Чи вправі наша нація (як і будь-яка інша) проводити на своїй землі асиміляцію нацменшин? Замітимо, на своїй землі, не на загарбаній. В Україні десятки інших національностей і всі вони, за рідким виключенням, зайшлі. Росіяни, вірмени, болгари, і так далі, — всі мають свої держави та свої землі, тож противиться асиміляції чи не є неповагою до титульної нації? Традиції, звичаї, — це ті механізми, завдяки яким відбувається накопичення досвіду співіснування та передачі його з покоління в покоління. Слідування традиціям, звичаям є даниною вдячності минулим поколінням, в такий спосіб живі завдячують відійшлим за можливість теперішнього існування. Традиції, звичаї є корінням моральності. Якщо руйнуються традиції, якщо порушуються звичаї, надходить аморальність, духовна розтлінність, втрата цінностей. Це відкат назад у розвитку. Період суспільної аморальності (деградації) закінчується з поверненням до забутих правил співіснування або ж із започаткуванням нових. Особи, що порушують традиції та звичаї — що зрікаються культурного надбання, завжди будуть вестися аморально; нехтуючи моральними нормами одних, вони обов’язково будуть порушувати закони інших. Така доля духовних мутантів... Нехай не надіються ці перебіжчики, що в новому «лоні» їх зустрінуть із розпростертими обіймами: зрадників не люблять по обидва боки барикади.

Розчинення в титульній нації конче необхідно нацменшині, бо дотримання законів країни, в якій вона мешкає, напряму залежить од дотримання звичаїв та традицій національної більшості, адже соціальні закони є відображенням цих звичаїв та традицій. Несилова асиміляція нацменшин не є наданням переваги одних над іншими, а способом напрацювання одних правил, одного шляху, одної мети.

Не може бути українцем російськомовний, як не може бути англієць німцем чи німець французом. Хіба можливо виразити в повній мірі культуру народу, нації чужою мовою? Чи можна вважати культурного чи політичного діяча національним, якщо він у своїй діяльності користується чужою мовою? Гоголь... Чи український він письменник і чи українець взагалі? Думати російською, писати російською, горланити пісні російською і при цьому зватися українцем, — то верх блюзнірства! Нам хочуть навіяти, буцімто соціальний спокій важливіший національної єдності, ми ж стверджуємо: національна єдність — запорука соціального спокою. Москва самовпевнено вважає, ніби при її спомині в інших народів виникають позитивні емоції. Яка зарозумілість! Шовіністська заблудлість... Для щирого українця Росія — нуль без палички, і згадка про неї викликає тільки тривогу та асоціюється з небезпекою. Росіянці полюбляють похвалятися, мовляв, перевага наша в історичних реаліях протистояння монголо-татарам, туркам, фашистам. Ми, українці, також протистояли навалі цих злих сил, а якщо до цього ще й додати московсько-москальське трьохсотвічне іго, то виходить, що в такому ракурсі, в такому спогляданні історичних реалій ми куди більш достойніші.

Зневажливість, як вираз несприйняття... Зневажати чуже, — значить, свідомо змушувати себе не сприймати дещо варте уваги. Гидливе ставлення до іншої мови, культури є паростками шовінізму. Неможливо зневажати те, чого нема в самому собі, і неможливо любити те, чого не розуміємо чи що не любимо в собі. Будь-які власні негативні риси, що об’єктивно неприйнятні у власному єстві, не викликатимуть сильного роздратування, бо весь негатив із горем пополам та знаходить у своєму нутрі хоч якесь та виправдання, а от віддзеркалення гидоти в інших — зайве нагадування про власну нікчемність. Якщо ми когось зненавиділи, це ознака того, що в нас з’явилися розбіжності між розумінням речей і власним єством. Усвідомлюємо непристойність, але вчиняємо за звичкою, за інерцією. Виникнення ненависті повинно служити сигналом для пошуку в собі причин дисгармонії. Невизнання права нації на самовизначення є проявом зневаги. Нація, яка в більшості своїй не визнає права інших націй на існування, є нацією бандитською.

Теоретизація, чи по-іншому, побудова концепцій дещо невдячна справа, бо з психологічних причин змушує здебільшого віддавати данину моді. Тобто ми автоматично, напівусвідомлено говоримо те, що від нас вимагається — що хочуть почути. Але фактор модності в розмежуванні за нацознаками та національній самовизначеності вельми недоречний, навіть шкідливий; це питання вимагає логічного мислення, неупередженості в пошуках аргументів та побудові висновків. Перед Україною постає питання надання переваги, і ми, українці, само собою, звертаємо свої погляди до Заходу, до економічно розвинутіших та культурніших країн. Суспільна свідомість Росії знаходиться на примітивному рівні, якщо ми, в порівнянні із західною Європою, дикуни, то росіяни — примати. Для росіянців ми, в кращому разі, — хохли, і їхня ідея об’єднання слов’янства настільки замусолена, що нічого, окрім нудьги, не викликає; висловлюючись картярським жаргоном, ця карта бита — крапки над «і» повинні поставитися раз і назавжди. Від так званих збирачів Русі попахує фашизмом...

Нацизм не зароджується спонтанно (мимовільно) і не з’являється спорадично (випадково), його виникнення та процвітання провокується етномасонством. Так як комунізм продукований недосконалістю феодально-капіталістичної системи, як системи державної, що в першу чергу мала дбати про соціальну справедливість та соціальний спокій, так і нацизм є реакцією на етномасонство, його найвищу і кінцеву фазу, фазу агресії.

Нинішня Україна стоїть на порозі зародження нацизму. Ні, він уже зароджений москальською експансією, тобто вже існує підґрунтя, існують і люди, носії та передатчики ідеології. Немає лише самої ідеї, вірніше, не нацистської ідеї як такої, а її завуальованої, замаскованої форми. Тобто оголений націонал-соціалізм має одягатися в пишні шати неонацизму.

Перші ознаки неонацизму з’являються зовсім не з гуртування прибічників, перша ознака — вимога нацменшості державного статусу своїй мові, вимога автономії. Друга ознака — ослаблення партійного руху націонал-демократії, розкол в її лавах.