив у страху. Хочу, щоб ти жив кожен день як ввостаннє.  Я буду тобі снитись допоки ти не сконаєш як собака. Я твоє жахіття. Він залишив мера міста у кімнаті самого. Звуки кроків Грегора були дедалі тихішими у пустих коридорах.

У закинутому притулку, де раніше лунали крики та сміх дітей. Лео лежав на холодній підлозі, обіймаючи свої коліна, мов у відчаї. Його тіло сіпалося, мов щось просочувалось через шкіру. Чоловічі сльози, які немов краплі дощу, збиралися на його руках. Вони текли вільно. Немов сповнені болю канали, що вливаються в безодню. Його тихий плач лунає мелодією розпачу. Можливо він думав, що краще б його вбили.

Він плаче за тим, що він живий. Душа здається відмовлена від спілкування з ним. Серце його розривається на частини, кожен стук його пульсу вигукує як барабан. Лео плаче, відчуваючи, як його життя ковзає між пальцями, немов пісок у пустелі, і йому немає де бігти, немає куди ховатися. Він залишається тим же бандитом. Капореджиме. У цій уімнаті, де його безгучні крики зливаються з вітром та стукотом дощу за вікном, він плаче за своїм життям, про яке вже забув.