Таки не витримав!! Урвався терпець, коли в черговий раз розгорнув газету для засуджених «Закон і обов’язок». (Листопадовий випуск, стр.5, стаття — «Розв’язати конфліктну ситуацію допоможе психолог»).
Як полюбляв промовляти колишній замісник начальника установи: — «Ви (тобто зеки) тут не для перевиховання, а для щемилова». В’язень повинен страждати, — ось генеральна лінія ерзацдержави. Чи, може, не так щось сказано? Може, хтось насмілиться стверджувати зворотнє — ніби покарання не завжди викликає страждання. Немає таких?.. Це й же заступник особливо полюбляв швиргати в засуджених кусками цегли, камінням; особливо, коли вони мали нахабність загорати на сонці. Чи не після таких ситуацій засуджений повинен стати клієнтом соціально-психологічної служби Держдепартаменту по виконанню покарань? Уявимо собі таке. Раптом, ні сіло ні впало, в нашій державі (чи якійсь іншій) створюється державна інституція, в обов’язок якої входить задача шкоди здоров’ю населення, інші служби, скажімо, мінздрав уповноважується відновлювати втрачене здоров’я. Чи можна було б подібні заходи назвати ідіотизмом? Розвалити вщент, щоб потім звітувати про успіхи у відбудові, — таким було кредо радянсько-більшовицького революційного правління. Покалічити, щоб потім на тлі загальних корчів випромінювати свою позитивність, — кредо нинішніх «реформаторів» виправно-трудової системи.
Працівники управління соціально-психологічної роботи зі спецконтингентом (в’язнями) — повні профани. Не знаєш броду — не ходи по воду. Ця та інша, зафіксована в прислів’ях народна мудрість попереджає: не знаєш, що і як робити, не роби. Чи можливо теоретично уявити психологічний стан? Точніше, чи можливо відчуттєво пережити душевний стан іншої людини навіть за допомогою рольових ігор? І взагалі, навіщо всі ці потуги, весь цей театр, коли достатньо усунути причини, що породжують екстремальні, руйнуючі психіку ситуації? Ну чи не дивина, коли самі ж створюють спеку, а потім бідкаються на її нестерпність!
А чи пережив хоч один психолог (на практиці, не на сцені) хоч одну з тих психотравмуючих ситуацій, наслідки котрих він призваний Держдепартаментом усувати? Тож-бо...
Боже, як все просто! Думаєте, начепили на дверях кабінетів таблички «Психолог», то до вас всі так і попруть? Не тут то було... Вже навіть зек, що буде виготовляти табличку, вас прокляне — разом із вашим департаментом, бо вона, табличка, це зайве навантаження, притому нестимульоване. Щоб не вмерти, треба жерти; а щоб жерти, треба не вмерти, — ось наріжний камінь арештанської психології.
Місця ув’язнення, це місця покарання. А покарання завжди страшить. Тут варто пригадати юридичне означення поняття покарання. Покарання є штучним насильницьким виведенням із звичного, природнього фізиологічного та психічного станів. Отже, хоче того засуджений чи не хоче, а в його свідомості починає фігурувати образ ворога. Ні, це не той, надуманий, образ, ефемерний, розпливчатий, до якого ми звикли за радянських часів, а реальний, в міліцейській формі. Можна зняти мундир взагалі або замінити на іншу форму, можна змінити назву системи в цілому, назву служб та окремих професій, скажімо, не виправно-трудова система, а система по виконанню покарань; не тюремщик, а контролер; не контролер, а інспектор по нагляду, — можна організувати подібний маскарад, та суть не змінеться. А вона в тому, що є той, кого карають, і той, хто карає. Чи ж до дружніх стосунків при такому положенні?..
Отже, місця ув’язнення не повинні бути місцями покарань, лише місцями позбавлення волі, як свободи пересування. Так як ми усвідомили, що умертвління не може бути покаранням по відношенню до того, кого умертвляють (адже відомо, що покарання це процес, те, що відбувається в часі), ми маємо зрозуміти, що в місцях ув’язнення не може мати місце насильницьке виведення із звичного природнього фізиологічного та психічного станів, тобто не повинно відбуватися покарання. І тоді не потрібні будуть різні психологічні служби...
Не можуть виникати позитивні почуття до того, хто вимагає те, чого не хочеться. І ніякими благонамірами не усунути цього психологічного фактору. Навіть якщо й обґрунтувати доцільність покарання, із свідомості ув’язненого не зникне образ ворога, бо йому зле, бо він страждає фізично.
Ворог той, кого потрібно остерігатися будь-що. Це не отой автомобіль, що був небезпечний лише мить — коли переходили дорогу, це не метеорит, що впав за тридев’ять земель, — це те, чого слід стерегтися цілодобово, постійно. Для ув’язненого всі служби, що забезпечують покарання, є випромінювачами зла; і навіть якщо декларуються благонаміри, все одно слід остерігатися, бо хоча воно начебто і на користь, не проти в’язня, але — із зовні. Однак помилкою було б вважати, ніби ув’язнені — всі друзі. Невідомо ще, кого слід більше остерігатися — працівника адміністрації чи свого брата-арештанта. Отож покарання в місцях позбавлення волі відбувається через так зване щемилово. Якщо прямі тілесні покарання заборонені, але фактично застосовуються, і цьому неможливо зарадити, тоді мають бути створені такі умови на місцях, які б напріч виключали подібні прояви. Чи можливо карати не тілесно, тобто не виводячи з природного фізиологічного та психічного станів? Якщо в ув’язненого будуть людські побутові умови, людське харчування, права та свободи, — тоді про яке покарання має йти мова? Отже, потрібні нормування та регламентація. Арештант повинен харчуватися гірше, ніж людина на волі; арештант повинен мати побутові умови гірші, ніж у людини на волі; а оскільки на волі багатенно вільних людей прямо таки животіють, то будь-які питання стосовно арештантських благ закриваються самі по собі, автоматично. Словом, арештант повинен обмежуватися у всьому.
Якщо людина роками позбавлена нормального харчування, нормальних побутових умов, то всі ваші, панове психологи, рольові тренінги — до бліх! Цитую: «Психодрама, рольові ігри...». Прошу пана , автора даної статті, вписати між словами «допомагають» і «людині» слово «ситій».
Отже, якщо в місцях ув’язнення будуть карати, про будь-які права засудженого можна забути.