Звісно, багато що не сходилося. Зокрема хоча б те, що хлопець, що сидів перед нею, за усі ці десять років, ані крапельки не змінився. Він виглядав все таким же молодим, як і тоді, коли в пориві вони утікали від тисячі безжальних скорпіонів, посланих за ними Королем Ас’асхари. Вони сиділи у темниці разом, і разом придумали план втечі. Вони майже втілили його, та на півшляху до свободи їм довелося розділитись. Щоб Релі змогла утекти, Вей залишився, дозволяючи тисячі скорпіонів хвилею накинутися і розтерзати себе на шматки…

Де Вантелл проникливо подивилася на хлопця, який, здавалося б, узагалі й не здивувався її запитанню:

― Я пам’ятаю, наче зараз. Скорпіони накинулися на тебе, ти не міг вижити.

― Тобі здалося, принцесо, ― всміхнувся Вей, підсуваючись ближче і так проникливо зазираючи їй в очі, що Релі на мить аж забула, як дихати. Він був так близько, і був таким чарівним, що вона просто спромоглася на довгий глибокий видих, коли вже повітря починало засильно тиснути на легені. ― Насправді, я дуже живучий, ― відсунувся Вей, розводячи руками. ― Як муха, біля якої хлопаєш руками у намаганні вбити, але не можеш ― в останній момент вона вислизає просто з-під твоїх долонь.

Таке порівняння здалося Релі дуже цікавим. Та попри це дівчина чітко знала, що бачила і що пам’ятала. Нехай то було десять років тому, та подія ця закарбувалася у її пам’яті навіть сильніше, ніж обличчя Короля Скорпіонів, коли вона вперше побачила його і ледь не зомліла від страху. Вей пожертвував собою, рятуючи її, і вона чітко пам’ятала його крик, коли скорпіони Короля роздирали його на шматки. Та попри це, принцеса неочікувано випросталася й посміхнулася:

― Що ж. В будь-якому випадку, ти допоміг мені у каньйоні, і допоміг зараз. Сумніваюся, що змогла б врятуватися тоді від перевертня і так само маю сумнів, що моє тіло дозволило б мені так швидко позбутися отрути, якби не ти. Тож спасибі, ― і схилила голову у своїй дурній звичці дякувати так всім підряд.

Від цього Вей аж пирхнув зі сміху, мовби і справді про це подумав, і Релі, здивувавшись, запитала:

― Чому ти смієшся?

Вей винувато замахав руками:

― Ні, ні. Ні в якому разі не намагаюся насміхатися над тобою, просто…

Релі всміхнулась кутиком рота, розуміючи, що він хотів би сказати щось відверте, але очевидно не наважився б, тож сказала:

― Що ж, схоже, доля вирішила, що нашим шляхам таки судилося перетнутись знову.

Вей знову всміхнувся. Релі і сама відчула, як її рот тягнеться утворити усмішку.

Та мирній розмові судилося добігти до кінця.

Несподівано віз різко підскочив. Не проїхавши і кількох метрів, зупинився. Обидва пасажири всередині нього похитнулися, і невдовзі з-під тенту виглянула спочатку рука у шкіряному наручні, а тоді тканину рвучко підкинула більша, жилава смугла рука. Релі та Вей зіскочили із возу, виявивши, що знаходяться просто посеред нічного дрімучого лісу. Стежка була достатньо широкою, та єдиним освітленням виявився ліхтар на місці візника, що освітлював дорогу попереду, та місяць, що сяяв високо згори.

Підбігши до візника, Релі запитала:

― Що трапилося?

Візник, чоловік років шістдесяти, одягнений у селянську робу, спочатку витріщився на двох пасажирів, про яких навіть не підозрював, а тоді пожалівся:

― Ми заблукали!

Релі обережно озирнулася довкола. Усе це починало їй дуже не подобатися… вона тут же прикликала сферу світла. Щойно візник побачив магію, то одразу ж запанікував:

― Нечисть!

Та Релі відказала:

― Те, що ховається в цьому лісі, значно страшніше за мене і цього юнака, ― кивнула вона в сторону Вея.

Візник нахмурився, нічого не розуміючи, а Вей кинув із явною гордістю в голосі:

― Релі ― мисливиця на нечисть.

Старий подумав-подумав, поки Релі роззиралася довкола, а тоді заскандував:

― Мисливиця на нечисть? Та як же вона може бути мисливицею на нечисть, якщо вона і сама ― нечисть???

― …

Та в наступну мить старик самотужки затулив руками рота і з жахом вирячив очиська. Просто з дороги попереду прямо на них неслася ціла купа дивних желеподібних істот, що звивалися й перепліталися між собою, мов надприродні зміючки. Вони повзли доволі швидко, тож Релі скрикнула:

― Усі, на віз!

А тоді, змахнувши рукою, спрямувала просто у землю біло-чорне сяйво, малюючи довкола воза симетричний круг:

― Щит!

Тільки істоти наблизились, то одразу ж стали змінювати форму. За мить перед мандрівниками замість чорних желеподібних змій уже стояли безліч мерзенних тварюк, покритих жахливими пустулами, із рук їхніх все ще стікала чорна жижа, а ноги, здавалося, і зовсім приросли до землі.

Старик жалібно заскавулів. Релі поспішила заспокоїти мандрівників:

― Допоки щит тримається, їм до нас не дістатись.

А тоді підсвідомо перевірила запаси магічної сили. Непогано. Набагато більше, ніж було б у неї зараз, відмовся вона від пропозиції Вея. І все-таки, хто насправді цей хлопець…

Дівчина невимушено покосилася на свого супутника, що сидів поряд і дивився на потвор так, мовби бачив таке кожного дня поряд із своїм домом.

Старик же злякався настільки, що в якийсь момент просто не зміг стриматись:

― Матінко рідна, за що… за що мені цей жах?! Скільки їду крізь цей ліс, ні разу… ні разу не було такого… о-о-о, Всюдисущий! ― враз закричав він, бо одна з істот різко викинула вперед довжелезну желеподібну руку, яка, вдарившись об щит, ліниво сповзла вниз. Та візник відправився у непритомність ще до того, як рука істоти встигла торкнутися щита.

Спостерігаючи за цим, Вей лиш повів бровою:

― Я мав надію, що він протримається довше.

Натомість коні вели себе більш спокійно. Поки рука Релі погладжувала спину то одного, то іншого, вони зовсім не лякалися небезпеки, не іржали і навіть не думали зриватися з місця.

У ту ж мить істоти зібралися довкола, юрбою оточивши магічний круг. Із їхніх желеподібних пащек почали долинати балачки:

― Оце так щастячко! Пожива сама прийшла у наш ліс!..

― Пожива-не-пожива, але що за нечисть це зробила?! Ніяк не пройти!! ― жалівся інший монстр, намагаючись пробитись крізь невидимий бар’єр.

Релі була втішена, що її творіння працювало. Знову погладивши коня по спині, вона відчула, що Вей весь цей час дивиться на неї.

Тварюки тим часом зуміли на рівному місці пересваритися:

― Нечисть?! Так ми ж і самі ― нечисть! Хто сміє перегороджувати нам шлях?! ― заволав один монстр, і тут же долинув пронизливий писк іншого:

― А-а-а-а-а!

― Що?! Що?! Чого розкричався?!

― Ти наступив на мою ніжку, і тепер вона відпала!

― І що тепер?! Відростиш нову!

Потвора жадібно пропищала:

― Але я любив цю!

Поки вони гризлися, а Релі спокійно сканувала периметр на наявність іще яких-небудь загроз, Вей проказав:

― Здається, я знаю, у чому справа.

Релі поглянула на нього, мовляв, продовжуй.

― У місті ходять чутки, що крізь цей ліс веде лише одна безпечна дорога. Усі мандрівники повинні пересуватися виключно нею, адже той, хто зійде зі шляху, ризикує потрапити у смертельну пастку ― лабіринт, який створила відьма, що століттями мешкає тут. Кажуть, її неодноразово намагалися спіймати і, якщо не убити, то бодай скувати її смертоносні сили алевіатами. Але все безуспішно. Відьма ― надзвичайно хитра істота, вміло переховувалася і досі, час від часу ловлячи заблукалих мандрівників і спускаючи з них шкуру у своєму будиночку на курячих ніжках.

Релі повела бровою:

― У такому разі, все зрозуміло. Якщо з’явилися монстри, її вірні піддані, значить, зовсім скоро з’явиться і сама відьма.

Із уст Вея долинув дивний звук, схожий на подив, чи навіть… переляк.

Релі озирнулася на нього:

― Що трапилося?

Вей, усміхнувшись, захитав головою, і захоплено поглянув в очі принцеси:

― Нічого, просто я трохи нервую.

Релі поспішила заспокоїти його, хоча у її голові й не вкладалося те, що йому було дійсно страшно, хоча іще кілька хвилин тому він абсолютно ніяк не зреагував на появу нечисті:

― Можеш бути спокійним. Якщо не вдасться домовитися, я…

Вона явно хотіла сказати, що не завагається застосувати Чорну смерть, якщо перед ними постане істинне зло, однак Вей поспішив запитати:

― Твій кинджал дуже цікавий. Можна мені поглянути?

Релі всміхнулася, в душі дивуючись із його поведінки:

― Звичайно.

Знявши його із пояса, дівчина акуратно поклала зігнутий кинджал у витягнуті долоні хлопця. Він взявся його захоплено розглядати, а Релі, ще раз погладивши коней по вже спокійніших спинах, із підозрою виявила, що желеподібні монстри, котрі весь цей час оточували їх, безслідно зникли.

Несподівано ліс охопив пронизливий вітер. Він подув так сильно, що принцесі та юнакові довелося затуляти обличчя рукавами.

Вщух вітер, однак, так само неочікувано, як і налетів. Та щойно вони опустили руки, то побачили, як по дорозі, просто на них, несеться якась навіжена істота!

Ззовні вона тільки трохи скидалася на людину. Її руки і ноги були неприродньо зігнуті, спина вигнута, а шия викручена на сто вісімдесят градусів. Скидаючись на павука, істота неслася на величезній швидкості, ось-ось зібравшись здійснити вирішальний стрибок. Уже не було жодного сумніву ― це відьма.

Звісно, у Релі були зовсім інші уявлення про відьом, засновані, в основному, на її особистому досвіді зустрічі з ними. Й усі вони виглядали цілком, як звичайні люди. Ця ж відьма… була максимально наближена до світу нечисті, якщо можна було так висловитися людською мовою.

Релі вихопила із рук Вея свій кинджал, готуючись вступити у, можливо, нерівний бій. Адже щойно налетів вітер, магічне коло навкруг воза виявилося повністю стертим.

І в ту ж секунду, як відьма мала накинутися на принцесу, роззявивши зубату пащеку, її наче щось неймовірно злякало. Раптово передумавши, вона безглуздо зашпорталася об власні криві ноги і голосно залаялась:

― ЧОРТ БИ ТЕБЕ ПОБРАВ! НЕЧИСТЬ ПРОКЛЯТА!!!!!

І, пронизливо верещачи, понеслася геть так само, як і з’явилася.

― …

Релі виявила себе у ситуації вкрай дивній. Що ж могло так злякати моторошну відьму? Невже вона, відчувши якимось дивним чином силу її кинджала, вирішила не ризикувати і тому накивала п’ятами?

Е ні, нісенітниця якась. Цей кинджал і справді могутній, та щоб встромити його у тіло нечисті, недостатньо просто вміти ним махати. Можна вибити кинджал з рук ― і все, момент буде втрачено. Релі чітко зафіксувала зубату пащеку відьми. Тільки того забажавши, вона могла напасти і відкусити голову принцеси цілком.

Ні, справа вже точно не у кинджалі.

Подивившись на нього ще разочок, Релі заховала Чорну смерть за пояс і поглянула на свого супутника.

Вей сидів, як зазвичай, із абсолютно спокійним виразом обличчя, підпираючи підборіддя рукою, і дивився виключно на принцесу.

Очі його зблиснули, і уста проказали із щирим захопленням:

― Треба ж! Ваша Величносте, ти володієш винятковими здібностями! Лише тільки зачувши їх, відьма злякалась і втекла!

Де Вантелл тільки й залишалося, що нервово всміхатися і кивати.

Думками ж вона була упевнена: «Я нічого не робила. І якщо вже візник лежить у відключці, а більше тут нікого немає…» ― її погляд зосередився на хлопцеві, смагляве обличчя якого під світлом літаючої сфери здавалося нестерпно харизматичним.

Привіт, читачу! Оце так, а виявляється навіть наймогутніші істоти на світі можуть боятися, перебуваючи поряд із могутніми та ще й красивими принцесами)))

З тебе лайк - автору приємно❤️

Коментуй про свої враження, ділися переживаннями та обговорюй сюжет у коментарях)))