― Релі, це справа першочергової важливості, ― проказав Даріен, зазираючи принцесі просто в очі. ― Ти пам’ятаєш дзеркало, за яким полював Маелор Жахливий?

Звісно, принцеса пам’ятала:

 ― Дзеркало Багатодушшя? Але… ти ж кажеш, що Маелор більше…

 ― Так, ― впевнено кивнув Даріен, ― з допомогою Ірвін мені вдалося запечатати його в іншому світі… та Релі! Чи не нам з тобою знати, що все, що стосується Ірвін ― відносне! Це лише питання часу, коли знайдеться той, хто укладе із нею угоду і визволить його! А вона це зробить, о, повір мені, зробить! Та допоки у нього немає Дзеркала, він не зможе… ― захитав Даріен головою, ― здійснити те, що замислив.

Брови Релі судомно сходилися на переніссі:

― Даріене, я…

У голові її раптово виникли надзвичайно болючі спогади.

― Дістань… дістань його для мене! Дістань! Дістань! ― потойбічний голос ричав усередині її голови, поки принцеса ступала вулицею, повною людей. ― ДІСТАНЬ НЕГАЙНО!!!!

― Ні! Ні! Я не стану тебе слухати!

― Дістань… дістань мені дзеркало!! Інакше я… я уб’ю їх усіх!

― Ні! НІ!! ― схопившись із багнюки, в яку впала, Релі кинулась до людей, які оточили її колом, та вони, подумавши, що вона явно божевільна, відсахнулись. ― Ні! Це… я нічого вам не зроблю, я…

― ДІСТАНЬ!!!! ― все шаленів голос темної сутності у голові дівчини. ― ДІСТАНЬ!!!!

Принцеса важко дихала… його голос буквально роздирав її мозок зсередини…

Вона дивилася на людей, дивилася і розуміла, що може піддатися… що це так легко, просто піддатися… убити їх усіх, розтерзати… вони ж такі беззахисні… вони такого не очікують, від неї… вже точно ні…

― ВІДЧЕПИСЬ! ВІДСТАНЬ! ВІДСТАНЬ ВІД МЕНЕ, ВІДСТАНЬ! ― на весь голос закричала принцеса, а тоді кинулась в саму гущу людей. Пролунали пронизливі крики, люди кинулися врозтіч… та принцеса просто розштовхала всіх руками й побігла подалі…

Релі здавалося, що цей пронизливий потойбічний голос звучав у її голові всього кілька хвилин назад. Насправді ж у тронній залі стояла гробова тиша. Лиш стиснувши кутики губ і кулаки до втиснення нігтів у плоть долонь, Релі опустила погляд. Та навіть попри це вона відчувала на собі проникливий погляд Даріена, як він вдивлявся в неї своїми голубими очима і з виглядом таким щирим, таким занепокоєним усім, що відбувалося…

― Релі, це дуже важливо, ― проказав Даріен. ― Дзеркало весь час було у мене. Під замком. Та хтось пробрався туди і… ти повинна мені допомогти.

«Ти повинна мені допомогти»

«ДІСТАНЬ, ДІСТАНЬ, ДІСТАНЬ!!!»

Релі стояла абсолютно нерухомо. З-під нігтів, що впилися в шкіру долонь, починала капати кров. Тим не менш, голос дівчини звучав із виваженим спокоєм:

― У тебе безліч людей, безліч підданих.

І знову шовковий голос Даріена:

― Таких, як ти, немає.

Грудна клітка принцеси здійнялася двічі. Дуже швидко. На третій раз вона різко здійняла голову і викрикнула:

― Я нічим не особлива! На мені… на мені алевіати, я така ж як і всі! ― вона спеціально підняла обидві руки, алевіати на яких були приховані під шкіряними наручнями.

Щойно вона це зробила, на очі Даріену потрапили сліди від нігтів, що впивались у її долоні. Він чітко побачив їх, навіть секунду спеціально подивився, проте зненацька викрикнув:

― Ні, ти не така, як всі! ― він прокричав це із явною люттю, бо тоді раптом замовк і… видихнувши, зробив обличчя знову таким же невимушеним, щирим, шовковим: ― Ти завжди була іншою, Релі. І це мене в тобі завжди захоплювало. Ти завжди старалась задля інших. Ти хотіла врятувати всіх.

Релі поглянула на нього так, мовби це було найгірше, що вона могла коли-небудь сказати.

Врешті-решт, король змахнув рукавом свого довгого вбрання:

― Я не потребую від тебе відповіді вже і негайно. Але… це те, від чого ти усе одно не утечеш, як би себе не змушувала, ― ці слова він проказав із дивною тінню на обличчі, а тоді, знову змахнувши рукавом, звернувся до слуг, що весь цей час стояли біля дверей: ― Відведіть Її Величність у підготовлені покої, ― почулися кроки, стукіт каблуків. Жінка. Але Даріен тут же заперечив: ― Ні, не ти, Леє. Оліване, будь ласкавий.

Релі тут же блискавично озирнулася. Поряд із дверима стояло двоє людей. Одна з них ― темношкіра жінка років тридцяти п’яти. Погляд абсолютно порожній. І білий хлопець у чорному гвардійському вбранні, що іде до неї.

Над вухом роздався шовковий голос Даріена:

― Прошу тебе, Релі, подумай про це.

До покоїв Релі йшла, абсолютно не зважаючи на коридори і повороти. Просто йшла, тримаючи Олівана попереду.

«Те, як він назвав ту жінку…»

Та зненацька вони раптово зупинилися. Оліван вказав рукою:

― Ось ваші покої.

Релі мимоволі зиркнула туди:

― Але… це не мої поко…

Оліван лиш хмикнув:

― Ну, звісно, не ваші. Ваші були у башті, яку зруйнували під час війни п’ять років тому, пам’ятаєте?

Ну, звісно, пам’ятає. Чергова спроба нагадати їй про минуле. Чергова спроба добитись незрозуміло для чого потрібних емоцій.

Не цього разу.

Зберігши непохитність, Релі окликнула Олівана, коли він уже розвертався, аби піти геть:

― Зажди. Як звати жінку, котра хотіла мене відвести?

Оліван поглянув на принцесу підозрілим поглядом.

― Що? ― перепитав він.

Та принцеса не була схожою на ту, хто збирається повторювати відповідь. Її погляд був проникливим, спепеляючим. І це всього лиш через те, що на устах її не було звичної миловидної усмішки.

Оліван відчутно розгубився:

― Вам… не варто про це думати. Король розпорядився, аби вам прислуговував я. Покличте мене, коли буде необхідно. Я буду поряд.

Релі підвела підборіддя дещо вгору і зронила:

― Оліване, я зада… ― але тут же розслабила обличчя, опустила погляд і кинула м’яким голосом: ― Не зважай. Це все. Можеш іти.

Стрілою влетівши у покої, Релі одразу ж закрила за собою високі двері із вишуканим гравіюванням.

Це була битва. Битва без зброї, воїнів, армій… це була прихована битва, яку вона ледь не програла. Але й не виграла.

Поки.

Принцеса окинула очима покої. Він усе продумав.

Колишні покої Аластера де Вантелла. Її батька.

Ті ж самі меблі, усе на своїх місцях. Наче він жив тут кілька днів тому.

Та насправді років.

Релі поспіхом розшнурувала свої наручні й зі злістю жбурнула на ліжко. Очі сльозилися, та вона не могла… не могла дозволити собі слабкість. Тільки не тут. Тільки не в оточенні всього цього.

Одним ривком опинилася у ванній. Постала перед дзеркалом.

Ні, все це так не буде.

Поглянула на руки. За час, поки вона ішла до покоїв, рани на долонях встигли повністю затягнутися. Та все ж, Релі знову стиснула кулаки, стиснула так сильно, що коли поглянула на своє відображення, там не було уже ні крихти тієї добродушної принцеси із м’якою посмішкою на обличчі…

Вона важко дихала. Кулак стискався все міцніше, руки починала огортати сама тьма, тоді до неї додалося світло…

Магія вирувала в ній бурхливим потоком. А вона додавала іще, й іще… іще, й іще, допоки уся лють усередині не заспокоїться, допоки… враз різко опустивши руки, вона випустила колосальну кількість сили, яку тут же змусила розтанути у повітрі.

Це був її максимум. Руками поширився пекучий біль. Алевіати нагадували ― далі тобі, крихітко, зась. Та Релі знала. Вона може іще. Попри біль, аж доти, доки це стане нестерпним. І ще трішечки довше. Коли алевіати остаточно перекриють їй доступ до сили.

І вона зупинилась. Зупинилась, аби поглянути у своєму відображенні на лінії й завитки, що обрамлювали її тендітні зап’ястки. Це ж треба. Особисто для неї довелося створити таку могутню штуку. Прості браслети, якими заклинателів та перевертнів перетворили на рабів, її не візьмуть.

Еге ж.

Відчувши в цьому неабияку іронію, Релі спустила нервовий смішок. А тоді поглянула на себе. Еге ж, нічого не міняється, скільки б часу не минуло.

Та вона собі обіцяла. Це все більше її не стосується.

Вона не зможе врятувати всіх.

І вона не буде намагатись.

Піднявши підборіддя, Релі уже не виглядала такою втомленою.

Враз її мовби осінило. Ванна. У цих покоях є ванна! Вона може прийняти її прямо зараз і… чорт візьми, це ж саме те, що потрібно! Вона прокинулась у цьому світі опісля п’яти років і… досі ні разу не прийняла ванну?! Та як вона може відмовити собі у цій насолоді після двох тижнів миття у якихось льодяних лісових струмках???

В одну мить Релі постала перед дзеркалом уже із зовсім іншим настроєм. Вона збиралася взяти від цього місця все. І почати мала намір з ванни. Одним махом руки скористалася рештками доступної їй зараз магії, спрямувала хвильку тьми до ванної, аби та відкрутила крани…

О, блаженний звук води, що набирається.

Руки потягнулись, аби зняти пояс із закріпленим до нього кинджалом. Покласти на туалетний столик перед дзеркалом. Тоді ще один пояс, що створював враження цілісності між сорочкою і спідницею. Тоді й спідниця… під нею іще пара штанів і довга роба-туніка із чорного льону. Пора зняти і їх і нарешті дозволити собі розслабитися.

Принцеса заплющила очі, відчуваючи і тілом і духом, як ванну наповнює блаженна гаряча вода.

І в ту ж мить, як руки почали піднімати сорочку догори, відчула…

Він з’явився просто перед нею.

З’явився буквально нізвідки!!!

Привіт, читачу!

Уже здогадалися, хто ж це вирішив явитися рятувати принцесу із лап жорстокого короля???

З тебе лайк - автору приємно❤️

Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))