Національне самовизначення – спосіб порятунку
На прикладі Мойсея ми бачимо, ідея національного самовизначення переплітається з виникненням державності – атрибутові історичної ходи людства до цивілізованих форм існування. На якомусь етапові розвитку авторитарних форм правління буде достатньо для підтримки громадського спокою. Повсюдно, від низів до верхів, зачнуть з’являтися божки, напівлюди-напівбоги, наділені певним авторитетом, точніше, якщо можна так сказати, певною дозою авторитету. І не важливо, яким чином дістався цей авторитет — справедливо, за заслуги, чи шляхом обману, важливо, щоб він «стимулював» дотримання закону. Мойсей і був одним із божків. Кожен із таких божків-авторитетів зачне, як говориться, тягнути одіяло на себе. Рано чи пізно надійде потреба в узурпації влади, точніше, якщо можна так сказати, в узурпації авторитету. Найвища ступінь авторитаризму — монархізм (концентрація влади в одних руках).
Націонал-демократія та ідея богоіснування
Авторитарність в управлінні означає, що довіра до влади базується на сліпому послуху. Людина навіть не замислюється, правильними є вимоги, що ставляться до неї, — вона сліпо підкоряється. Сліпе послушання, це не завжди покора небажаному, це сліпа довіра, як до хорошого, бажаного, потрібного. Якщо пошук Бога передбачає породження олухів царя небесного, то з таким «рухом» націонал-демократії робити нічого. Якщо богошукачі заявляють, ніби їхня хода відбувається поза соціальним середовищем, то такі заяви вже попахують криміналом. Богопошук не вириває людину із соціального середовища. Можлива лише зміна соціуму, адже цивілізований загал, це завжди нормування (а хіба якась хода можлива без певних правил?).
Якщо богопошук передбачає пошук такої сутності, авторитетність котрої могла б поліпшити соціальну атмосферу, тоді націонал-демократія має тільки вітати подібного супутника.
Не випадково назва цього розділу виключає згадку про релігію та причетність до неї — релігійність. Націонал-демократія повинна вважати релігійність станом суспільної деградації, тим явищем, що своїм догматизмом, заскорузлістю гальмує суспільний розвиток.
Націонал-демократія за християнський рух, але у формі неорганізаційній (Асоціація Вільних Християн).
Національне питання
Помилково вважати, ніби націонал-демократія проти релігійності взагалі. Навпаки, націонал-демократія має заявити, без релігійності, як форми свідомості, як способу мислення, вона, на даному етапові розвитку суспільства свого руху не уявляє. Оскільки філософія цього руху стверджує, що свідомість основної маси людей може існувати лише в релігійних формах, і неодмінною умовою розвитку людства, одним з етапів цього розвитку є розмежування за національними ознаками, то боротися проти релігійності, проти релігій, як носіїв конкретних форм свідомості, було б верхом не тільки блюзнірства, а й — безглуздості. Національне питання не може бути питанням політичним, тобто вирішуватися бути чи не бути національній ідеї, так як не може релігійний рух ставати рухом політичним. Релігійний рух не може бути ненаціональним, антинаціональним, позанаціональним, він може лише не погоджуватися із засобами досягнення мети, приміром, націонал-демократії.
Оскільки релігійна форма існування є неодмінною умовою існування людини, і такою ж умовою є існування в розмежуванні за національними ознаками, то ці дві умови не повинні мати протистояння. Отже, стратегія націонал-демократії полягає в підтримці тих релігійних рухів, вчення яких не відвертає національного. З цього висновок: якщо націонал-демократія прийде до влади, державна релігійна політика буде базуватися на вищевикладених основах.
Деякі церковні конфесії воліють, аби держава не втручалася в їхні справи. Мовляв, нас відлучено від держави, то й державі нічого перейматися нашими проблемами. Націонал-демократія повинна сказати: «Вас усунено від управління державою, але не від державних справ». Якщо церкви, вчення яких проголошує терпимість, смиренність, всепрощення та іншу багаточисленну благопристойність, в міжусобних війнах, доходячи до криміналу, порушують свої ж постулати, то це вже не духовна братія, а — братва. Це вже не релігійні організації, а мафіозно-кланові структури. Це — банди, і держава не те, щоб вправі вмішатися, вона мусить припинити войовничі чвари.