Ларс Нільсен, ранок 28 квітня 2114 року за Земним часом

Командор Ткаченко стояв на верхній палубі центрального шлюзу і дивився на камери спостереження. Він легко міг би вивести те ж саме зображення на екрани у своєму кабінеті керівника станції, але хотів особисто зустріти гостя, тому перебрався щонайближче до прибулого транспортника.

“Ларс Нільсен” — ще раз прокрутив у голові ім’я слідчого Ткаченко. Так, марно було б сподіватися, щоб сюди прибув слідчий українського походження. Це треба буде наказати всім переходити на загальноземну у присутності того Нільсена. Абсолютна переважна більшість екіпажу станції були українцями та спілкувалися українською мовою. Ну мова то таке, але ж ще й менталітет. Чи не завадить це у розслідуванні? А може навпаки: скандинавська холоднокровність, прискіпливість та ретельність — це саме те, що треба у подібній ситуації?

— Олексій Павлович, он він вийшов. — перервав його роздуми керівник служби безпеки станції Семенчук, який перший зреагував на сигнал з рамки на виході з транспортника.

Семенчук вивів зображення на екран перед Ткаченко.

“То він ще й кіборг, от же ж халепа!” — вилаявся подумки командор, коли розгледів слідчого. Не те щоб Ткаченко був кіборгофобом, але все ж технологія перенесення людської свідомості у робота була нова і довіри ще не викликала. Не кажучи вже про те, що це додатково ускладнить спілкування з екіпажем станції.

Ткаченко насупився, але рішуче пішов з палуби назустріч до поважного гостя з Землі.

— Вітаю вас на борту станції “Нова Одеса”, пане Нільсен. — доброзичливо посміхаючись сказав на загальноземній Ткаченко.

— І я радий з вами познайомитися, Олексію Павловичу. — Неочікувано чистою українською мовою відповів Нільсен.

“Отакої! Ну так, йому ж, певне, і вчити мову не треба — просто завантажив в електронні мізки й готово. Але за те, що все ж таки потрудився це зробити — явний плюс пану слідчому” — подумав командор.

Вони потисли друг другу руки. Ткаченко відмітив, що рука на дотик не відрізнялася від звичайної людської: була тепла та зі шкірою, що повністю імітувала людську. А от лице у пана Нільсена хоч і було схоже на людське, але відразу впадало в око, що то не людина. Певне, тому що очі були мертві, нічого не виражали та й ані разу не мигнули, жодний мускул, абсолютно нічого, крім рота не ворушилося і ніщо не показувало ніякої емоції. Схожість з людиною і водночас абсолютна “нелюдськість” справляли моторошне враження. Наче манекен, що ожив, з нічного кошмару.

— Сподіваюсь ваша подорож була зручна і легка. — сказав командор заготовлену фразу і тут же подумав: “От дурня, нащо я питаю, він певне просто вимкнувся на час польоту і за хвилину до посадки у шлюзі увімкнувся”.

— Так, дякую. — з усім тим, чемно відповів Нільсен. — Але, на жаль, у нас замало часу на світську бесіду. Чи не можемо ми переміститися до вашого кабінету та почати обговорювати справу?

— Як? Я думав ви спочатку поїдете до вашої каюти, відпочинете, розкладете речі. — здивувався Ткаченко, хоча секунду назад якраз думав, що навряд чи кіборг міг стомитися. — Та й багаж, же ваш треба забрати.

— Олексію Павловичу, на жаль, наша справа і справді термінова. — відповів Нільсен. — А багажу не маю. Все своє ношу з собою.

Нільсен продемонстрував невелику валізу, що тримав у лівій руці.