2010. Наші дні.
- Я відчуваю себе, немовби життя в мене втрачає смак. Я не розумію, як подолати цей стан.
- Які саме емоції ви відчуваєте?
- Важко висловити словами. Я ніби забуваю хто я. Бувають дні коли я дивлюсь на людину і розумію, що забув її ім'я. Я буваю годинами розгубленим.
- Минулого разу ми говорили про вашого батька. Ви розповідали як його любили і які близькі були із ним.
- Мені так його бракує. Тиша в кабінеті стала такою тихою ніби теж прислухалась до слів Дона. Він відвів погляд у вікно де промінці сонця шпигували крізь жалюзі. Хрипкий голос продовжував. - Чорт забирай, мені шістдесят один, а мені все ще бракує батька.
- Це нормально. Чи у вас інша думка?
- Лікарю. Я вже не знаю, що я думаю. Я боюсь підвести друзів та колег. Адже вони у мене вірять.
- Я ціную, що ви відкрито ділитися тим, що у вас в душі. Запевняю, що не всі на таке здатні. Вам потрібно більше відпочивати. Очистіть свій розум. Розвантажтесь. Зробіть собі канікули.
- Знаєте коли я вперше вас побачив думав, що вб'ю вас. Настала ще одна тиша. Кабінет ніби зменшувався. Кислород ніби покинув сеанс. Лікар поправив окуляри та глянув на годинника як раптом Дон розсміявся і кілька разів ляснув себе по нозі. Він гойдався наче іграшкова півкуля. Сміх був чимось між щирим та умисним.
- О. Ну вмієте ви.
- Лікарю бачили б ви своє обличчя. Перебив його Дон. - Я, мабуть, вже не прийду на сеанс. - Ви, знаєте мене? Правда ж?
- Ви Лука Кеппо. Бізнесмен.
- О ще і який. Сарказм Фламінго це окреме мистецтво.
- Усім нам потрібна допомога. Фізична чи моральна. Всі ми люди. Всі ми заслуговуємо на другий шанс.
- Розумієте я не хочу, щоб ви думали ніби я граюсь у Френка Костелло ходячи на ваші сеанси. І тут Фламінго раптово зупинився. Глянув на лікаря потім перевів погляд на картину, що висіла на стіні. - Художник. Промовив Дон пошепки.
Лікар уже хотів сказати чергову розумну промову та Дон різко встав і вийшов у коридор. Мозгоправ теж обернувся до картини. - Художник? У кабінеті втретє настала тиша тільки цього разу без сонячних шпигунів.
- Які саме емоції ви відчуваєте?
- Важко висловити словами. Я ніби забуваю хто я. Бувають дні коли я дивлюсь на людину і розумію, що забув її ім'я. Я буваю годинами розгубленим.
- Минулого разу ми говорили про вашого батька. Ви розповідали як його любили і які близькі були із ним.
- Мені так його бракує. Тиша в кабінеті стала такою тихою ніби теж прислухалась до слів Дона. Він відвів погляд у вікно де промінці сонця шпигували крізь жалюзі. Хрипкий голос продовжував. - Чорт забирай, мені шістдесят один, а мені все ще бракує батька.
- Це нормально. Чи у вас інша думка?
- Лікарю. Я вже не знаю, що я думаю. Я боюсь підвести друзів та колег. Адже вони у мене вірять.
- Я ціную, що ви відкрито ділитися тим, що у вас в душі. Запевняю, що не всі на таке здатні. Вам потрібно більше відпочивати. Очистіть свій розум. Розвантажтесь. Зробіть собі канікули.
- Знаєте коли я вперше вас побачив думав, що вб'ю вас. Настала ще одна тиша. Кабінет ніби зменшувався. Кислород ніби покинув сеанс. Лікар поправив окуляри та глянув на годинника як раптом Дон розсміявся і кілька разів ляснув себе по нозі. Він гойдався наче іграшкова півкуля. Сміх був чимось між щирим та умисним.
- О. Ну вмієте ви.
- Лікарю бачили б ви своє обличчя. Перебив його Дон. - Я, мабуть, вже не прийду на сеанс. - Ви, знаєте мене? Правда ж?
- Ви Лука Кеппо. Бізнесмен.
- О ще і який. Сарказм Фламінго це окреме мистецтво.
- Усім нам потрібна допомога. Фізична чи моральна. Всі ми люди. Всі ми заслуговуємо на другий шанс.
- Розумієте я не хочу, щоб ви думали ніби я граюсь у Френка Костелло ходячи на ваші сеанси. І тут Фламінго раптово зупинився. Глянув на лікаря потім перевів погляд на картину, що висіла на стіні. - Художник. Промовив Дон пошепки.
Лікар уже хотів сказати чергову розумну промову та Дон різко встав і вийшов у коридор. Мозгоправ теж обернувся до картини. - Художник? У кабінеті втретє настала тиша тільки цього разу без сонячних шпигунів.
Коментарі