Чи вправі наша нація (як і будь-яка інша) проводити на своїй землі асиміляцію нацменшин? Зазначимо, на своїй землі, не на загарбаній. В Україні десятки інших національностей і всі вони, за рідкісним виключенням, зайшлі. Росіяни, вірмени, болгари, і так далі, — всі мають свої держави та свої землі, тож противиться асиміляції чи не є неповагою до титульної нації? Традиції, звичаї, — це ті механізми, завдяки яким відбувається накопичення досвіду співіснування та передачі його з покоління в покоління. Слідування традиціям, звичаям є даниною вдячності минулим поколінням, в такий спосіб живі завдячують померлим за можливість теперішнього існування. Традиції, звичаї є корінням моральності. Якщо руйнуються традиції, якщо порушуються звичаї, надходить аморальність, духовна розтлінність, втрата цінностей. Це відкат назад у розвитку. Період суспільної аморальності (деградації) закінчується з поверненням до забутих правил співіснування або ж із започаткуванням нових. Особи, що порушують традиції та звичаї — що зрікаються культурного надбання, завжди будуть вестися аморально; нехтуючи моральними нормами одних, вони обов’язково будуть порушувати закони інших. Така доля духовних мутантів... Нехай не надіються ці перебіжчики, що в новому «лоні» їх зустрінуть із розпростертими обіймами: зрадників не люблять по обидва боки барикади.

Розчинення в титульній нації конче необхідно нацменшині, бо дотримання законів країни, в якій вона мешкає, напряму залежить од дотримання звичаїв та традицій національної більшості, адже соціальні закони є відображенням цих звичаїв та традицій. Несилова асиміляція нацменшин не є наданням переваги одних над іншими, а способом напрацювання одних правил, одного шляху, одної мети.

Не може бути українцем російськомовний, як не може бути англієць німцем чи німець французом. Хіба можливо виразити повною мірою культуру народу, нації чужою мовою? Чи можна вважати культурного, чи політичного діяча національним, якщо він у своїй діяльності користується чужою мовою? Гоголь... Чи український він письменник, та чи українець взагалі? Думати російською, писати російською, горланити пісні російською і при цьому зватися українцем, — то верх блюзнірства! Нам хочуть навіяти, буцімто соціальний спокій важливіший національної єдності, ми ж стверджуємо: національна єдність — запорука соціального спокою. Москва самовпевнено вважає, ніби при її спомині в інших народів виникають позитивні емоції. Яка зарозумілість! Шовіністська заблуда... Для щирого українця Росія — нуль без палички, і згадка про неї викликає тільки тривогу та асоціюється з небезпекою. Росіянці полюбляють похвалятися, мовляв, перевага наша в історичних реаліях протистояння монголо-татарам, туркам, фашистам. Ми, українці, також протистояли навалі цих злих сил, а якщо до цього ще й додати московсько-москальське трьохсотрічне ярмо, то виходить, що в такому ракурсі, в такому спогляданні історичних реалій ми куди достойніші.

Зневажливість, як вираз несприйняття... Зневажати чуже, — значить, свідомо змушувати себе не сприймати дещо варте уваги. Гидливе ставлення до іншої мови, культури є паростками шовінізму. Неможливо зневажати те, чого нема в самому собі, і неможливо любити те, чого не розуміємо чи що не любимо в собі. Будь-які власні негативні риси, що об’єктивно неприйнятні у власному єстві, не викликатимуть сильного роздратування, бо весь негатив із горем пополам та знаходить у своєму нутрі хоч якесь та виправдання, а от віддзеркалення гидоти в інших — зайве нагадування про власну нікчемність. Якщо ми когось зненавиділи, це ознака того, що в нас з’явилися розбіжності між розумінням речей і власним єством. Усвідомлюємо непристойність, але вчиняємо за звичкою, за інерцією. Виникнення ненависті повинно служити сигналом для пошуку в собі причин дисгармонії. Невизнання права нації на самовизначення є проявом зневаги. Нація, яка в більшості своїй не визнає права інших націй на існування, є нацією бандитською.

Теоретизація, чи по-іншому, побудова концепцій дещо невдячна справа, бо з психологічних причин змушує здебільшого віддавати данину моді. Тобто ми автоматично, напівусвідомлено говоримо те, що від нас вимагається — що хочуть почути. Але фактор модності в розмежуванні за національною ознакою та національній самовизначеності вельми недоречний, навіть шкідливий; це питання вимагає логічного мислення, неупередженості в пошуках аргументів та побудові висновків. Перед Україною постає питання надання переваги, і ми, українці, само собою, звертаємо свої погляди до Заходу, до економічно розвинутіших та культурніших країн. Суспільна свідомість Росії знаходиться на примітивному рівні, якщо ми, в порівнянні із західною Європою, дикуни, то росіяни — примати. Для росіянців ми, в кращому разі, — хохли, і їхня ідея об’єднання слов’янства настільки замусолена, що нічого, окрім нудьги, не викликає; висловлюючись картярським жаргоном, ця карта бита — крапки над «і» повинні поставитися раз і назавжди. Від так званих збирачів Русі смердить фашизмом...

Нацизм не зароджується спонтанно (мимовільно) і не з’являється спорадично (випадково), його виникнення та процвітання провокується етномасонством. Адже комунізм продукований недосконалістю феодально-капіталістичної системи, як системи державної, що в першу чергу мала дбати про соціальну справедливість та соціальний спокій, так і нацизм є реакцією на етномасонство, його найвищу і кінцеву фазу, фазу агресії.

Нинішня Україна стоїть на порозі зародження нацизму. Ні, він уже зароджений москальською експансією, тобто вже існує підґрунтя, існують і люди, носії та передавачі ідеології. Немає лише самої ідеї, вірніше, не нацистської ідеї як такої, а її завуальованої, замаскованої форми. Тобто оголений націонал-соціалізм має одягатися в пишні шати неонацизму.

Перші ознаки неонацизму з’являються зовсім не з гуртування прибічників, перша ознака — вимога нацменшості державного статусу своїй мові, вимога автономії. Друга ознака — ослаблення партійного руху націонал-демократії, розкол в її лавах.