Вірші
Чийсь кат
О скільки я собі прощати маю
Той біль і сльози, те розчарування, ту печаль?
В такі хвилини лиш на мить я забуваю,
Що значить мати на собі журби печать.
Що значить бути своїм особистим катом.
Що значить бачити і чути власний біль,
Щоб лиш на мить, як одкровення, зрозуміти раптом,
Що біль отой, можливо, і не зовсім мій...
Що за цей час наслухалась чужого
Волання з розпачу і сліз із каяття.
Що надивилась мук спасителя чийогось,
Що злості стане на чиєсь життя...
7
0
760
1,2,3,4...
І лягатимеш спати пізно.
І сміятимешся з кошмарів.
І все те, що раніше гризло
Вже сьогодні вбиває помалу.
І все те, що раніше вбивало
За хвилину і не згадаєш.
В тебе спогадів є немало,
Та сама себе забуваєш.
Забуваєш як усміхатися
Щиро, радісно, і без гри.
Забуваєш і як боятися -
Не боялася років вже три.
Розриваєш себе на кавалки.
Розглядаєш як мерзне кров.
Виправляєш власні помарки.
Щоб на мить все забути знов...
7
2
600
Відьма і чаклунка
Побудь зі мною хоча б сьогодні.
Про більше я тебе не прошу,
І не витягуй мене з безодні,
Я все життя від світла біжу.
Бо я не для нього, воно не для мене.
Мені краще в темряві, серед дощів,
Де все таке чорне, таке однойменне,
І де не обійдетеся без плащів.
І може я відьма, і може чаклунка,
Сама ж бо не знаю, хто я, до пуття.
Для мене ваш суд є найкращим дарунком,
Бо тільки тоді відчуваю життя...
Тоді я сміюся, тоді ж я і плачу.
Тоді я шепочу, тоді ж і кричу.
Я вам ще за суд цей так добре віддячу,
Що вам уже буде і не до плачу...
Мій любий, мій милий,
Мій скривджений друже,
Побудь тут, зі мною, бо, як на біду,
Мені вже до цілого світу байдуже,
Бо я і без нього, сама, пропаду...
5
2
730
Добрі "друзі"
Нащо ви, друзі, мене знов вбиваєте?
Нащо ви мучите? Навіщо караєте?
Душу мою на шматки розриваєте,
Потім лиш плачете, простити благаєте...
Душу роздерту нічим вже не склеїти.
Лиш залишається з нею так жити.
Лиш залишається з нею так жевріти.
Ніби й забувши, що можу горіти.
Дикий вогонь свій із пам'яті видерти
І залишатися штучно приємною.
Сльози тихенько подушкою витерти.
Згадуючи, що не все є взаємним...
5
0
536
Місто, яке сниться
Я слухаю потуги піаніста
І знов в дитинство повертаюся своє.
Я повертаюся у своє рідне місто,
Де рідний натовп вулицями рідними снує.
Де дощ буває час від часу і несильний.
З бруківки він змиває все сміття і бруд.
Де кожен почувається нарешті вільним,
Де в парку засина "натомлений" рекрут.
Це місто теж комусь ночами сниться,
Комусь, хто в ньому виріс і прожив.
Мені ж у цьому місці знов не спиться,
Який би дощ по шибках тут не бив...
9
0
602
Холодна пора
Старенька хата втомлено скрипить.
Пережила і війни й перемир'я,
Так хочеться мені хоча б на мить
Побачити ще раз давно не кошене подвір'я.
Так хочеться почути гул джмелів,
Що у саду на вишнях хазяйнують.
Іще хоч раз побачити батьків,
Які тим садом втомлено простують.
І тата, ще не злого, ще свого.
І маму, ще живу, іще не хвору.
Відчути ще хоч раз домашній наш вогонь
І знову повернутися в свою холодну пору.
5
0
688
Місто дощів і одна смерть
Смійся, не смійся - буде лиш гірше,
Нащо мені ті сніги і дощі?
І самоті вже не знайдеться місця
У закапелках моєї душі.
В день, коли дихати вже нема сили,
В день, коли знов барабанять дощі
Друзі не скажуть "Нарешті віджила!".
"Друзі" сміятимуться від душі...
Я помиратиму так непомітно
Ніби й не було на світі мене.
Тільки на вулиці буде ще світло -
Це місто дощів поминає мене...
5
0
661
Цвинтар гільйотин
Махає ліс сосновими гілками,
Скрипить на вітрі вічний тин.
Із тих гілок пізніше зроблять рами
Чиїхось немальованих картин.
Хрести із тих гілок робитимуть пізніше
Для тих художників, великих і малих.
І кожен буде в своїй власній ніші,
І шум гілок так лиховісно стих.
І ще впаде на землю вічний тин,
Пориви вітру всі кілки зламають.
І ще на цвинтар ржавих гільйотин
Художників картини постягають.
4
1
812
Прошу...
Врятуйте мене!
Я не хочу такою бути!
Убийте мене!
Краще вже взагалі не цвісти!
Забудьте мене!
Хто ж не зможе мене забути -
Пробачте мене!
Так мені буде легше іти!
Покличте мене!
Я вернуся хоч де б не була!
Відкрийте мені!
Я прийду і не запізнюсь!
Згадайте мене,
Поки я ще себе не забула.
Убийте мене,
Я у пеклі своє відсміюсь...
7
0
636
Кров і сльози
Те, що було доганяє, наче привид,
Над душею неминучістю зависне.
Просто зараз є предобрий привід
Знов згадати те минуле лиховісне...
Знов згадати ліс і тихі трави.
Знов згадати крики ті і сльози,
Крик про все, на що не маєш права
Знов надовго пам'ять заморозить.
Знов згадати крові зі сльозами
Смак шалений і тихенькі схлипи.
Знов на мить зависну над віками,
Знов себе забути змушу крики...
7
0
574
Твоя брудна кров
У душі філіал пекла
І не хочеться так жити.
Надворі вже давно змеркло,
Саме час, щоб себе загубити.
І думки розривають мозок,
Ріки крові течуть по венах.
Знову самокопання доза,
На лиці знов вода солена.
І під ковдрою дусиш кашель.
Не поможе тут " Будьте здорові" ...
Просто знову ти смикнеш за важіль,
Йдеш на поклик брудної крові.
Бо тобі ж ще з дитинства казали,
Що ти роду свого не достойна,
Цим могилу тобі копали,
Де сьогодні нарешті впокоєна...
6
0
513
Мости між душами
Закрию тобі світ своєю тінню я,
Щоб Сонце не разило так тобі.
І що б не сталося, навіки вірю я,
Що закохатись можна тільки у юрбі.
Там, де інстинкти правлять над галантністю,
Де в голові лиш думка - доживи!
Жахнешся там з своєї безталанності,
Коли всі інші просто вклоняться тобі.
Мені любов заповідали десь в Тибеті,
Та я ніколи не подумала б, що ти
Моїм єдиним станеш, і найвищим злетом,
Між берегами наших душ зведеш мости.
4
0
396
Люби - Пірнай!
І твої очі - то моє спасіння!
Твій тихий голос - то життя моє!
Я не чекатиму чийогось просвітління,
Бо те, що було і донині є
Ти просто так не спиниш - не старайся,
Ти лиш себе на муки приречеш,
І тихій ніжності отій ти лиш піддайся,
Бо ти ж сама від себе не втечеш.
Ти думаєш, що вічно будеш жити,
Що знайдеш ще любов свою ясну,
А треба поки любиться - любити.
І як пірнати - то на дику глибину.
5
0
391
Найгірший злочин
І волосся обстригаю ще коротше
Ніби часточку себе я відрізаю
Відрізаю ту, що була ще молодша,
Ту дитину, що ще вірить в Миколая.
Залишаючи лиш часточку спокою
І лиш часточку довіри нелюдської,
Я сама себе цим знову заспокою,
Познайомлюся із новою собою.
Ми подружимось, ми звикнемо до зміни
І у дзеркало ми знову засміємось
Та, побачивши страшну оту картину,
Ми перестраху сльозами обіллємось.
Я сховаю знову душу як найглибше.
І волосся знов обріжу я коротше.
І знайду в собі ту непростиму силу,
Щоб забути свій оцей найгірший злочин...
7
0
449
Попроси...
Ніч впаде на місто, як марево
І сніг відбиватиме світло.
Сховається місяць за хмарами,
А вдень проростатимуть квіти
Я тихо сміялась і пила до дна,
І ділилася власним баченням
Скажи, друже, у чому моя вина?
Може, я помилилась з призначенням?
Може, треба було, щоб отак все було?
Може, тільки оце мало значення?
Може, цілий мій світ у судомах звело,
Щоби я попросила пробачення?
І під теплим промінням і терня б цвіло,
І було б моє правильним бачення,
І в маленькому світі усе б зацвіло,
Якби я попросила пробачення...
2
0
597
Мої вечори
І дощ накрапує тихенько,
Змиває з світу все сміття.
І я сиджу, як миш сіренька,
І згадую своє життя...
Я згадую усі тривоги
І вимітаю непотрібне.
І вже розходяться дороги,
І давні спогади поблідли.
Всі осені, літа і зими...
Всі ранки, ночі, вечори...
Від спогадів мені так зимно,
І пам'ять у мені горить.
А вдень сміюся і радію,
Зі всіх негод і бід сміюсь,
А вечорами тихо млію -
Я так цього всього боюсь!...
7
2
532
Вічність
Я забуду твоє ім'я.
І залишусь без власних спогадів.
Ти чекатимеш тихо, а я
Божеволітиму від здогадів.
Ти смієтимешся в лице,
Я кричатиму, що любила.
Ох як важко забути це!
Та хіба ж я про це просила?
Чи про біль цей, про сум, пісні?
Чи про радість і теплу ніжність?
Але доля сказала "Ні!"
І сховала з очей нашу вічність...
6
0
665
Поїзди і сни
За вікнами перони і тумани.
Одні нечасті інші ой-рясні.
Ті відстані, що пролягли між нами
Вриваються в мої шалені сни.
І мої руки, що шукають твої руки.
І мої очі, що шукають погляд твій.
Душа моя не вірить ще в розлуку,
Вона не повернеться в місто мрій.
І не побачу більше твої очі.
Твої слова вже не дійдуть до вух.
О ну навіщо снишся ти щоночі?
Чому нагадуєш, що я лише твій друг?
Сідаю в поїзд і тікаю світ за очі
І своїх снів боюся, як грози.
І ось чому не сплю я до півночі,
А не тому, що ти мені чужий...
4
0
456
Морська хвороба
Я змучилась любити і страждати.
Я змучилась ховати почуття
І кожен день за щось себе карати...
У мене на це є ще півжиття
Ховатися у книгах, як в кімнатах,
Ховатися від власного життя,
Бо в них висить на снастях і канатах
Моє, вже запізніле, каяття
І бриз морський мою розвіє тугу
І вивітрить з душі усе сміття
Я може і знайду таку ще другу
Як ти, та з нею буде вже не те життя...
3
0
485
Заграва
І холод випече твої пісні.
І сльози виллються потоком.
Впаде твій крик на сади рясні,
Як вода на землю під час потопу.
Самотність тавра виведе яскраві.
Дощі ті тавра мукою зіллють.
Ти все життя стоїш на переправі,
Човни повз тебе і туди й сюди ідуть.
Ти бачиш цінність каяття.
І лицемірство щирістю травиш.
Ти бачиш ціле щасливе життя
В призахідного сонця заграві.
5
0
558
Шепіт
Не надривайся через мене,
Мені ж бо все одно хто ти.
Ти, може, й звір, але у мене
Нема ріднішого, як ти...
І може ти смієшся з болю.
Або не знаєш ти жалю,
Прошу тебе, побудь зі мною
Допоки я себе ловлю.
Бо я ж терплю свій біль щоденний,
Як ти мене колись навчив.
Не знаю я, що він смертельний,
Вже не одного погубив.
Що він також, як звір, він дикий
Мене зсередини він розриває.
І тільки шепіт твій тихий,
Мене до життя повертає.
6
0
543
Безодня
Ти сміявся, коли я казала,
Що віддам я за тебе душу.
А тебе я так сильно кохала,
Що кохання донині те душить.
Довіряла тобі, як нікому,
Ну а ти прикидався майстерно.
І пішов ти без крапки й без коми,
І три роки із пам'яті стерлось.
Так боялася бути самотньою,
Так хотілося бути твоєю.
Я стояла завжди над безоднею,
А ти міцно зчепився з землею...
9
0
638
Поспішати жити
А щастя потрібно ховати
Від злих і недобрих очей.
Про щастя не треба мовчати
Тоді, коли щастя чуже.
Проходять віки і століття.
Міняються люди і час.
І щастю теж не стоїться,
Воно доганяє нас.
Природа вбирається в шати,
Вкривається ковдрою світ.
І жити також треба поспішати,
Допоки слід твій на землі не зник.
6
0
491
Зміни
І ніби й любила, а ніби й брехала...
Сама себе в пастку чужу заманила.
Я тої любові так довго чекала.
А краще б боялась, вона все змінила.
І ночі спокійні на ночі безсонні,
І сни надзвичайні на каву над ранок.
Зелену долину на темну безодню,
І сонце у небі на дощ із туманом.
І сльози в подушку на сміх без причини.
А сміх той на мрію далеку,злочинну
Що десь не в цім світі ти двері відчиниш,
Щоб в дім запросити життя мого зміну.
5
2
434
Той світ
"Обійми мене" Як просто це сказати.
А як я потім втихомирю душу?
В які я потім одягнуся шати?
І що пізніше я сказати мушу?
А може мені все осточортіло?
Чи може це мені лише здається?
В тім світі нам так рано вечоріло.
А сонце тут до півночі сміється.
Я так любила... Так тебе любила
Мені без тебе світ був наче мертвий
А як боліло потім, як боліло...
Таке життя тепер страшніше смерті...
5
0
381
Щось казкове
Сама собі душу ламаю
І серце на клаптики рву
І очі від інших ховаю
Вночі у подушку реву
Сміюся я тільки на людях
Бо сльози мої не для них
В простих, недалеких прелюдіях
Щирий сміх мій назавжди зник
А люди говорять: я замкнута
В очах моїх зламаний світ.
Втекла б я із власного замку, та
У мене паркан без воріт...
6
0
350
Самотня ніч
Не сплю і ніч проходить за вікном
Так ніби і не було там нічого,
Душа із розумом зіграє в доміно
Згадається з початку все самого.
Як ти мені сміятися велів,
Бо я тобі без усмішки інакша.
Як ти кричав про те, що ти б волів
Забути все, і що в душі вже каша...
Як я тобі повірила тоді,
Як я для тебе душу привідкрила.
Як я себе в волаючій юрбі,
Десь там, у пеклі, мабуть загубила
Як потім я збиралася з частин.
Як далі я сама для себе жила.
Як деколи не вистачало сил.
І як себе забути все просила...
11
0
837
Роздуми в траві
Лежу в траві, дивлюсь на хмари
І ніби знов та, інша я
Сама себе збирає з міліграмів
Мене, таку як зараз є я
Вона була така інакша,
Вона так плакала тоді,
Коли для неї грали марша
У злій, ображеній юрбі.
І не сміялася крізь зльози,
За сміхом не ховала сліз,
Збирала всі крупинки прози,
Щоб потім вірш на ній підріс.
А зараз яка вона? Зла і холодна?
Та може ви і бачите її такою.
Та насправді щирої любові голодна,
Вона треба їй, щоб стати собою
6
0
648
Забута любов
Я майже забула, я чесно вже майже забула,
Тебе, наші дні і ті зустрічі поміж дощів.
Любов моя, як корабель від причалу відбула,
Вже не вернеться, так я думала собі...
Вона ж вернулась гострим лезом
І прямо в душу, так глибоко...
Вона мукою стала легко,
І не відходила, завжди збоку...
Я її не віджену більше.
Я не зможу, я просто слабша,
Ніж тоді, коли був ти інший,
І я також була інакша.
Хай живе собі поряд зі мною,
Я її не допущу знов близько.
І ніколи не буду собою,
Хай це буде і підло і низько.
4
0
627
Незабутньому
Я хочу забути про час
Проведений разом з тобою
Ті ночі нарізно, які були у нас...
Той сум і плач з зажурою гіркою...
І ті обійми, ті слова, думки,
Те тепле літо і плакучу осінь.
І ніби помахом владичої руки,
Щоб це усе із пам'яті знялося...
І тихе небо, наш з тобою лаз,
І чорні хмари, і дощі за шибами.
І наш з тобою незабутній час,
А ти хвалишся іншої обіймами...
6
1
639
Песимістична автобіографія
Я зламана лялька, побитий солдат.
Мені завжди вічності не вистачає.
Я лиш прикидаюсь, що можу щось дать,
Насправді ж мене ні для кого немає.
Я привид життя, привид злетів й падінь,
Я привид того, що усі забувають.
І завжди далеко від власних вершин.
І вічні проблеми мене розривають...
Я ніби і бачу, що ніби живу.
І ніби щось навіть своє відчуваю.
Та інколи хочеться впасти в траву,
І в ній заховатись від зримого Раю...
Мені посилають цілунки й вірші,
А іноді просто мене посилають...
Ти тільки собі, сам собі, не бреши...
Тебе в світі також не всі пам'ятають...
6
5
571
Другові
Ти знаєш, як важко любити тебе?
Коли мене наче і не помічаєш.
Коли звиклий погляд мою душу рве,
Коли я й не знаю, чи ти мене знаєш...
А небо, як звично, таке голубе,
А зорі і далі, і знову яскраві.
Я іноді так ненавиджу тебе.
Та все ж розумію, що люблю насправді.
Ти, ніби та зірка, освічуєш шлях.
Ти, ніби отрута, мене убиваєш,
О як би хотіла розвіяти я
Оте, чого так мені не вистачає...
А як би хотіла забути це все,
Не мліти від доторку ніжно-далекого.
Я дуже хотіла б забути тебе...
Та, навіть для мене це дуже нелегко.
І знову чекаю, як зливи в полях,
Невільного дотику мило-звичайного.
Ти все ще, як зірка, освічуєш шлях.
Та вже не мені, а комусь "надзвичайному"...
6
3
613
Поплач
Ляж на дно, заховайся в зелені води,
І від себе, від інших, від Бога, від всіх.
Зроби великий ковток свободи.
Щоби груди твої напинались як повний міх.
Помовчи, просто слухай, як тихо котяться сльози.
Ти не можеш змінити нічого, хоч як ти мрій.
Земний конвеєр наші душі звозить,
На звалище покинутих надій.
Поплач, бо твої сльози чистять душу,
Бо ти сміятись зможеш тільки після них.
І хай всі твоє серце б'ють, як грушу.
Поплач, допоки ти іще не зник.
5
0
517
Ну?... Кричи!
Коли здається от він, мій фінал,
Коли вогонь лице моє ховає,
У той момент є вище всіх похвал
Почути, що тебе комусь не вистачає.
Коли мій сутінковий світ вже майже змерк,
Коли безмовний крик твій серце роздирає,
Коли уже не за порогом смерть.
Тоді лише душа моя літає.
Бо крик той я шукала все життя,
Бо в пошуках ішла на різні жертви.
Нехай помру... Нехай без каяття...
Мені лиш хочеться щасливою померти...
7
1
761
Подорож в глибини себе
Мій сміх зливається з пейзажем
Дерева тягнуться в блакить
Давай у руслі річки ляжем
Хай в нас природа продзвенить
Давай побігаємо в лісі
Давай зірвемось в неба синь
Знайдемо в солом'яній стрісі
Старий і давній мідний дзвін
Давай побудемо собою
Усупереч всьому і всім
І поговоримо з вербою
Про цей, мабуть, шалений світ
8
0
744
Фантому
Кричи, пручайся, бийся із системою!
Як більше битися нема вже з ким...
І не тобі сперечатись з дилемою.
Ніхто ні з ким і все життя, як дим.
Ти не боїшся, твої очі змучені.
Від болю, крику і від боротьби.
І руки за спиною міцно скручені
І кров вже ллється з верхньої губи.
І ти ніхто, ти привид революції.
Тобі не носять квіти і свічки.
Ви пропустили лиш сходинку еволюції.
Вона ж вам он як далася взнаки.
5
0
626
Тобі
Ти смієшся знову без причини,
А в душі твоїй все більше болю.
Двері ти зачиниш за собою
Душу свою також зачини...
Знову гірко плачеш вечорами,
Вже і не знайдеш причини горя,
Просто всередині - в штормі море
Море, що не вірить в лід зими.
Знову одягаєш вічну маску,
Усміхнена, подібна на людей.
І в той же час сама собі будуєш пастку
Зі своїх дивних і дурних ідей.
7
0
628
