З першого погляду селище Кленового сиропу здавалося чимось середнім між звичайними селами Медіаносу та Мерідії. Були тут і світлі будиночки з пісковика, як часто будували у Мерідії; а траплялися й звичні цегляні забудови з косими дерев’яними дахами, що було загальним стилем будівництва у Медіаносі. Оскільки селище знаходилося неподалік від кордону між цими двома державами, очевидно, його населення також ділилося на дві частини.
Та оскільки Релі пообіцяла собі, покидаючи архіпелаг Фаар, що більше не вникатиме у політику, центральною вулицею селища вона йшла у піднесеному настрої.
Вулиця була торговою, тож по обидві її сторони розташовувалися торгові лавки, продавці з яких вигуками заохочували перехожих завітати саме до них і обов’язково щось купити. Релі, провівши п’ять років у дивному стані, що більше нагадував їй довжелезний сон, кидалася то від однієї лавки, то до іншої. Вона дивилася на речі, що їх пропонували селяни, із щирим захопленням, уважно слухаючи їхні розповіді про те, чи інше, а тоді, побачивши на горизонті щось ще цікавіше, кидалася туди.
Лея та Ноа ледве за нею встигали, в черговий раз дивуючись тому, скільки ж іще разів їм доведеться дивуватись її поведінці.
― Так? ― із захопленням запитала Релі, дозволяючи хазяїну однієї лавки покласти у її світлі долоні сконструйованого із деревини неймовірно красивого ворона.
― Угу, угу! Принесе вам і вашій сім’ї неймовірне щастя! Незамінний атрибут, що приваблює добру енергетику, та й погляньте, він же наче живий! ― вочевидь, ворон був сконструйований так, що міг рухати деякими частинами тілами, зокрема крилами, бо враз продавець потягнув за маленький важелець на спині птахи, і той замахав механічними крилами.
― Як захоплююче! ― вигукнула Релі із справжнім сяйвом у очах.
А торговець і запитав:
― То брати будете?
Вочевидь, на тому рекламна презентація закінчувалася. Враз зніяковівши від такої зміни настрою і, стараючись не концентруватись на вигуках: «Кленовий сироп, кленовий сироп! Щойно приготовлений, підходьте, пробуйте! У нас найкращий!», принцеса зосередила свою увагу на одноповерховій будівлі із вивіскою «Швейна Стелли».
Швидко відійшовши від здивованого продавця із дерев’яним вороном в руках, дівчина поспішила перестрибнути три сходинки і зі звуком дверного дзвіночка увійти усередину швейної.
Лея та Ноа прошмигнули слідом, і їх прихід теж супроводився дзвоном (Лея навіть озирнулася, у пошуках джерела цього надокучливого звуку).
Швейна була велика, але зала для відвідувачів обмежувалася стійкою, що розділяла приміщення на дві частини ― одну, меншу, із кількома стільцями попід стіною і ширмою для примірки, й іншу, більшу, завалену цілою купою різнокольорового одягу й тканин найрізноманітніших сортів.
Релі підійшла до стійки й ввічливо покликала:
― Леді Стелла?
Із купи стійок, завішаних одягом, пролунав голос:
― Вже іду, іду!
За мить з-за стійок показалася жінка із копною чорного, неакуратно зібраного у пучок, волосся, із харизматичним виразним обличчям і різнокольоровим лахміттям (у вигляді сукенки) на своєму тілі. На зріст була низька, але легко поклала на стійку для розрахування з відвідувачами цілу купу одягу.
― Вітаю, пані! Що бажаєте?! ― Лея та Ноа швидко просікли, що ця продавчиня, в принципі, не надто відрізняється від Релі по «надмірній захопленості всім довкола».
Релі провела очима довкола:
― У вас стільки всього! ― вона закусила губу, роздивляючись стійки, з яких, звісно, було важко розгледіти що-небудь конкретне. ― Мені… мені б найкращий бойовий костюм, що у вас є. На мій розмір. І… ― швидко опустивши очі вниз, додала із невинними очима: ― Щоб обов’язково були шнуровані наручні.
Лея та Ноа несплановано перезирнулись.
― Вже шукаю! ― сплеснувши в долоні і скинувши сяючими очима, Стелла кинулася в гущу одягу й буквально розчинилась там.
Ноа присунувся ближче до Релі:
― Ей. У тебе є гроші? ― кинув він якимось затиснутим голосом, мовби це було якесь незручне питання.
Але Релі озирнулася до нього з такою простою і водночас зніяковілою посмішкою, що все стало ясно… у неї немає ні копійки.
Важко зітхнувши, Ноа повернувся на своє місце й зітхнув. Лея про себе реготнула, не забувши показово прокашлятись. І в той же момент повернулася Стелла із купою чорних, коричневих та сірих комплектів із шкіри, замші та інших практичних матеріалів.
Схопивши їх усі, принцеса метнулася у примірочну. Втім, не стала приміряти усі. Обравши той варіант, який візуально сподобався найбільше, Релі швиденько одягнула його, зав’язала корсет на спині і наручні на руках, і вийшла з примірочної, попередньо поправивши розтріпане волосся.
Вийшовши, одразу ж наткнулась на Ноа та Лею, що тут же зіскочили із стільців для очікування і вишикувались перед нею.
Обличчя ж у двох були, м’яко кажучи, шоковані.
Релі скривилася:
― Невдалий… вибір? ― звела вона ліву брову угору, не забувши провести пальцем по скроні, як робила зазвичай, коли не знала, сміятися їй чи плакати.
Ноа тут же скам’янів:
― Ні, ні… ти… ― але слова виявилися заважкими, аби вимовити їх повністю без спроби вдавитися повітрям.
Лея, однак, змінила позу у більш легковажну і, окинувши Релі прискіпливим поглядом знизу догори, зронила:
― У тебе непоганий смак, як на прин…
Але тут же отримала стусана від Ноа, який зашипів, не промовляючи ні слова. Второпавши, що ледь не проговорилася про те, що не слід, Лея зціпила зуби і гордо хмикнула.
Релі чемно озвалася:
― Дякую.
Щойно вона підійшла до Стелли, що стояла за стійкою, та проказала:
― Вам справді личить.
Її очі раптом опустилися вниз, а коли вона підвела їх, у них більше не було цього сяйва і всепоглинаючого захоплення, що спостерігалися раніше. Раптом Стелла сказала:
― Ви ж збираєтеся залишитись, так? Вполювати нашого монстра?
Релі злегка насупилася, та тоді второпала, що насправді, щоб сказати, що вони мисливці, непотрібно навіть задумуватись ― увесь їхній зовнішній вигляд говорить про це.
― Е… так. Так, ― для впевненості вона уточнила ще раз більш твердим голосом.
Стелла знову відвела погляд:
― Я кажу це, бо… через наше селище проходить чимало мисливців, та жоден з них не хоче братися за справу…
Релі відчула, що може зачепитись за розмову:
― То скільки часу вже, кажете, тривають напади?
― Кілька років, ― розвела руками Стелла, а тоді, нарешті набравшись впевненості, заговорила, дивлячись то на Релі, то на Лею і Ноа, котрі також підійшли до стійки. ― Зазвичай із певною періодичністю. Селище у нас велике, але то не місто. Всі один одного знають. А істоту ту ніхто не бачив. Кажуть, прокидалися зранку, а їхньої дитини нема. І слідів жодних. Мовби монстр відчинив залізні двері (а у нас у всіх такі, ми істот ночі здавна остерігаємось), увійшов крізь них і вийшов аналогічно. Та який же звір міг таке сотворити?! От жоден мисливець і не прагне з’ясовувати, мовляв, у цій справі щось не так. Нечисть завжди все трощить, і залишає по собі цілі ріки крові. А як випадок нестандартний, як наш, то вже, значить, самі ми й винні. Мовляв у селі завівся викрадач дітей. Та якби то була людина! ― Стелла увесь час розповіді перебирала одяг, складений на стійці, а на цьому моменті просто кинула одну з речей на купу інших і проговорила із повними печалю очима: ― Ми кожного перевірили, і кожен має когось, хто його добре знає! Ми усі один з одним знайомі…
Релі відчула її смуток, і тому співчутливо торкнулася її тремтячої руки. Та не злякалася, не відштовхнула її, тож принцеса дозволила собі поглянути в очі жінки й запевнити:
― Ми розберемося із монстром.
Стелла, відчувши підтримку, раптом розридалася:
― Моя дитина… моя донечка… він теж її забрав… я… я не хотіла розповідати, ділитися своїм горем, але я… я втомилася прикидатись стільки часу щасливою і безтурботною… усі кажуть, що моя доня не померла, що вона повернеться, але пройшло уже три роки… три роки пройшло! ― вона поглянула на Лею і Ноа, котрі теж підійшли ближче.
― Ми зробимо усе, що в наших силах, аби знайти вашу доньку й інших дітей, ― раптом проказав Ноа навдивовижу нехарактерним йому щирим голосом підтримки.
Лея, що стояла трішки далі, від таких його слів лиш голосно хмикнула й відвела очі вбік, дозволивши собі розглядати картини на стінах.
― Ці картини… ― мовби спеціально проговорила Стелла, ― намалювала вона… моя Венді… моя маленька Венді… ― і знову заридала, стискаючи руки Релі, котра не переставала її заспокоювати. Лея, мовби ошпарена окропом, відвела погляд від картин, схрестила руки на грудях і поглянула на Стеллу.
― Стелло, ― м’яко звернулася Релі, ― скажіть, будь ласка, чи немає у селищі дітей-сиріт. Скажімо, дитини, яка залишилася сама у ранньому віці. Або… когось, хто уникає людей, замкнутий у собі…
На цьому моменті Лея і Ноа знову несплановано перезирнулися. Мовби між цими двома існував невидимий зв'язок, що спонукав їх дивитися один на одного щоразу, коли вони дивувалися тій чи іншій поведінці спадкоємної принцеси Медіаносу.
Стелла, втерши сльози довгим пошарпаним рукавом різнокольорової сукні, проговорила:
― Наскільки пригадую, ні. Ми усі тут близькі між собою. І якщо у когось горе, ми допомагаємо. Ніхто у селищі Кленового сиропу не залишається сам. Ми усі щоденно важко працюємо, щоб вторгувати те єдине, що вміємо робити. Кленовий сироп. Це забирає багато сил і ми… єдине, що є один в одного.
Вона сказала це так щиро, що Релі якусь мить дивилася на нещасну жінку, мовби дозволяючи собі вдосталь насититися її горем, бажаючи у такий спосіб зменшити його концентрацію довкола неї хоча б на трішки.
Нарешті, принцеса сказала, ще раз проводячи по її долонях своїми блідими пальцями:
― Дякую вам за щирість, Стелло. І за одяг. Ми… ― вона на мить затнулася, поки Лея дуже уважно на неї дивилася. ― Я обіцяю, що поверну вам Венді.
А тоді, поспіхом кинувшись до дверей, вилетіла на вулицю в саму гущу людей. Ноа та Лея лиш шоковано озирнулися їй вслід, як і Стелла, явно здивована такій раптовій втечі.
Ноа поспішив заплатити за покупку, після чого вони з Леєю швидко знайшли Релі неподалік від швейної. Дівчина стояла там, притулившись до стіни, у своєму новому чорному бойовому платті з елементами шкіри і темного льону, із чудовим корсетом і вільними рукавами, схованими у шнурованих наручнях, котрі вдало ховали алевіати на обох руках. Звісно, у такому бойовому комплекті за кількашаровою спідницею до рівня щиколоток ховалися шкіряні штанці й шнуровані черевики на зручній підошві. На поясі з лівого боку залишався прикріпленим у спеціальному чохлі її кинджал – Чорна смерть.
Враз Лея обігнала Ноа, і, підбігши до Релі, котра на вигляд уже не була така весела й радісна, як до цього, схопила її за плече:
― Ей! Що це було у швейній щойно?!
― Лея! ― тут же кинувся до неї Ноа, але вона легко відмахнулася від його руки, вдивляючись лиш в обличчя принцеси.
― Ваша Величносте, ― мовби крізь зуби процідила це звертання Лея, ― але це… це ні на що не годиться! Ця жінка розповіла вам те, про що їй боліло, а ви… просто кинули у неї обіцянкою і…
― Ей! ― таки дістався до неї Ноа, схопивши за плече і відвівши від Аврелії: ― Ти чого чіпляєшся?! Її Величність спадкоємна принцеса просто…
Але де Вантелл вже стояла поруч із ним, проговорюючи:
― Не хвилюйся, я потім обов’язково поверну тобі борг. Просто цей одяг, що був на мені, уже ні на що… ― вона збиралася закінчити речення, та щось раптово відволікло її, з’явившись у полі зору явно не там, де мало б бути. ― Секунду… а хто це там?
Ноа та Лея моментально поглянули у тому ж напрямку:
― Де?
Привіт, читачу! Рада, що читаєш мою писанинку. З тебе лайк - автору приємно❤️
Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))