Якщо при читанні «Кобзаря» твоє горло стискують спазми і гаряча сльоза пече щоки, — значить, ти справжній українець. Так визначається національна приналежність. Лише мова та культурне уподобання визначає національність, а не родовід. Можна мати багатенний словниковий запас, можна кохатися тільки культурою своєї нації, можна мати чистокровну породу, однак цього замало; і навпаки, можна мати скупий словниковий запас рідної мови, впадати в екстаз од, скажімо, лезгинки чи ритмічних танців тубільців, можна мати в крові іноплемінний домішок, — і бути справжнім, щирим українцем. Національне почуття, почуття національної приналежності, це той душевний стан, коли в процесі спілкування із собі подібними виникає усвідомлення своєї значимості, як особистості, як дійсного і рівноправного члена суспільства. Дати людству відчути свою значимість у безкінечній безглуздості буття, — значить, позбутися системи тотального комуно-інтернаціонального нівелювання особистості та пов’язаних із цим ускладнень на ґрунті етнічних протистоянь. Чи зуміє людство створити таку спільну для всіх народів систему цінностей, яка зводила б нанівець усі імперіошовіністичні прояви?
«Ми — велика нація». Коли так говорять, це є першим проявом шовінізму. Якщо є великі, значить, є й маленькі, незначні, зачухані, такі, на яких не варто звертати уваги у своєму «великому» русі (бозна куди). В чому ж ваша велич, великі? Чи не в розв’язуванні великих воєн? Може, ви горді тим, що створюєте економічні блокади? Ах, ви породили едісонів та ломоносовів! Щож, вибачте, що ми, маленькі, завдяки вам, знаходячись на межі вимирання, не встигли це зробити. Може, і в нас би були генії, та їх вганяли в домовини ще в зародку. Хто їх умертвляв, не даючи розквітнути?!
Тисячу літ українців намагалися знищити як націю. Тисячу довгих літ ми якимось дивом збереглися і остаточно ствердилися. Ще не як монолітна нація, але вже — як дещо, що дозволяє бути. Ще належить добряче попрацювати...
Скільки було їх, отих звитяжців, що дозволяли наступним поколінням почувати єдність і гордо говорити: я українець! Мільйони... Їх імена відомі і не відомі, когось закарбувала історія навіки, а хтось непомітно і скромно, тихо зойкнувши напослідок, упав на суху землю під ятаганом турка чи під дулом енкеведиста. Вони не розраховували на винагороду...
Щоб знищити націю, достатньо загарбати її територію та відпрацювати методику силової асиміляції. Тотальне приниження та знешкодження коріння нації, тих людей, в котрих напрочуд сильно розвинуте почуття національної гідності — поетів, письменників, художників, словом, лідерів, яким вірять, до яких прислухаються, яких поважають, — ось генеральна лінія імперського шовінізму. В Українській історії слід було б задавити ще в колисці Тараса Шевченка, адже ж це його «Кобзар» згуртував націю, надихнув її на боротьбу. Можна знищити на багаттях інтерінквізиції цей твір до останньої сторінки, але дух нації не згине. Він як казковий джин вихопився із глечика, в якому насильно утримувався століттями, і вже ніщо, ніяке чарівне собаче слово, не зажене його назад.
Великий Кобзар — душа нації. Він сприймається вже не як якийсь талант, навіть — не геній, тобто не конкретною особистістю, а чимось більшим, грандіознішим, субстанцією, в якій втілюються надії і сподівання народу. Шевченко повсюдно... Присутність Кобзаря відчувається в поезії і прозі сучасності, в колоритних полотнах українських майстрів пензля; якщо хтось каже, що він українець, то перед нами — кобзар. Кобзарство, це прояв духу українства.
Тарас Григорович Шевченко — щирий українець. Але він не кричав про це по всіх усюдах, він плакав. Плакав своїми віршами. Кожна сторінка «Кобзаря» плаче, плаче і взиває. Ми прислуховуємося. І не наші запевняння роблять нас українцями, а мовчазне самоусвідомлення приналежності до українства. Якщо ми вважаємо себе за українців, — значить, ми КОБЗАРІ, лідери, які в змозі гуртуватися навколо національної ідеї.
Національна ідея є запорукою національного відродження. Власне, національна ідея є не чим іншим, як окресленням дій такого відродження. Так якій же їй бути, національній ідеї?
Національний занепад, національне виродження відбувається внаслідок іноплемінного змішування. Сторона, що зазнає етнічної експасії, потерпаючи від силової асиміляції, комплексує з приводу меншовартості, кожен представник цієї сторони — чи то жінка, чи то чоловік — опиняється у принизливому психологічному становищі, коли з руйнацією традицій, звичаїв та рідної мови коріння родоводу корчуються на пні. Таких людей сміливо можна наректи етнічними покидьками, адже ж свій національно-культурний спадок вони втратили, а нового не придбали. Діти цих покидьків стануть етнічними виродками, духовними кастратами. Їх гнітитиме часткова приналежність до потерпаючої від силової асиміляції нації, вони відзначатимуться презирством як до всієї нації загалом, так і до одного з батьків, представника цієї нації. Етнічні покидьки та етнічні виродки, щоб оправдатися в собі, зачнуть зводити логічні концепції щось на зразок інтернаціоналізму та іншої подібної «дружби» народів, скажімо, слов’янських. Перевертні, вурдалаки, це ті, хто добровільно й усвідомлено зрікся своєї мови, своєї культури, а оскільки культура це похідна моралі — то й нації. Потворами, покидьками цю популяцію назвати замало, бо такі колись та мали сяке-таке пристойне лице, в цих же вроджена патологія, на зразок гомосексуалізму, коли схильність, приміром, до педерастії на генетичному рівні.
Проблема асиміляції існує чи не в усіх країнах. Якби в Україні мешкала одна нація, і тоді виникала б потреба у внутрішній асиміляції.