Зараз— час змін. Проте спонукало взятися за перо зовсім не бажання виразити захоплення з цього приводу. Обговорення на сторінках газет проблеми побудови виправно-трудової системи, яка б суттєво відрізнялася від нині існуючої та відповідала сугубо науковим та людським поглядам, — ось причина виниклого інтересу.

Деякі (ні, мабуть, всі) замітки працівників виправно-трудової системи, де викладаються особисті погляди на дану проблему, викликають подив: невже це їхнє переконання, що грунтується на власному досвіді, здоровому глузді, здоровому розрахункові?! Навряд чи... Поверхове спостереження, нічим не підкріплене, не аргументоване, позбавлене логіки, — ось на чому базуються їх висновки.

А втім, можливо, вони усвідомлюють все, але теперішній стан речей, той усталений, звичний спосіб життя влаштовує їх? Дійсно, навіщо намагатися щось змінити, адже зміни, як відомо, тягнуть за собою незручності, дискомфорт. Не останню роль відіграє й матеріальна вигода, яку де-де, а в колоніях можна мати куди з більшим успіхом, ніж в будь-якій іншій сфері діяльності.

 Що розуміється під поняттям виховання — якась система взаємовідношень, при якій змінюються погляди, а потім звички людини, чи монотонне, нуднонадокучливе, не підкріплене прикладом навчання? Вдовблювання прописних (нехай навіть самих істинних істин) не змінять людину (навіть, якщо вивчить вона їх напам’ять), тому що в теперішньому житті вона пов’язана звичками, які вироблялися та закріплялися роками і які можна змінити, яких можна позбутися, тільки при умові повного усвідомлення нікчемності свого буття; а це можливо лише при умові, коли людина буде вміти (і буде хотіти) мислити — мислити, а не марити, мріяти.

Звідки ж у людини з’явилися оті шкідливі звички? Напевне, суспільство створило в своєму середовищі такі ситуації, такі умови, коли утворився родючий ґрунт для їх пророщування, зростання, закріплення і культивування. Виходить, людина від народження знаходилася в такій атмосфері, в таких суспільних відносинах, при яких з’явилася можливість перейняти від інших шкідливі погляди та звички, і не тільки перейняти, а й сформувати свої... Чи не саме суспільство викохує виродків? Чи знає воно про це? Безсумнівно. Так чому ж замість того, щоб виправляти становище, воно його ускладнює? Чому замість того, щоб як слід зайнятися перевихованням людини, яка оступилася, як того вимагає саме поняття перевиховання, — суспільство просто ставить її в нестерпні умови, при яких не те, щоб стати хоч трішки нормальним, але допіру стати сущим дияволом? Адже ясно як два плюс два, що тільки через нормальні людські відносини лежить шлях до виправлення... Якось дивно виходить: людину, що відкопувала «свіжі» трупи і задовольняла статевий потяг, визнають хворою і відправляють в місця з легким режимом утримання, а звичайного «курокрада» оголошують ворогом суспільства і протягом декількох років піддають фізичним та психічним катуванням. Парадоксальна ситуація виникає: вбивця-ґвалтівник, ні дати ні взяти монстр, за свій термін аніскілечки не виправився; до останніх хвилин його вважають гадом, покидьком, і т. д., відповідно, висловлюють йому всіма можливими і неможливими способами свою зневагу, а по хвилі, по відбуттю покарання, він вже вільна людина, яка вимагає відповідного до себе ставлення. І суспільство вимушене відноситися (чи робити вигляд) до нього, як до інших, що ніколи не порушували закон.

А ніякого парадоксу і немає, бо теперішнє суспільство не є сукупністю живих розумних істот, що цілком у своїй масі усуває із свого організму негативні фактори.

Суспільству потрібно визначитися: або шляхом напрацювання рефлексу страху перед неправильним вчинком привчати поважати закон, або прищеплювати і змінювати погляди людини шляхом виховання та перевиховання. У першому випадкові місця ув’язнення будуть нести в собі каральні функції, що нічого спільного з поняттям перевиховання не мають, і будуть відповідати своїй назві: місця по виконанню покарань. Друга умова тягне за собою повну зміну суспільством і державою свого відношення до злочинців, із випливаючими звідси змінами у структурі — як самих установ по перевихованню, так і самих відомств, навіть держави. У своїх висновках суспільству слід виходити з того, що порушивший закон, після вжитих заходів, зрештою, повертається не куди-небудь, а назад, у суспільство. Це найважливіша і найнеобхідніша умова по оздоровленню суспільства. Наступною умовою має стати усвідомлення того, що покладатися на державну систему перевиховання порушників, — значить, помилятися: вихователями стають за покликом, а не за призначенням, за наказом; тобто над виховним процесом не повинна тяжіти інструкція, що сковує творчу ініціативу, і що головне, забороняє імпровізацію. Держава бере на себе охоронні функції, виховний процес здійснюється громадськими організаціями, що підконтрольні державі та отримують від її інституцій рекомендації, — що знаходяться з державними органами в будь-яких стосунках, тільки не в підвідомчих. Держава контролює дотримання цими організаціями закону та прав засуджених.

Світ за колючим дротом, це інший світ, і наївно підходити до нього із звичними для вільної особи мірками. Та так вже влаштована людина, що все приміряє до власного досвіду, у всьому виходить насамперед із своїх уявлень. Слід визнати, що люди, які представляють адміністрації виправно-трудових колоній (ВТК), далекі від досконалості, в розумінні освіти, знань людської психології, наукового мислення і мислення взагалі; а їх життєва філософія зводиться до певного набору установок, сформованих побутовими стосунками та професійними рамками. Працівник адміністрації дивиться на життя засуджених, як говориться, зі своєї дзвіниці: позбавлений будь-яких знань та загнаний в жорсткі рамки наказів, розпоряджень, інструкцій він не в силах об’єктивно оцінити ситуацію, тим паче, впливати на хід подій.

Працівники установ (ВТК) виховний процес розуміють, як безперервний поліцейський нагляд. Від засудженого вимагається визначена поведінка та беззаперечне підкорення (будь-яка незгода з діями працівників адміністрації сприймається як непослух), і ніякої ініціативи. Це нагадує дресування тварин, коли за допомогою заохочень та покарань (батога та пряника) досягається потрібний результат. Заохочення — подяки, позачергові побачення і передачі; моральні та фізичні покарання — догани, позбавлення пільг, заправторення в штрафні ізолятори, позбавлення чергових ларьків, побачень, посилок; побиття палицями, — ось і всі, так звані, виховні важелі. Щоправда, ще існує така виховна міра, як бесіда індивідуальна — напучення, нотації, страхання, втім смішно про це нагадувати, бо тільки дурень чи наївна людина може повірити в те, що душоспасаючі бесіди приміром начальника загону з в’язнем справді проводяться. Хоча якось газета «Закон і порядок» повідомила своїх читачів про новий виховний прийом. Виявляється, в одній з установ (ВТК) практикуються бесіди загонових із рідними засуджених на предмет погашення останніми позовів та заборгованості по аліментах. Не важко уявити, як опісля таких «бесід» (аніскільки не підозрюється, що на рідних тиснули, навпаки, є впевненість: розмова була гранично коректною) рідні, побоюючись, аби чого не сталося з їх сином (братом, батьком), лізуть зі шкіри, тільки б зібрати потрібну суму.

Щоб не писалося про роль загоно́вого, його діяльність зводиться до нагляду за підтримкою в помешканнях (бараках) чистоти, вивудюванню заборонених предметів, фіксації на папері порушень. Усього-на-всього... Начальники загонів з’являються в жилій зоні лише під час виводу на роботу та раз-два на тиждень, на вечірню перекличку. Склалася цікава традиція: коли засудженому потрібно підписати якісь папери, скажімо, доручення чи виписати заохочення, словом, прислужитися по роду занять (служби), загонового днем із вогнем не знайдеш, або ж це робиться з явним незадоволенням, тяганиною; тільки-но треба покарати, дивним чином відбувається метаморфоза: тут тобі й гори паперів про порушення, і кіпи постанов про покарання, і море вільного часу. Чому так відбувається? Та тому, що діяльність адміністрації оцінюється не стільки по кількості перевихованих, скільки по боротьбі з негативними явищами.

Відношення до засуджених подібне відношенню до худоби — звідси відповідне поводження. В очах працівників адміністрації в’язень, це людина, яка не має (і не повинна мати) абсолютно ніяких прав ( що так і є насправді). Тому стосунки адміністрації із засудженими, їх становище, виключно залежать від настрою того чи іншого начальника. Якщо засуджений зачне вказувати на свавілля, явну дурість з боку адміністрації, йому скажуть: «Тебе сюди ніхто не запрошував». (Начебто він прийшов до когось із них додому). Якщо засуджений напише скаргу, то далі сміттєвого ящика вона не потрапить, бо пошта контролюється. Якщо скарга відправлена нелегальним шляхом, надійде відписка, що факти не підтвердилися. Комісії різних рівнів, що наїжджають майже щотижня, буває проходжуються табором величезною юрбою-свитою, але заглядають чомусь в один і той же барак, який утримується в більш-менш пристойному вигляді; а про колонійське життя-буття розпитують чомусь виключно в засуджених, що працюють на кухні. Всі ці перевірки абсолютно нічого не дають: як спали засуджені в багні та переповнених помешканнях, так і сплять; як годували помиями, так і годують, і так далі, і тому подібне.

При такій системі засуджені завжди будуть безправними, навіть якщо їхні права будуть закріплено законодавчо.

Вражаючі, прямо таки карколомні існують нині критерії оцінки становлення на шлях виправлення. Перша і головна ознака виправлення, це дотримання режиму утримання. Виявляється, для того, щоб визначити виправлення, недостатньо навчати дотримуватись елементарних правил людського співіснування, слід створити особливий режим, особливі правила; і нехай ці правила й не потрібні зовсім, і дурнуваті, не людяні; та не в цьому суть — головне, щоб викликати рефлекс страху. І було б пів лиха, якби ця рефлекція вироблялася по кожному антисуспільному вчинку, а тож привчають боятися всього, своїх дій взагалі.

Та й дотримуватися режиму, як виявляється на практиці, не достатньо, щоб заслужити якщо не дострокове звільнення, то хоча би перевід на послаблений режим, треба ще й бути активістом. Ні, це не означає, що в’язень, ставши активістом, буде проявляти якусь активність, що була б направлена, скажімо, на благоустрій території (і т. д.), достатньо самого факту вступу в актив. Від засудженого вимагається лише прояв бажання, як заведено говорити в адміністрації, активно брати участь у громадському житті загону та колонії (колонійська громадскість — це ж треба!!). Таким чином, досягається завідомо (інакше й не скажеш) поставлена мета: поставити засудженого в цілковито інші психологічні умови, тобто примусити переступити психобар’єр — переступити через сталі стосунки в середовищі засуджених. Чи потрібна така ціна? Розуміється, треба, щоб виправлення в чомусь виражалось, інакше, як визначитися по відношенню до засудженого, проте чи слід вимагати якусь платню...

І тут на спомин сходить вчення Христа, де сказано, що для спокутування гріха, тобто для виправлення, для навернення до нового життя, достатньо покаяння. Залишається вражатися генію Христа, який ще дві тисячі років тому врахував такі психологічні фактори, як самолюбство, стидливість, сором’язливість (і т. д.), і не вимагав не тільки плати за спокутування, а й публічного визнання своєї гріховності.

Спитати, чи ж мало достроково звільнених, «ставших на шлях виправлення», повернулися назад, в табори, з новими злочинами? Можна десять років неухильно дотримуватися режиму утримання та по суті своїй не змінитися; а пристосуванець піде на все, аби тільки заслужити прихильність начальства та достроково звільнитися. Чи це не зрозуміло? Зрозуміло, ще й як всім зрозуміло!

Чому сотні людей, що призвані на благородну справу повернення в суспільство людей нормальними, перевихованими, займаються пустою формалістикою, від якої не те, щоб користь була, навпаки, одне зло?

Коріння цієї проблеми не тільки в структурі самої системи перевиховання, а й простягаються далеко за її межі, по суті, охоплюють усі сфери суспільного життя.

Життя ув’язненого складається не тільки із стосунків з адміністрацією, мають місце ще й стосунки між самими в’язнями. І це слід враховувати. Щоб ознайомитися й мати хоча би поверхневе уявлення, потрібно насамперед вияснити, що собою являє воровська ідея. Бо вона — це основний і визначальний фактор у поведінці ув’язненого.

Воровська ідея народжується не в таборах. Місця не дуже віддалені, це лише університети, школи, де кінцево формуються уявлення, погляди, поняття та придбаваються необхідні кримінальні знання, навички, відшліфовується майстерність. В таборах остаточно формується моральний склад людини.

На волі, здебільшого в містах, на вулицях та підворіттях, малолітні хлопаки й дівчатка, з відсутністю життєвого досвіду, слабкі духом і залишені державою, суспільством, сім’єю напризволяще, вперше стикаються з дуже привабливою на перший погляд ідеєю. Насправді, поки що це ще не ідея, бо така є дещо логічно довершене, словесно оформлене, таке, що піддається осмисленню; це на перших порах якась подоба братерства, якась спільна справа, захоплення, не важливе за суттю своєю — танці, бійки, ігри, і т. д., але об’єднуюче, дозволяюче почувати деякий комфорт, романтику, відчувати свою значимість. Формуються компанії за територіальною ознакою, і в них мимовільно виникають неписані закони поведінки, своєрідне мислення, навіть традиції. І не важливо, яке захоплення: чи то азартні ігри, розпиття спиртного, хуліганство, наркотики; чи рокерство, брейкерство, тобто більш-менш пристойне заняття, — важливий сам факт проводження часу. Кожна компанія має своїх вожаків-лідерів, наближених до них членів, та інших. Поступово формуються погляди, цінності, а оскільки всі люди різні, різне і їх ставлення до цих вуличних законів — звідси, різна й поведінка. Тобто в наявності підґрунтя для конфліктів, за допомогою чого зміцнюється лідерство (влада) та підтримується згуртованість. Словом, як і в суспільстві в цілому, з’являються слабкі й сильні, вольові і слабкодухі, розумні та «тупі», і т. д.. В цих компаніях своє уявлення про гідність, порядність та інші, звичні в суспільстві речі. Через призму цих уявлень, понять сприймається весь інший світ за межами компаній. Людина, яка не отримує повних та правдивих знань про навколишній світ, людські відносини, моральні норми підсвідомо зачне формувати свої погляди, свої норми, свої принципи. Тому потрібно з малоліття прищеплювати правильні уявлення про всі без виключення сфери людської діяльності, вчити не чогось іншого, а переборенню життєвих труднощів, орієнтації в лабіринтах людських чвар по лінії добра.

Напрацювавши свої погляди на речі, малолітня людина рано чи пізно відчує їхню невідповідність із загальновизнаними, побачить їх протистояння. Це сприйметься як посягання на особисту свободу. Свобода ж в її уявленні, це відсутність яких би то не було перепон бажанням та діям. Звідси зневажливе ставлення до влади (менти, політики — сволота), до безпосереднього начальства (козли, підлабузники), до праці (хай працює залізний паровик), до сім’ї, як до певної системи відносин (а значить, — норм), і взагалі, до всього, як обмежувача свободи.

Закінчених форм воровська ідея набуває в спецшколах, інтернатах, ПеТеУ, виправно-трудових колоніях для малолітніх; там остаточно формуються та відшліфовуються воровські закони. Якщо на вулиці підліток іще якось зберігав свою «свободу», то в цих «спеціях» він приходить до висновку, що керуватися принципом «ніяких перепон» безглуздо, бо це призводить до тяжких наслідків. Отже, потрібно пристосовуватися. Вся нині існуюча виховна-перевиховна система, що начебто покликана виправляти, насправді досягає зворотного. По-перше, підліток в обмеженні своїх свобод вбачає замах на особистість та власну гідність; по-друге, він отримує зайве підтвердження своїм переконанням, що бути невільним зле і що весь світ навколишній, як і передбачалося, негарний світ, світ насилля, від якого годі чекати хорошого. Посилиться опір, і наслідки не забаряться. Вулиця приводить підлітка до правопорушення та злочину, а покарання та система по виконанню покарань — до виникнення воровської ідеї. Як із прагнення до рівності виникла комуністична ідея, так із прагнення особистої свободи (розуміння якої хибне) виникає воровська ідея.

Прибічники воровської ідеї, а точніше, братва, мусить дотримуватися установлених правил. Їх суворе дотримання забезпечується страхом втрати лиця, авторитету, виклику зневаги, а то й заслужити покарання; а також, неможливістю втекти, будь-куди сховатися, щоб почати жити по-іншому. Перше, що вимагається, це забезпечувати прожиття крадіжками. Чесна праця — зневажається. Братва мусить грати в азартні ігри під інтерес, інакше виникатиме підозра. Братва, що на волі, зобов’язана допомагати братві за колючкою, а та в свою чергу тим, хто знаходиться в ШІЗО (штрафні ізолятори), БУРах (бараки посиленого режиму), ПКТ (приміщення критого типу). Створюються общаки, — як на волі, так і в колоніях. Вор, це вибранець із братви, що жив і живе суворо по ідеї та нічим не заплямував свою репутацію. Ця людина має розбиратися у всіх тонкощах як самої воровської ідеї, так і кримінального світу; мусить бути здатною розглядати спірні питання, тобто бути арбітром, суддею; повинна бути вольовою та достатньо інтелектуально розвинутою, мати організаторські здібності. Приймають у вори за рекомендацією декількох ворів. Особисто вор може не займатися крадійством, в коло його обов’язків входить формування общаку та забезпечення потребуючих за колючкою. На свої потреби витрачає десять відсотків від загального здобутку. Кожен вор контролює певну територію, в колоніях, де вор відсутній, старшим назначається хтось із рядової братви. Таким чином, під наглядом і контролем знаходяться не тільки колонії, а й кожне місто. В колонії будь-який вчинок засудженого розглядається — визначається ступінь вини та приймаються заходи. Винного можуть покарати, вказати на непристойну поведінку, побити, а то й убити. Винного з братви до всього можуть позбавити прихильності, права голосу при розборках, позбавити долі з общака, і так далі. На даний час чіткого розподілу по «мастях» немає. Якщо раніше існувала відмінність по виду занять — ведмежатники, кишенькові злодії, і так далі, то нині вирізняються, так би мовити, узагальнені прошарки: вори і братва; сучня й козлотня (активісти); мужики (бики), ображені. У братви весь інший люд викликає відразу, наприклад, активісти, це гади, заслуговуючі бридливого ставлення; мужики, це бики, що «мичать» (працюють) на мусориловку, щоб тільки їх не чіпала адміністрація; ображені — взагалі не люди; та гріх стверджувати, ніби по відношенню до них твориться «безпредєл», навпаки, воровські порядки в межах табору, це стримуючий свавілля фактор. Як показує практика, в колоніях, де викорінювався воровський рух, активісти, так звана, мала адміністрація, дійсно творила «безпредєл». Це зайвий раз доказує: воровська ідея — не чиясь вигадка, не чиясь зла примха, а закономірність, відповідна реакція на існуючу систему, — як каральної системи, так і державного устрою в цілому. Так що намагатися силовими методами викорінити злочинність, і зокрема, воровський рух, — рівнозначно намаганню (вибачаюся на слові, влучнішого, образнішого порівняння не придумаєш) гризонути себе за сідниці. Основне, на що опирається воровська ідея, це взаємовиручка, взаємодопомога. Це паразитизм? Це — зло? Та що до того позбавленому елементарних життєвих умов, нормального харчування?! Замість того, щоб силовими методами намагатися викорінювати злочинність, слід створити людині благосприйнятні умови для перевиховання; а ще ліпше, — не дожидатися, доки надійде потреба в перевихованні, а завчасно давати людині потрібне виховання.

Уявимо собі таке. Прибічник воровської ідеї потрапляє за грати, але не позбавляється благ, лише обмежується в пересуванні. Чи стане він в подальшому, по звільненні, віддавати в общак частину своїх «здобутків», так би мовити, вкладати кошти на випадок скрути? А навіщо? Адже за ґратами проблем немає. Але ж красти він не перестане, можна заперечити. Так, але розпадеться система, яка (ось в чому біда, а не в тому, що всупереч зусиллям влади зек отримує підтримку) сприяє придбанню кримінальних поглядів та навичок.

Суспільство відштовхнуло частину людей, і вони створили свій світ, зі своїми цінностями, своїми правилами та законами. Можливо, його легко зруйнувати, не позбавляючи засуджених суспільних благ, скоротивши до мінімуму етапування (пересилки з місця на місце) та спілкування ув’язнених, та чи піде на цей крок теперішня недолуга спільнота, існуюча нині бутафорська держава?

Оскільки за нинішнього рівня суспільної свідомості не обійтися без покарань, як способові викликати страх перед незаконним вчинком, то розуміння покарання має зсуватися вбік од заподіяння фізичних страждань, до страждань душевних. Поняття покарання повинно розуміти під собою страждання душевні від усвідомлення аморальності свого вчинку чи життя взагалі, тобто усвідомлення нікчемності свого буття. Таке положення буде відмінною рисою суспільства майбутнього та неодмінною умовою гуманізації суспільства теперішнього.

Жодна ідея не може існувати, не маючи прикладів підтвердження своєї правоти. Катували тебе під час слідства, добиваючись зізнання чи «навішуючи» чужі справи, а воровська ідея тут-як-тут — нашіптує: «Упевнився, що менти — сволота? Вони плюють на те, що ти людина, — в них на першому місці власне благополуччя, — плюй і ти на все!». Харчуєшся роками відходами, і кожен день, кожну мить воровська ідея біля вуха: «Ну як тобі гуманне суспільство, допомагає перевиховатися?». Поспорив ти з адміністрацією, нагрубив (не стримався, жива ж істота, всяк буває), а тебе затягли куди слід і так відлупцювали, що... а воровська ідея знову: «Ну що, пересвідчився, що їм нахаркати на законність?».

Невизначеність свого становища, повна правова незахищеність діє гнітюче. І нехай ти достатньо терплячий й витривалий, і нехай ти не порушуєш режим утримання та зо всіма ладиш; однак, дивлячись зі сторони на все те табірне життя, починаєш потихеньку вити. Лине час, і ти раптом відчуваєш, що переповнений злобою по самі вінця, і з жахом усвідомлюєш, що здатен на будь-яку гидоту, аби виплеснути цю злість назовні, на чиюсь голову.

Відбуваєш ти покарання, не порушуючи режим, і природно, бажаєш звільнитися достроково, та при умові, що потрібно для цього вступити в актив, стримує, адже одразу ж до тебе зміниться відношення навколишніх. Навіть якщо ніхто нічого й не скаже, все одно почуваєшся дискомфортно, адже існує думка, що нікого за ясні очі достроково не випускають: значить, здав когось, так би мовити, ступив по трупах, зрадив братерство, зв’язався з ментами, і т. д.. І ти вже починаєш помічати, що косо на тебе поглядають, стороняться, це чіпає самолюбство, нерви, залишає тяжкий осадок в душі. Навіщо, щоб скористатися допомогою держави й суспільства, їх милосердям, потрібно платити непомірну ціну? А справа тут проста: тебе використовують в якості наочної агітації в протистоянні з воровською ідеєю, мовляв, ось бачите, ми сильніші за неї, бо її ряди рідіють.

Створення у виправно-трудовій системі (чи системі по виконанню покарань, як нині нарекли) «інституту» завгоспів, бригадирів, малої адміністрації з числа засуджених, це ще один плюс воровській ідеї. Штучне протиставлення одної частини засуджених іншій створює неспада́ючу конфліктну напругу. Щоб ситуація не вийшла з-під контролю, потрібний великий штат працівників режимної частини, оперативної частини, і те інше. Вся ця армія людей в погонах товче повітря в ступі. Щоб бути в курсі всіх негативних проявів у завареній каші, потрібні стукачі, а такі, як відомо, готовими не народжуються: їх треба вирощувати. Як? Є два способи: загнати, затравивши, людину в кут, використавши все те ж штучно створене протистояння в середовищі засуджених, або заохотить до «співпраці» обіцянками, мовляв, працюй на нас і будеш мати.

Потрапляючи за колючку, людина вимушена ловчити, викручуватися, підлещуватися, підлабузнюватися, словом, — пристосовуватися. Що завгодно прищеплюється, тільки не чесність, почуття власної гідності, повага до інших, і так далі.

Хочеться зупинитися ще на одній деталі. Згідно закону засуджений, у випадку порушення режиму утримання, має понести покарання: догана, позбавлення пільг, і таке інше, — насправді, здебільшого застосовується побиття. Запитується, якщо хтось за межами табору образить того ж працівника установи, він також кидається на ображчика з кулаками? Навряд чи... Люди в погонах також поставлені в двійчате положення: на службі вони вимушені (а може, це їхня ініціатива?) виходити за рамки вседозволеності, а вдома навчають своїх діток справедливості, милосердю. А може, ні? Мабуть що так: хто там їх навчає.

Можна скільки завгодно наводити прикладів негативних явищ по даній темі, та зрозуміло єдине: відносини між адміністрацією та ув’язненими, як і відносини в самому середовищі засуджених, ніколи не набудуть довірливого характеру; адміністрація завжди буде для засудженого пригноблювачем, а в’язень для в’язня — людиною, якої слід остерігатися. Тому потрібний абсолютно інший підхід до даної проблеми.

Виходячи з того, що порушивший закон, має спокутувати свою провину і повернутися в суспільство не озлобленою, ображеною, приниженою чи надломленою фізично та морально зруйнованою, а перевихованою, з новими, правильними, поглядами на життя, з жагою до цього життя, слід захистити її від всіляких негативних впливів.

Із моменту затримання під варту і до суду, як і ввесь період відбування покарання, людина має бути максимально ізольована — як од працівників слідчих органів, так і від адміністрації установи по виконанню покарань. Тюрми (СІЗО), як місця попереднього ув’язнення, ВТК, як місця постійного перебування, мають припинити своє існування в теперішньому вигляді. В обласних центрах, на базі СІЗО та ВТК, слід створити комплекси для попереднього ув’язнення та виконанню покарань. Комплекс має являти собою мережу приміщень, основна частина котрих слугуватиме безпосередньо житлом для підсудних та засуджених. Камери одиночні та двомісні, облаштовані санвузлами. Як підслідний, так і засуджений сам вибирає, перебувати в приміщенні одному чи удвох. Після вироку підслідний відбувати термін ув’язнення залишається в тій же камері, що перебував під слідством (таким чином усувається потреба в етапуванні). Система замків на дверях двостороння, влаштована так, що без дозволу засудженого контролер не може проникнути в камеру, тобто двері мають два замки, внутрішній та зовнішній. І лише спеціальна команда швидкого реагування при комплексі, виклик і дії якої фіксується відеокамерами, має можливість відімкнути двері без контролера та ув’язненого. Кожне відкривання дверей та кормушки фіксується камерами спостереження. Засуджений може готувати їжу самостійно в камері, з продуктів, переданих рідними зовні чи закуплених в магазині. Слідчий та адвокат спілкуються з підсудним чи засудженим в камері. Контролер-охоронець на посту підкоряється виключно інструкції. Господарська частина при комплексі — кухарі, роздатчики, кладовщики, медперсонал та інші, — складається лише з вільнонайманих. Засудженим забороняється тримати при собі тільки алкоголь, наркотики, зброю. День для засудженого не регламентується.

Кримінальний кодекс передбачає шість ступенів відповідальності.

1)Злочини, міра покарання за які — п’ять років позбавлення волі. Засуджений має можливість своєю зразковою поведінкою, добросовісною працею, успішним навчанням скоротити термін ув’язнення. Величина скорочення залежить виключно від згаданих вище факторів — праця, поведінка, навчання та кількість попередніх судимостей. Якщо судимість перша, можливість звільнитися настає після трьох років відсидки; якщо судимість друга — чотирьох. Більша кількість судимостей достроково звільнитися не дають.

2)Десять років позбавлення волі. Умови дострокового звільнення ті ж самі, з тою лише різницею, що: перша судимість — після п’яти років ув’язнення; друга — після шести років; третя — після семи; четверта — після восьми; п’ята — після дев’яти.

3)П’ятнадцять років ув’язнення. Перша судимість надає можливість звільнення не раніше, ніж через десять років відсидки; друга — через одинадцять. Більша кількість судимостей можливості дострокового звільнення не дає.

4)Довічне ув’язнення з правом апеляції. В разі позитивного вирішення вищою інстанцією оскарження, можливість звільнення може наступити не раніше, ніж через п’ятнадцять років, при умові першої судимості.

5)Довічне ув’язнення без права апеляції. Тобто без можливості звільнитися взагалі.

7)Вища міра — страта. У разі, коли потерпілі, родичі убитого, погоджуються власноруч виконати вирок.

До порушень режиму утримання відноситься: змова зпрацівниками комплексу на предмет заносу та передачі заборонених предметів — зброї, спиртного, наркотиків; недотримання співіснування з людьми — прояв того, що в суспільстві вважається непристойним, аморальним та незаконним. Робота надається при першій вимозі засудженого і підлягає розумінню надомної, яку можливо здійснювати в межах камери (в’язання, шиття, і т. д.). Засуджений може не працювати, та якщо не займається навчанням, дострокове звільнення неможливе. Засуджений може поєднувати працю з навчанням, якщо ж не бажає навчатися, то працювати зобов’язаний. Труд без навчання не надає можливості звільнитися достроково. Під навчанням розуміється всебічний розвиток особистості шляхом придбавання різноманітних знань. Заняття проводяться по спецпрограмі, розрахованій на три і більше років, вона складається із загальноосвітнього курсу, професійного та спеціального.

Загальноосвітній курс — скорочена шкільна програма, що дозволяє набути посередніх знань із граматики, історії, географії, тощо.

Професійний курс — програма, що надає можливість придбати певну спеціальність: токар, слюсар, і т. д..

Спец. курс — вивчення основ психології, філософії, правознавство, етика, естетика, та інше.

Метод навчання основується на самонавчанні. Методика викладання — лекції, співбесіди, екзаменовка. Заняття індивідуальні.

Вчитель— випускник ВУЗу. По своєму предметові має доступ до всіх ув’язнених.

Програма навчання побудована так, щоб виявлялися слабкі та сильні сторони учня та проставлялися оцінки. По успішності та якості засвоєння матеріалу визначається величина скорочуваного терміну. Оцінки проставляються в двох картках: одна в учителя, інша в учня. Спочатку учень ознайомлюється з програмою і забезпечується необхідною літературою. Після постановки учителем проблеми (згідно програми) учень вирішує її самостійно. Якщо проблема вирішена з першого разу, виставляється оцінка 5, і учень автоматично приступає до самостійного вирішення наступної проблеми. Якщо з першої спроби залік не зданий, надається ще одна можливість. При успішній здачі заліку з другої спроби виставляється оцінка 4. Якщо залік не зданий з другої спроби, учитель пояснює проблему, пропонує учневі підготуватися. Якщо з третьої спроби залік зданий, оцінка 3; залік не зданий, оцінка 2, і учень переходить до наступної проблеми. Систематична нездача заліків веде до припинення навчання, і відповідно, припиняє скорочуватися термін ув’язнення.

Засуджений має право на: меддопомогу, юридичну допомогу, допомогу Червоного Хреста та інших благодійних організацій, на благодійність; на публікацію своїх творів, їх виставку та продаж; підприємництво; на листування з будь-ким, в будь-якому обсязі; на харчування без обмежень; виборче право.

Засуджений має право на спілкування з рідними та близькими без обмежень, як по телефону, так і безпосередньо в камері; будь-хто з рідних може знаходитися з ним в камері цілодобово і скільки завгодно довго. Засуджений має право на реєстрацію шлюбу. Дружина засудженого може мешкати з ним хоч і весь термін ув’язнення, допомагати в навчанні та праці.

Комплекс влаштований так, що частина його є помешканням для ув’язнених (камери), частина — лікарня, їдальня (кухня), господарчий двір. Лікарня обслуговує не тільки засуджених, а й місцеве населення; кухня обслуговує не лише засуджених, а й адміністрацію. Вчителі, тобто учбова частина комплексу, медперсонал не підвідомчий адміністрації; остання відає господарською частиною та охороною. Загальні питання вирішуються колегіально. Комплекс доступний громадськості. Система спостереження (відео) підпорядкована спеціальній комісії при міськраді. Існує відеоархів. Окрім певних посадових осіб (прокурорів), контроль за діяльністю комплексу здійснюється й комісіями, що створюються громадськими незалежними організаціями.

Всі вищеперелічені заходи дозволять усунути самоправне завищення суддями термінів ув’язнення, вивільнити значну частину працівників установ по виконанню покарань із сфери нагляду до сфери виховної; до мінімуму звести витрати на етапування засуджених; та головне, порушивший закон отримує великі стимули для свого перевиховання: йому вже не доведеться викручуватися, пристосовуватися, щоби заслужити прощення.

Проблема злочинності тісно пов’язана з моральним станом суспільства. Мораль же, як система поглядів та уявлень, норм та оцінок, регулючих поведінку; і моральність, як показник слідування даним моральним нормам, сприймаються й усвідомлюються не інакше, як через знання та безпосередній власний досвід. Тому скільки б суспільство та держава не розбалакували стосовно правил пристойної поведінки, людина ніколи не перевиховається, не отримавши відповідних знань і не спостерігаючи, що ці набуті знання підкріплюються власним досвідом.