― Вбік! ― закричала принцеса, штовхаючи дівчинку, котра тільки починала торопати, що відбувається.

Пантера із гуркотом приземлилася просто між ними, якраз у ту мить, як Релі вдалося перекотитися в іншу від Венді сторону. Прозвучало агресивне ричання, й пантера озирнулася. Можливо, Венді не цікавила б її, якби досі залишалася примарним живим мерцем, як інші діти, котрі, прийшовши до тями після розчаклування і побачивши гігантського звіра, швиденько повтікали геть. Але тепер, коли Венді знову була звичайною людиною, звичайною дівчинкою, і від неї йшов людський запах…

Пантера люто заричала.

І тільки білява дівчинка із миловидним обличчям зіщулилася зі страху, спираючись на скелю позаду себе, принцеса заволала:

― Гей! Я тут! Я тут! Бери мене!

Та вмить була змушена пошкодувати про власні ж слова. Пантера кинулася до неї так блискавично, що дівчина тільки й встигла, що вихопити кинджал. Та його звірюка вибила із руки одним ударом громіздкої лапи. А іншою ледь не роздерла принцесу, от тільки тій вдалося в останню мить перекотитися вбік. Пантера грізно згребла лапою із гострими кігтями землю у тому місці, де ще щойно лежала принцеса.

Де Вантелл схопилася на ноги, одним махом голови закидаючи довге волосся назад. Пантера, однак, не спішила атакувати. Вона мовби принюхувалась, яку жертву краще вибрати…

Не втрачаючи часу, принцеса різко витягнула уперед праву руку. Відкинутий до річки кинджал тут же притягнувся у розкриту долоню, наче до гігантського магніта. Стиснувши його руків’я і ефектно прокрутивши в руці, Релі проголосила, звертаючись до пантери:

― Я знаю, ти все ще там і чуєш мене. Я не знаю твого імені, та ти повинна мене вислухати. Ці діти… ти не убила їх… тобто, взагалі-то, декількох ти убила… ― поки принцеса говорила це, подумки налаштовувала мозок на сканування кількості доступної для використання магії. І показник цей виявився вкрай малим… якщо вона хоче чогось досягнути, якщо хоче врятувати Венді, потрібно тягнути час. ― Але… ти не вбивця, ― проголосила Релі із явно натягнутою впевненістю, тільки через те, що не могла більше нічого придумати, щоб потягнути час. ― Між іншим, інші діти, яких я розчаклувала, уже втекли…

Принцеса махнула рукою вбік, до річки, куди штовхала розчаклованих дітей із наказом негайно утікати. І тут же з жахом виявила, що там була кучка трупів! Кучка, бляха, дитячих трупів!

― …

Пантера, котра ніби й дійсно могла чути все, що говорила Релі, також подивилася на річку, а тоді перевела голову на принцесу так, мовби та була божевільна і несла справжнісінькі нісенітниці. Не ставши затримувати на ній свій погляд, пантера рвучко рушила в напрямку нещасної Венді, котра уже давно намагалася утекти, та от нога її застрягла між камінням, що годі було звільнитись…

«От чорт! ― пролунало в голові Релі. ― Магії не вистачить на протистояння, а кинджал… якщо я раню ним пантеру, дівчинка може і не вижити. У мене… у мене тільки один шанс».

Та в ту ж мить стало зрозуміло, що шанс треба використовувати вже і негайно.

Пантера різко накинулася на нещасну Венді, що кричала і плакала у намаганні звільнити ногу… Релі і раніше бачила це, тому й старалась затягнути час, та все, схоже, грало проти них…

― До чорта! ― враз скрикнула Релі й на неймовірній швидкості зірвалася з місця.

Вона опинилася поруч із Венді буквально за долю секунди, тут же звільняючи її ногу із каміння і штовхаючи в сторону. Удар лапою кровожерливої пантери прийшовся просто по її спині, розриваючи тканину плаття рівно до корсету і утворюючи три глибокі порізи.

― Принцеса!! ― закричала Венді у кількох метрах далі.

У Релі не було сил. Кинджал тремтів у її руці, якою вона обперлася на каміння після досить сильного удару лапою, та поки вона й не планувала його застосовувати.

― Принцесо!!! ― ще пронизливіше закричала дівчинка, і тоді Релі помітила, чому.

Величезна пащека уже нависала над нею. Вочевидь, пантера, загнавши свою жертву в кут і ранивши її ударом лапи, збиралася розпочати трапезу.

«Я не можу… не можу ранити невинну дитину, ― звучало у голові принцеси, хоча вона прекрасно усвідомлювала, що прямо зараз ця «невинна дитина» може з легкістю розірвати її на шматки і поласувати ними, ні про що не шкодуючи. ― Не можу, навіть задля свого порятунку…»

― Тікай! ― з останніх сил прокричала Релі. Та Венді, розуміючи, що як тільки пантера зжере принцесу, то одразу ж приступить до неї, поглянула на Релі вкрай наляканими очима. А тоді кинулася навтьоки, рюмсаючи і благаючи про поміч…

Релі лиш сподівалася, що Леї та Ноа вдалося стримати навалу зомбо-дітей, і Венді благополучно покине це прокляте місце й відшукає шлях до селища, де їй нададуть необхідну допомогу селяни.

Так… зрештою, вона подбала про все, окрім власної безпеки.

У неї не залишилося ані краплинки доступної в умовах алевіатів магії.

Звісно, у неї був чудо-ніж, що міг одним ударом убити будь-якого монстра, але… чи була користь із цього кинджала в даній ситуації? Принцеса могла б ударити ним пантеру, та найімовірніше навіть невелика рана в кінці кінців стала б летальною для такої ще юної дівчинки-перевертня.

Скоріше за все, будь-який мисливець на нечисть на її місці зробив би це. Він обрав би своє власне життя замість життя якогось там монстра. До того ж, не просто монстра, а справді кровожерливого чудовиська.

Релі покосилася на річку. Поруч із нею лежали трупи тих дітей, яких вона встигла розчаклувати. Та жодного із них уже не треба було рятувати. Вона із такою надією сподівалася знайти Венді, що коли знайшла, розчаклувала і побачила її живою, то чомусь подумала, що вижили й інші.

Однак правда була далекою від реальності.

Вона знову помилилася.

Думала, що зможе урятувати усіх.

Зрештою, зараз вона у такій же ситуації, як п’ять, як десять років тому.

Ну, вона хоча б змогла урятувати одне невинне життя.

Релі уявляла, що Венді уже добігає до виходу з лісу. Рука її тим часом стискала кинджал і запихала його за пояс, поки пантера дихала їй в обличчя, мовби спеціально затягуючи час перед укусом.

Вона не використає його. Тільки не так. Ця дівчинка не винна, що народилася монстром, не винна також і в тому, що у неї не було нікого, хто міг би навчити її самоконтролю.

Тож Релі просто зронила, дивлячись вниз і поволі обхоплюючи рукою один із найбільших каменів поруч із собою:

― Мені шкода.

Та вибачалася вона не через те, що хотіла ударити пантеру каменем, який би не спричинив їй жодної шкоди, котра б не загоїлася за кілька хвилин. То не було також і вибачення перед самою собою за черговий безглуздий вчинок. То було вибачення перед дівчинкою. То були співчуття тому, яким її зробило несправедливе життя. Життя, у якому у неї ніколи не було підтримки.

І, здається, десь в глибині душі дівчинка-перевертень саме так і усвідомила ці слова, бо раптово зупинилася, хоча була уже готова роззявити пащу і відірвати чималий шмат тіла фактично беззахисної у той момент принцеси.

Зві-і-ісь!

Зненацька із темряви каньйону долинув підозрілий звук, наче метал на величезній швидкості розтинав повітря.

У наступну мить очі де Вантелл тільки й побачили, як із темряви вилетіло щось схоже на гігантський срібний ланцюг. Воно із шаленою силою влетіло у пантеру, відкинуло її аж у воду, а тоді, обхопивши тіло тварини магічним ривком, повністю обвило її. Пантера, грізно ревучи, чинила опір, та ланцюги, на котрих поміж ланками були ще й різноманітні зазубрення у вигляді магічних символів, стали буквально випромінювати темряву.

Вжух!

Ланцюги рвучко затягнули пантеру під воду, сплески розлетілися в сторони. Релі з шоком спостерігала за тим, що відбувалося, поволі випускаючи із руки камінь, який заготувала для самозахисту…

Пантера пручалась, ричала навіть у воді, брикаючись із сторони в сторону, та ланцюги, що сковували її тіло, не збирались відступати. Темрява миттю оточила її з усіх сторін. А тоді вш-ш! Із гігантським сплеском води з річки на берег ланцюги викинули мокру до нитки дівчинку у подертому фіолетовому плащі…

І в ту ж мить ланцюги різко притягнулися в темряву, звідки, зовсім поруч із Релі, долинув харизматичний чоловічий голос:

― Треба ж, із такою зброєю в руках, і не завалити звичайнісінького перевертня, ― незнайомець, здається, в якійсь мірі просто насміхався із ситуації, хоча разом із тим в його голосі відчувався всепоглинаючий смуток, мовби він більше намагався насміхнутись із самого себе, аніж із принцеси.

Релі стрепенулась. Її обличчя вперше за увесь час від того, як вона прокинулась на островах групи Фаар, пронизали емоції тотального шоку.

― Одначе, ти до біса смілива, раз вирішила врятувати життя двох дітей, ризикнувши своїм. Я б сказав, смертельно смілива.

Ці слова мовби окропом ошпарили свідомість принцеси. Незважаючи на втому від виснаження внаслідок розтрачених магічних сил, вона рвучко скочила на ноги й оглянулася у темряву. Принцеса не змогла побачити багато. Та там, у тіні, абсолютно точно хтось стояв. Із міцним тілом, одягнений у лляну сорочку і шкіряні штани, він стискав у жилавих смуглих руках рукоятку свого ланцюга. Обриси голови, а тим більше обличчя, було неможливо розгледіти, але то був… точно вже знайомий їй по голосу хлопець…

Голову принцеси моментально пронизали обривки спогадів.

У них вона, на вигляд ще років вісімнадцяти, будучи у брудному і ще не так давно новому вишуканому платті світло-голубого кольору, сиділа у холодній темниці, обпираючись спиною на потріскані гнилі ґрати. Дівчина буквально сиділа у багнюці, та раптом рвучко скочила на ноги і закричала зовсім не характерним для теперішньої себе дзвінким нахабним голосом:

― Ей, ви!! Хто б ви не були, негайно звільніть мене! Я… я Аврелія де Вантелл, принцеса Медіаносу! Якщо ви не звільните мене прямо зараз я… я… ― імовірно, її мозок не встигав вигадувати слова, перш ніж вони вилітали із її рота. ― Ви… ви дуже сильно про це пошкодуєте!!! ― щодуху прокричала вона, а тоді затупотіла ногами по багнюці і, не почувши жодної відповіді від своїх поневолювачів, знову всілася сукенкою у болото і прислонилася спиною до гратів.

Невдовзі виявилося, що у сусідній камері, цілковито наповненій темрявою, хтось був. Його голос донісся із самого кінця клітки, харизматичний і проникливий:

― Треба ж, а ти, виявляється, смілива, принцесо, ― зронив він, а тоді, секунду помовчавши, додав, наблизившись, бо наступне прозвучало прямо над вухом Релі: ― Я б навіть сказав, смертельно смілива.

Релі рвучко озирнулася, але на тому моменті спогади її були приречені обірватися, бо вже здалеку долинали не на жарт стурбовані голоси:

― Ваша Величносте!! ― то були Лея і Ноа, вони вигукували один поперед одного. ― Ваша Величносте, з вами все гаразд???

Вони підбігли і стали оглядати її так, мовби перед ними стояла зовсім не Релі, а живий труп. Принцеса все ще знаходилась у деякій прострації від появи чоловіка у темряві, що володів якимись неймовірно могутніми магічними ланцюгами…

Вона озирнулася, і тоді з темряви до неї долинув шепіт надзвичайно солодкого для вух голосу:

― Ще зустрінемося, принцесо-сміливице.

І в ту ж мить відчуття чогось дуже знайомого, близького і теплого зникло, наче й не з’являлось. Релі повністю повернулася у реальність. Перед нею стояли зблідлі й налякані до чортиків молоді мисливці, Лея та Ноа. А ще… між ними стояла Венді.

Побачивши її, Релі відчула, як тепло знову поширилося її тілом.

― Ви в порядку, принцесо?! ― скрикнула дівчинка. ― Пробачте, що я покинула вас, але я бачила, що у вас зовсім не залишилося сил, аби протистояти монстру, тож я… я була змушена знайти і покликати ваших помічників!

Венді белькотіла таким щасливим голосочком, що Релі вже й зовсім забула про небезпеку, яка загрожувала їй кілька хвилин тому.

Та от лише… справа іще не була завершена.

Привіт, читачу! Рада, що читаєш мою писанинку. З тебе лайк - автору приємно❤️

Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))