Галина Водограй, 00:00 2 травня 2114 року за Земним часом
Гіперджамп завершився. Галя наче випірнула з нічного кошмару. Думки ще трохи плуталися, але через мить вона вже повністю отямилася і перевірила навігаційні дані. Вона опинилася далеко від точки входу у пустій та ще невивченій зоні Космосу. Тобто вона не вибухнула у гіперпросторі, а змогла завершити подорож крізь нього. Рідко, але таке буває, що гіперджамп займає так мало часу. Зазвичай це години, інколи дні, всього декілька відомих тунелей-червоточин, подорож через які займають хвилини. Таким майже унікальним виявився і цей.
Таймер показував ще трохи понад дві хвилини до вибуху. Так нищівно мало і так безмежно багато. Мало, щоб прожити життя і багато, щоб чекати на неминучу смерть. Почуття обов’язку та рішучість, що тримали до того Галину зосередженою та спокійною, відпустили свої сталеві лещата. Плечі дівчини затремтіли, очі заслали сльози. Неможливо повірити, що у свої неповні двадцять п’ять їй залишилося жити менш як дві хвилини. Скільки всього вона не встигла зробити, побачити, відчути. Скільки мрій, надій, планів загинуть разом з нею, ніколи не відбудуться, не здійсняться. Вперше за весь час з того моменту, як вона прилетіла на станцію, Галя подумала про свою родину: маму, тата, братика Петрика. Одразу після випуску з Академії дівчина відвідала їх і, виходить, більше це була їх остання зустріч. Від розуміння цього Галя розридалася уголос.
Але, ні! Вона не зустріне смерть зі сльозами на очах. Зберися, лейтенанте Водограй! Цей злий нещадний світ не побачить тебе розчавленою горем. Галя витерла сльози та з ненавистю дивилася на екран. На ньому миготіли цифри таймера, відраховуючи решту її життя. Знову нестерпно захотілося плакати. Треба не жаліти себе, а думати про щось інше. Про те заради чого вона тут. Врятувала унікальні наукові данні про витвір невідомого розуму та екіпаж корабля. Не просто екіпаж, а ще і Його життя. Голуба. Нехай їм не судилося бути разом. Нехай він не відповів взаємністю на її кохання. Все одно вона кохає його і буде кохати до самої смерті. А після смерті стане янголом. Його янголом-охоронцем. Щоб бути з ним у незгодах та небезпеках. Закривати від них своїми крилами. Берегти його сни. Від цих думок на губах Галі розквітнула слабка та сумна посмішка, наче перший пролісок обережно виглянув з-під снігу. Галина перемкнула екран з ненависними й безжальними цифрами на огляд зоряного неба перед кораблем. Краще на останок бачити його, а не таймер. Зціпивши зуби Галя глянула на цей бездушний Всесвіт, що виявився таким жорстоким до неї й … обомліла від тої краси. Темний безкрайній Космос заповнював весь екран і в ньому, як очі янголів, миготіли тисячі, мільйони, мільярди зірок. Галя затамувала подих. Ні! Світ — не злий! Він — неповторний та чудесний.
В цю мить двигун “Аркадії” вибухнув. Цей вибух був настільки потужним, що і чималий космічний корабель і все що було в ньому миттєво дезінтегрувалося на найдрібніші частки, атоми та кварки, перемішалися між собою й на величезній швидкості розлетілося по Космосу. Те й саме сталося з Галею. Вона розчинилася у Всесвіті, стала одним цілим з Нескінченністю, зірковим пилом, безтілесним янголом. Частиною великого і прекрасного. Бо світ — незлий, світ — незлий.