Могильний камінь посеред лісу було помітно здалеку. Поруч із ним зібралося троє людей. Двоє з них, молодші з вигляду і одягнені, як звичайні мисливці на нечисть, стояли трішки позаду. Дівчина у чорній бойовій одежі якраз схилялася над могилою, щоб покласти на землю на ній невеличкий букетик голубеньких незабудок.

Підвівшись, Її Величність спадкоємна принцеса зімкнула долоні й про себе прошепотіла слова молитви. Юні мисливці стояли позаду, тримаючи руки складеними перед собою. Їхні погляди були спрямовані радше на принцесу, аніж на безіменну могилу.

Нарешті завершивши молитву, Релі повернулася до своїх помічників і проговорила голосом із емоціями, які було важко розрізнити:

― Жаль, що нам навіть не вдалося з’ясувати її імені.

Лея важко зітхнула і, переступивши із ноги на ногу, окинула Релі своїм звичним льодяним поглядом:

― Леді Стелла виявилась тією іще холоднокровною убивцею.

Піднявши брову, Ноа зауважив:

― Вона всього лиш захищала свою доньку.

― Серйозно? ― сказала на це Лея. ― Від кого? Дівчинки-перевертня, котра просто намагалася назвати принцесі своє ім’я?

Ці слова були сказані із такою проникливістю, що Релі відчула непереборне бажання проковтнути ком, що підступив до горла важким каменем. І справді, у той момент ніхто з них і гадки не мав, що Стелла була поряд і очікувала відповідного моменту, аби нанести вирішальний удар.

Смерть дівчинки-веркастра була несподіваною і від того не менш болючою. Та, зрештою, вона лиш доводила – у цьому світі неможливо нічого передбачити, яким би сильним чи навіть всемогутнім ти не був. За кожну свою дію так чи інакше доводиться платити.

― Гх-гх, ― принцеса продерла горло, а тоді поглянула на обох юних мисливців. ― Хоч ця історія і закінчується печально, все ж, нам вдалося повернути додому хоча б одну живу дитину. І селяни, що відправились на полювання, всі благополучно повернулися в село. За що я вам несказанно вдячна, ― промовивши це, принцеса склала руки в замок і схилилася перед своїми помічниками у знак подяки.

Подібний жест був поширеним при будь-якому дворі, коли люди різних чинів схилялися перед своїм правителем та його родиною, виражаючи подяку або повне підкорення відданим наказам. Уклін принцеси ж узагалі не вкладався у головах юних мисливців! Де ж це бачено, щоб принцеса, сама принцеса ось так от кланялася якимось там чудакам??? Та навіть якби вони щойно урятували її життя, вона принцеса, а отже дякувати не зобов’язана, максимум, що вона може зробити, це кивнути головою, і від того піддані мають уже божеволіти, адже ось воно, принцеса подякувала їм, вона поглянула на них!

Релі ж абсолютно не скидалася на типову принцесу. Ноа та Лея не з дуба впали, вони добре знали, що перш ніж розпочалася війна за Медіанос, Аврелія де Вантелл жила у королівському палаці. І більше того, невдовзі після рокового свята Миру мала відбутися Коронація Спадкоємця ― подія, що затвердила б її право на трон. Оскільки Релі була найстаршою дитиною у родині, а хлопчиків у королеви не було, навіть геть маленьких, що за цих умов вона могла б стати королевою-регентшою, уся влада й усі права на трон після повноліття повністю переходили до Релі. Звісно, до смерті короля усі політичні рішення вони мали приймати разом, та опісля… трон цілковито переходив спадкоємній принцесі.

І… навіть якщо Коронації Спадкоємця не сталося в силу обставин неочікуваної війни, що розгорілася, щойно стало відомо, що король Аластер де Вантелл увесь цей час був перевертнем і вміло приховував свою сутність, Релі все ще залишалася особою королівської крові, що більшість свого життя провела при дворі.

Тож, виходить, вона і справді відповідала своєму народному прізвиську.

Королева хаосу. Ось хто вона. Бо як ж іще назвати цю зовсім нестандартну для особи королівського роду поведінку???

Тепер уже Ноа та Леї довелося ковтати важкий ком, що підліз до горла у спробі осягнути принцесин жест.

― Не варто дякувати, Ваша Величносте, ― кинув Ноа. ― Насправді…

― Що ж, ― зненацька перебила його Релі, розвертаючись від могили і направляючись в сторону стежки, по якій можна було легко вийти з лісу. На поясі у неї задзвенів мішечок із золотом та сріблом ― цими монетами їх трьох нагородили селяни за вдале спасіння, перемогу над «перевертнем» та повернення дітей (хоч і їхніх трупів) додому. ― Гадаю, тепер наші шляхи розійдуться, ― розвернулася Релі до юних мисливців, мовби на прощання.

― …

― …

Вона і справді шалена!

Всміхнувшись із виразу їхніх облич, Релі запитала:

― Куди далі лежить ваш шлях, юні друзі?

Леї довелося замахати кучерявою головою, аби позбутися відчуття шаленства, яке дарувала їм принцеса, і вигукнути:

― Ваша Величносте! Але ж ти так і не сказала, як тобі вдалося змусити дівчинку перекинутися назад на людину?!

Ноа тут же закивав головою:

― Угу-угу. Ми бачили, твої сили були на нулі.

Релі поглянула спочатку на одного, тоді на іншу, явно не поспішаючи із відповіддю. Коли на її обличчі сяйнула приємна посмішка, кожен із них уже подумав, що, мабуть, вона, як завжди, уникне відповіді, проте принцеса раптом проголосила:

― Не буду приховувати. Мені допомогли.

Ці слова мовби окропом обшпарили юних мисливців!

― Що??? Хто допоміг?

Релі лиш усміхнулася ширше й повернулася, аби разом вийти із лісу. Мисливці кинулися слідом, допитуючись одне поперед одного:

― Ей, хто це був? Це ж не міг бути хтось із селян! Кого ти зустріла???

― Хто він? Чи… вона? Наскільки він сильний? Він небезпечний???

***

Принцеса йшла степами, йшла горами і йшла лісами, допоки опісля кількох днів ходьби перед її очима не з’явилося невелике містечко. Забудова тут уже була цілковито у стилі Медіаносу ― будинки із каменю та цегли мали більш похмурий загальний вигляд. Окрім того, довкола суттєво побільшало зелені ― перш ніж дістатися цього містечка, Релі пробиралася крізь дрімучий ліс, у якому вже почали переважати зовсім інші види дерев, більш характерні для цих місць.

Вулиці міста здавалися вже не такими ожвавленими, як у сяючому Сандвікені, столиці Мерідії. Люди тут траплялися рідше, одягнені в тепліший одяг, хоч на даний момент ще тривало літо. У повітрі відчувалася вологість, що свідчило про часті опади, про які на території Мерідії можна було тільки мріяти. Рідні краї були до душі Релі, вона відчула і ностальгію, і смуток, і радість водночас. У цих відверто західних краях своєї держави їй ще не доводилося бувати, тож дівчина була рада такій можливості.

Ідучи кілька днів без перепочинку, принцеса, в принципі, могла б іти ще й далі, та розуміла ― виснажувати себе немає сенсу. Її життя тепер зовсім інакше. Якщо вже вона вирішила стати мисливицею на нечисть, слід ненадовго десь зупинитися, розвідати ситуації у навколишніх землях і, звісно, відновити запас магічних сил.

Так Релі й увійшла в одне з найгучніших місць на центральній вулиці ― великий заїжджий двір. Дубові двері відчинилися, й дівчина потрапила у справжнісіньке царство гулянок і забав. От тільки… суто чоловіче. Їй одразу в очі кинулися єдині представниці жіночої статі у закладі ― дівчата-офіціантки у відвертих костюмах з ледь-ледь прикритим бюстом, що розносили напої на блискучих підносах.

За барною стійкою стояв шинкар, бородатий сивий чоловік із жилавими руками, старанно протираючи стакани. Оскільки всі місця за столиками були зайняті, Релі поспішила саме туди.

За самою барною стійкою не було нікого, окрім чоловіка вдалині, та він був повернутий боком і, схоже, цілковито поглинутий читанням місцевої газети.

Релі розмістилася із протилежного боку, і, діставши кілька срібляків, поспішила покликати:

― Шинкарю!

Чоловік тут же повернувся, почувши жіночий голос. Підозріло оглянувши принцесу, він запитав:

― Чого вам, леді?

Релі випрямила спину й ввічливо звернулася:

― Я з радістю замовлю у вашому чудовому закладі напій, та спочатку…

Але тут же позаду дівчини почувся рух. Чоловіки із найближчого столика стишили розмови іще в момент, як вона увійшла, а зараз просто повідсували зі скреготом свої стільці і всі разом опинилися поруч із нею. Релі озирнулася. То були п’яні, дуже п’яні чоловіки геть незрозумілих професій. І мисливцями їх не назвеш, але і одяг не простацький, отже, не прості робітники. Можливо, навіть члени королівського гарнізону, що патрулюють околиці.

Вона подумала про це, помітивши у одного із чоловіків на його одязі герб Медіаносу ― вовчу голову із короною на голові, розташовану у профіль.

― Шановні пани, вам… ― почала було вона, як чоловіки переглянулися і зареготали.

Один із них, найбільш противний і п’яний на вигляд, вишкірився і першим сперся на барну стійку дуже близько до Релі. Він дивився на її спокійне миловидне обличчя, яке, як зазвичай, випромінювало легку усмішку, якусь хвилину, а тоді обернувся до своїх і пробелькотів:

― Ви бачили? Це ж леді. Леді у шинку! ― зареготав він на весь голос. ― Що тебе привело сюди, кралю? На повію ти не схожа і на офіціантку теж… ― окинув він принцесу очима, явно вивчаючи її одяг і те, що можна було уявити під ним.

Релі, явно не бажаючи нариватись на неприємності, ввічливо підняла догори обидві руки й промовила:

― Вибачаюся, шановні пани, та я лише намагалася нічлігу пошукати. Далася взнаки втома з далекої дороги, було б непогано знайти затишну місцину не за всі гроші світу. Можливо…

Чоловіки враз розреготалися.

― Ха-ха-ха, можеш пожити у мене, я ще й заплачу, ― протягнув один з чоловіків, худий, з брудним рудим волоссям до плечей.

― Ох, сонечко, це тобі не заїжджий двір… ти, видно, що не місцева, бо у нас тут всі знають ― це місце належить чоловікам! І кожна жінка, яка сюди…

― Ану замовкни, ― відштовхнув балакуна товстіший тип, низького зросту і з металевим оком. ― Ви хоч подивились би на неї. Неймовірна краса! ― виставивши перед собою руки, він ними змахнув, мовби показував не на принцесу, а на якісь діаманти на постаменті. ― А шкіра яка, жодної плямки! Точно якоїсь багатої крові. Напевне, втомилася від заможного життя, або батьки видають за нелюбимого… от і втекла! Та не туди ти зайшла, дівчинко… ― голос його змінився на противно пестливий, він наблизився до Релі з іншого боку, поки дівчина лиш ніяково усміхалася.

Інші відвідувачі не наважувалися вступитися за дівчину, усім їм було абсолютно байдуже, і в цьому не другорядну роль відігравало те, що вони бачили ― ці чоловіки із королівського гарнізону, а отже, лише ідіот наважиться сказати щось проти них.

Усіх їх скануючим поглядом оглянув чоловік, що сидів за барною стійкою з протилежного боку від Релі і увесь цей час читав газету. Щойно він трохи опустив її, під світло свічок потрапило його неймовірно харизматичне смагляве обличчя.

З вигляду хлопцю було років двадцять, він мав широкі чорні брови і таке ж волосся довжиною десь до рівня нижньої щелепи. На чоло елегантно спадало кілька пасем, додаючи йому неабиякого шарму і харизми. Тілобудова у хлопця була міцна, та при тому він не здавався грудою м’язів, хоча, безсумнівно, регулярно займався тренуваннями. Одяг мав звичний для міщан ― темні зручні штани, масивні черевики і вільна світла лляна сорочка із широким вирізом на грудях, закасаними рукавами до ліктя, від чого на світло показувалися його міцні жилаві передпліччя. Через плече мав пояс із закріпленим кинджалом, навколо талії ж якийсь незвичний ланцюг, очевидно, також зброю.

― То як? ― нарешті, коли Релі подали її напій, і вона трохи посмакувала, до неї звернувся один з чоловіків, що мав металеве око. ― Підеш з нами?

Він сперся на барну стійку уже із чітким натяком ― це не запитання, а наказ. Про те ж свідчило і його обличчя, на якому шкірилась усмішка з гнилими зубами, та погляд от був просто крижаним.

― Взагалі, у тебе немає вибору, лялю. Бачиш ось це? ― показав чоловік на герб Медіаносу на своєму рукаві.

І враз чоловік схопив її за руку в ділянці, де закінчувались шкіряні наручні і починалися рукави чорної лляної сорочки.

У ту ж мить хлопець, що сидів неподалік за барною стійкою і читав газету, різко її відклав. Смуглі руки стиснулися в кулаки, він напружено поглянув на Релі в оточенні п’яних головорізів. Їх назбиралося аж четверо, а ще кілька залишалися за своїм столиком, уважно спостерігаючи за подіями біля барної стійки. Хлопець кинув на них швидкий погляд, а вони на нього, мовляв «тобі це не потрібно, сиди мовчки, якщо не хочеш проблем».

Рука королівського воїна міцно стиснула передпліччя Релі, та дівчина продовжувала все так же мило усміхатись краєчками своїх пухких губ.

― Пробачте, шановні пани, та мені доведеться вам відмовити.

Сказавши це, вона миттю похолонула в погляді, змінилася просто невпізнанно! Очі втратили увесь блиск, а миловидне обличчя наповнилось крижаним спокоєм. Воїн уже зачув небезпеку, як Релі, різко викрутивши його руку, враз схопилася зі стільця, а в наступну мить перекинула його через себе!

Хлопець за барною стійкою так і округлив очі. А далі події почали відбуватися до біса швидко!

На Релі спробували накинутися інші троє, та вона, прудко ухиляючись від їхніх спроб, підставила одному підніжку, іншому скрутила руку, а третього облила напоєм із своєї склянки просто в обличчя. От тільки… то виявився не третій королівський воїн, а чоловік, що просто проходив повз. Швидко окинувши поглядом ситуацію, Релі второпала, що третій насправді уже валявся під її ногами, перечепившись через свого дружбана у спробі схопити принцесу.

Обличчя дівчини тут же сповнилося ніяковістю, вона нервово усміхнулася:

― Ой…

Чоловік, повністю мокрий від напою, однак, вибачати не збирався. Його обличчя зробилося ще більш лютим, ніж у тих воїнів-дохляків, а сам він був утричі крупнішим і…

Його моментально оточили ще шестеро таких самих амбалів. Всією групою вони так і скидалися на звичайних розбійників…

І в ту ж мить хтось знову плеснув в обличчя тому чоловікові увесь стакан свого напою.

― Ой… ― прозвучав голос смаглявого хлопця із явно награною ноткою шкодування, і Релі швидко ковзнула очима по барній стійці ― так, це той самий загадковий тип, що весь цей час читав там газету.

Та не встигла Релі подумати про те, що цей голос видався їй знайомим, як у барі розпочалося справжнісіньке мочилово. У намаганні дістатися прудких Релі і смаглявого незнайомця, розбійники перевернули стіл ще однієї компанії і невдовзі у шинку розв’язалася масштабна сутичка! Лунали крики, прокльони, матюки, а їжа й столові прибори летіли навсібіч!

Ніхто уже й не пам’ятав, хто саме був його супротивником, злість охопила усіх. Чоловіки били один одному морди, інші кидалися їжею, а треті гнали один одного трьохповерховими матюками.

А Релі, регочучи, вправно відбивалася від усіх супротивників, коли неочікувано зіткнулася спиною із тим самим смаглявим хлопцем:

― Ха-ха-аха-ах! Завжди мріяла взяти участь у справжньому побоїщі у шинку! Це так захоплююче!! ― схопивши кухоль вина зі столу поруч, вона з радістю облила якогось чоловіка, що гамселив іншого.

Розізлившись, він рвучко озирнувся, стиснув кулаки і налетів на принцесу. Та дівчина зі сміхом блискавично пригнулася, від чого чоловік тут же отримав кулаком по обличчю від когось іншого.

За мить вони обоє знову зійшлися спинами. У розпалі всієї цієї бійки і криків Релі вперше поглянула на незнайомця. Він здавався невблаганно красивим, мав шовковисте чорне волосся, широку блискучу усмішку і світло-зелені очі, що раптово зосередилися на принцесі… світ, який ненадовго зупинився для дівчини, що розглядала хлопця, різко повернувся до нормальної швидкості. Просто на них двоє чоловіків штовхали величезний дубовий стіл!

Прудко схопивши хлопця за руку, Релі відтягнула його убік, але від цього вони наштовхнулися спинами на тих самих розбійників-бугаїв, яких облили спиртним. Тут же довелося пригинатися від їхніх ударів, ухилятись і відбігати в різні сторони по всій площі шинку.

― Гей, принцесо! Треба було сказати, що вони такі злі! Я б не наважився обливати цього вилупка!

― ЯК ТИ МЕНЕ НАЗВАВ?!! ― заволав розбійник, хапаючи в руки кухоль вина.

Релі вхопила хлопця за руку і швидко виштовхала із шинку. Опинившись на вулиці, вони важко видихнули.

― Ху-ух! Це було неймовірно! ― весело реготала Релі. ― Справжня бійка у барі!

Та тут же двері було знесено з петель! Троє розбійників вискочили з шинку, але цього разу удача обернулася проти них. Невідомо звідки просто на їхні обличчя налетіли троє воронів! Довелося відмахуватися руками, викрикуючи прокльони і матюки… один із розбійників дістав ніж, відходячи від своїх товаришів:

― Ну, все, добігалися…

Релі та смаглявий хлопець задкували на дорогу… дівчина рвучко озирнулася. В околицях більше немає воронів, а цих от-от поб’ють ці прокляті виродки. Силою думки дівчина наказала воронам летіти, а сама знову озирнулася назад. І, от же щастя! Дорогою на повній швидкості нісся великий віз із накриттям у вигляді тенту, запряжений двома конями.

― Хутчіш, сюди! ― крикнула Релі, хапаючи хлопця за руку і змушуючи застрибнути на віз.

― Ей! ЕЙ!! АНУ ВЕРНІТЬСЯ!! Браття… браття мої… ― з жахом заскиглив той розбійник, поглядаючи на закривавлені обличчя своїх товаришів.

Але Релі вже опустила шторку і виявила, що вони знаходяться у возі із безліччю скринь.

Нарешті можна було видихнути, і принцеса зробила це на повні груди. А тоді, клацнувши пальцями, запалила в руці вогник білого світла, що, від’єднавшись від її руки, поплив повітрям і зафіксувався над ними, наче світильник. Під цим світлом хлопець навпроти неї здавався іще красивішим. Він пильно вивчав її цікавими зеленими очима, волосся його трохи розпатлалось у ході бійки, але від цього, подумала Релі, він став іще харизматичнішим.

І враз дівчина зловила себе на шокуючій думці. Відколи це вона думає про такі речі???

Вмить почервонівши, принцеса подумки змусила сферу світла відійти до хлопця, щоб він не зміг побачити її помідорове обличчя.

Однак хлопець продовжував терпляче дивитися на неї. Принцеса була тендітна, маленька, і зараз, коли її одяг і волосся розтріпались, навіть дещо смішна. Від цієї думки хлопець посміхнувся кутиком рота, і спрямував погляд убік, на її сферу світла, що якраз пропливала поруч із ним. Коли ж сфера таки зупинилася поряд з Релі, освітивши її обличчя, дівчина уже виглядала як зазвичай ― миловидна легка усмішка, сяйливі очі і привітне обличчя.

― Пробач, що втягнула тебе у неприємності. Я й гадки не мала, що усе це переросте у масову бійку. Щоправда… якоюсь мірою це було навіть весело, ― ніяково відвівши очі вбік, Релі почесала пальцями скроню.

Периферійним поглядом вона бачила, як він дивиться на неї, як не відводить очей, і… все ще мовчить.

«А? Мені не слід було хапати його руку і тягнути у віз? Мабуть, він живе у цьому місті, а я ось так от поспішила. Тепер ми чорт знає де і…» ― у голові Релі вирували думки. По стукоту коліс вона зрозуміла, що вони уже з’їхали на ґрунтову дорогу, а відсутність звуків міста свідчила про одне ― воно залишалося позаду.

«Ох, як же ж соромно! Він же абсолютно незнайомий мені чоловік, а я ось так от…» ― Релі уже відчула, що просто не може поглянути йому в очі, як…

Нарешті пролунав голос загадкового незнайомця, протяжний, глибокий і сповнений всепоглинаючого спокою:

― А ти до біса гарно б’єшся, як на принцесу.

Почувши це, Релі перевела погляд на хлопця. Він сидів, все так же дивлячись просто на неї. І було в його очах щось таке… заспокійливе, тепле, знайоме.

Привіт, читачу! Рада, що читаєш мою писанинку. З тебе лайк - автору приємно❤️

Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))